Головна > Блог > Шлях водяних млинів

Шлях водяних млинів

У п’ятничному номері газети “День” вийшла моя стаття про водяні млини. Я дуже задоволений, що хоч якось долучив наш інформаційний простір до проблеми дефіциту інформації про туристичну привабливість старовинних господарських об’єктів. Серед останніх у нас найбільше збереглося млинів і цукрових заводів. Але якщо цукрові заводи або закриті для відвідування (це ж фактично аграрно-хімічна промисловість) або давно порізані (це стосується мінімум третини радянських цукрових заводів України), то млини – це, часто, прекрасний туристичний об’єкт. Їх вже проблематично зберегти, як промислові підприємства, але як ефектні музеї, готелі, ресторани (для прикладу можна взяти Радомишль і Піківець) – вони можуть і повинні функціонувати… Приношу свої вибачення сайту “Млини України” за слабку акцентацію уваги.

Останнім часом досить часто говорять про туристичний потенціал України. Природа, замки, храми — це те, що повинно притягувати іноземних туристів. Але чомусь не дуже притягує. Відразу знаходяться видимі причини такої ситуації: купи сміття, замки в руїнах, а храми «чомусь» частенько горять. Доріг немає, туалетів катма, інфраструктура на нулі, але потенціал величезний… Мало хто каже про те, що за відсутності внутрішнього туризму і зовнішньому немає звідки взятись. А внутрішній туризм в Україні перебуває у зародковому стані, і не секрет, що наших туристів частіше можна побачити десь у Єгипті чи Туреччині, ніж, наприклад, у Житомирі чи Глухові.

Мабуть, тому практично ніхто у нас не знає про ще один різновид туристичних об’єктів — водяні млини.

«КРАЩЕ, НІЖ ЗАМКИ»

Водяні млини з’явились у нас ще у давньоруські часи. Спочатку їх було небагато, але з часом кількість зростала. У ХІХ столітті лише на Правобережжі працювали тисячі водяних млинів, а кількість виробленого ними борошна вимірювалася сотнями тисяч тонн. Деякі млини налічували по чотири, п’ять і навіть шість поверхів.

Більшість водяних млинів України будували у місцях зі значним перепадом води. Лідерство за їх кількістю тримали Побужжя і Надросся. Але час і люди не були добрими до цих господарських об’єктів. Переважну частину млинів давно зруйновано, діючих залишилось небагато, а тих, які працюють від енергії води, — взагалі одиниці. Та чи значить це, що про них варто забути? Адже нехай їх вже далеко не тисячі, але достатньо, щоби сформувати десятки туристичних маршрутів.

Навіть бувалий мандрівник здивовано зупиниться на греблі в Городищі-Пустоварівському (Володарський район Київської області). Бурхлива кам’яниста Рось тут закута у громаду двох величезних млинів — цегляного та кам’яного, з’єднаних підвісним містком. Вода проривається крізь шлюзи, двома бурхливими потоками омиваючи прибережні скелі. «Та це краще, ніж західноукраїнські замки», — часто виривається з уст туристів, які раніше мандрували виключно на захід. І не менше захоплення викликає подорож всередину робочого млина. Машини, механізми, шківи, норії, вали і навіть крупорушка — усім цим пронизані приміщення, і все це живе — ворушиться, працює. А навколо збереглися: потужна гранітна підпірна стіна, господарські приміщення, комори. Фактично готовий музей водяного млинарства. Тут би ще реставрацію провести. Але у держави немає коштів відновлювати такі пам’ятки. А ті, у кого вони є, не хочуть братися за відбудову, порівнюючи державу із «собакою на сіні». «Та нам тут зробити готель, з музеєм та ресторацією, як дурному з гори покотитись. Так ніхто ж не дає, бо пам’ятка». Ось так і руйнуються красені-млини. У Пугачівці стоять лише триповерхові стіни, у Зрайках зробили звалище, доживає віку великий млин у Тетієві…

Деякі водяні млини суміщають у собі функції борошномельних підприємств та олійниць. Такий екзот зберігся в Шамраївці (Сквирський район, Київської області). Обладнання олійниці має вже понадстолітній вік, як і рецепти. Щоправда, у Шамраївці млин працює від електродвигуна, а от у селі Коржова (Уманський район Черкаської області) завдяки зусиллям родини ентузіастів колесо млина крутить вода.

Лише у басейні Росі збереглося зо три десятки старовинних водяних млинів. Серед них є невеликі споруди (наприклад у Зрайках та Чубинцях), а є і справжні гіганти (у Синяві, Бушевому та Городищі-Пустоварівському). Є млини, схожі на велику трансформаторну будку, але більшість легко сплутати із середньовічними замками.

КОЖЕН МЛИН ПОТРІБНО ВІДКРИВАТИ, ЯК КОЛУМБ АМЕРИКУ

А скільки ж прекрасних водяних млинів на Побужжі! Звичайно, вже не дві тисячі, як було у ХІХ столітті, але все одно багато. Мабуть, не менше сотні. Точніше сказати важко, адже інформації майже немає. Кожен млин потрібно відкривати, як Колумбу Америку. А є ж ще й інші річки, і, зважаючи на їхню кількість, можна говорити про величезний потенціал «млинового» туризму в Україні. Але, щоб потенціал не залишився лише потенціалом, потрібно вирішити ряд проблем, і в першу чергу — проблему дефіциту інформації.

Водяні млини потрібно рекламувати як першокласні туристичні об’єкти. Найефектнішою така реклама буде лише із використанням мережі Інтернет та розробкою оптимальних туристичних маршрутів. Нині в Україні існує веб-ресурс, присвячений млинам, і не лише водяним, а й вітряним. Але цей ресурс відносно слабко проілюстрований, тому належною мірою рекламувати туристичну привабливість млинів він не може. Існує декілька сайтів, які змістовно розповідають про водяні млини і забезпечують ці розповіді гарними фотографіями. Але ці ресурси не акцентують увагу на туризмі і мають переважно краєзнавче спрямування. А ще існують туристичні фірми, які готові повезти туристів до водяних млинів, але вони сумніваються в тому, що туристи захочуть їхати у таку мандрівку без належної реклами. А для реклами повинен бути розроблений маршрут — туристичний продукт.

У наших сусідів поляків існує популярний туристичний маршрут «Шлях дерев’яної архітектури». В Україні давно працюють над створенням аналогічного. При цьому часто стверджують, що дерев’яна архітектура відображає загальні історико-культурні особливості існування українського етносу. Але чи не можна те ж саме сказати про млини? Адже відомо, що українці завжди їли хліба більше, ніж інші європейські народи. А який же хліб без млина? Тому, мабуть, маршрут «Шлях водяних млинів» був би для нас не менш актуальним.

Отже, українській туристичній громаді потрібен маршрут по водяних млинах. Та й не лише туристичній, адже питання збереження пам’яток архітектури важливе для більшості наших громадян. Звичайно, зважаючи на велику кількість об’єктів, такий маршрут має складатись із багатьох підмаршрутів, охоплюючи усі регіони поширення водяних млинів. У цей маршрут повинні входити не лише водяні млини, а й інші архітектурні та природні пам’ятки, але акцентуватись увага має саме на млинах. Така популяризація цих об’єктів зможе вирішити проблему дефіциту інформації, й тоді, можливо, держава та заможні люди звернуть увагу на катастрофічний стан потенційно привабливих туристичних об’єктів.

«Шлях водяних млинів» необхідно створювати поетапно. Для початку потрібен пілотний маршрут, який охопить регіон із високою концентрацією водяних млинів та відносно непоганою інфраструктурною складовою. І такий маршрут вже розроблено. Охоплює він басейн Росі, включаючи водяні млини, а також численні пам’ятки архітектури та природи, розташовані поблизу. Маршрут цей поки не апробований. Можливо, щоб його реклама стала більш ефективною, необхідно спочатку провести інформаційний тур для журналістів, декілька тестових турів для пересічних туристів, створити путівник, а вже потім виходити на більш високі рівні: звертатись до державних органів та до спонсорів.

Україна повинна зберегти водяні млини для майбутніх поколінь. Туристична популяризація у нинішній ситуації є єдиним шляхом вирішення цієї проблеми.