Вважається, що поселення із назвою Черн, існувало ще у давньоруський період. У «Списку городів руських», укладання якого датують кінцем XIV століття, воно згадується як Черн на Пруті. Припускають, що фортецю Черн на лівому березі Прута, заснував галицький князь Ярослав Осьмомисл у ХІІ столітті. У ХІІІ столітті фортецю зруйнували монголо-татари, після чого поселення відродилося вже на правому березі Прута, зручнішому для оборони.
Перша письмова згадка про Чернівці датується 1408 роком і зустрічається у грамоті молдавського господаря Олександра Доброго. Тривалий період це було невелике прикордонне містечко у складі князівства Молдова. Його неодноразово захоплювали поляки, але місто поверталося під молдовську опіку, а із 1488 року воно було центром повіту.
Говорити про потужний розвиток Чернівців у XV – XVIII століттях не доводиться, адже ще у 1762 році тут мешкало всього 1200 осіб у двох сотнях дерев’яних будинків. Справжній розвиток міста почався із 1774 року, коли росіяни, які захопили Чернівці під час російсько-турецької війни, передали його своїм союзникам – австріякам.
Місто, під назвою Czernowitz (Новий Черн з німецької) австрійці спочатку зробили центром військового округу Буковина. У 1786 році воно стало центром цивільного управління Буковинського округу, який перебував у складі Галичини і Лодимерії. У 1849 році, після революційних змін у складі Австро-Угорщини, Буковина стала автономним краєм, а у 1864-му Чернівці отримали повне самоврядування, ставши в один ряд із Львовом, Прагою, Зальцбургом та іншими столицями імперських земель.
Австрійський уряд докладав немало зусиль для розбудови столиць своїх провінцій, та збільшення їх людності. Кількість населення у Чернівцях протягом ХІХ століття постійно зростало. Крім українців та молдаван (румунів) тут активно селились поляки та німці, але особливе місце в житті Чернівців зайняли євреї. На кінець ХІХ століття в місті був наступний розподіл населення за національностями: євреї – 33%, русини – 19%, німці – 17%, румуни – 15%, поляки – 15%, при загальній кількості мешканців 68 тисяч осіб.
Все змінила у столиці Буковини Перша Світова війна, після якої настав кінець Австро-Угорській імперії. У 1918 році Буковину та Чернівці, за підтримки країн Антанти, захопила Румунія. Чернівці залишились центром Буковини, а, відтак, залишалися і центром буковинського українського життя.
У 1940 році Північна Буковина була анексована СРСР, а у 1941-му її окупували німці, які знову передали владу своїм союзникам, румунам. Ну а потім знову була радянська влада і, нарешті, незалежна Україна.
У ХІХ столітті Чернівці подолали шлях від майже села, до регіональної столиці, красивого, розкішного міста. За цей період було зведено немало будівель, які нині можна назвати архітектурними перлинами: вірменська церква та костьол Серця Ісуса, кафедральний собор та п’яна церква, ратуша, будинок корабель та багато-багато інших. Але справжнім архітектурним діамантом є колишня Резиденція митрополитів Буковини і Далмації, яка нині є Чернівецьким університетом. Із 2011 році Резиденція є об’єктом списку Світової спадщини ЮНЕСКО за критеріями ii, iii, iv.
Критерії ЮНЕСКО
Критерій іі: Архітектура Резиденції митрополитів Буковини і Далмації повністю втілила в собі соціальний, економічний і культурний розвиток архітектури і містобудування від античності, середньовіччя, абсолютизму й епохи грюндерства (періоду економічного розвитку Німеччини та Австро-Угорщини у ХІХ ст.). Архітектурний ансамбль є синтезом архітектури історизму та урбанізму ХІХ століття.
Критерій ііі: Резиденція є винятковим свідчення культурної традиції Православної Церкви, що виявляється у використання візантійських форм хрестово-купольних храмів із декоративними мотивами черепичних дахів.
Критерій iv: Архітектура Резиденції поєднує елементи національної архітектурної традиції, візантійські, готичні, барокові архітектурні форми. Резиденція є видатним прикладом архітектури історизму, яка відображає культурну самобутність православної церкви на території Австро-Угорської імперії.
Історія та сучасність Резиденції
Здавна територія Буковини була заселена слов’янськими племенами. Після їх християнізації, у Х столітті, тут постала влада Київської митрополії, яка була підпорядкована Константинопольському патріархату. По монгольській навалі, у XIV столітті, перебуваючи у складі Галицького князівства, Буковина підпорядковувалася Галицькій митрополії. Лише у 1401 році молдавським воєводою Олександром Добрим було створено Сучавську митрополію, до якої і перейшла Буковина.
У другій половині XVII століття митрополію із Сучави перенесли до нової столиці Молдови – у Ясси. Відтоді почалася повільна, але впевнена румунізація буковинських православних церков. Богослужіння, які раніше велися церковнослов’янською мовою (староукраїнським її варіантом), почали вести румунською. Така ситуація не подобалася українцям Буковини, але тільки після захоплення території австрійцями, вона почала змінюватись.
У 1774 році західна частина Буковини увійшла до Габсбурзької монархії, яка, у своєму правлінні, послуговувалася принципом – розділяй і владарюй. Відповідно їй не потрібна була сильна румунська православна церква, й українську церкву було відокремлено (чому українці тільки раділи). Хоча багато істориків називає це віротерпимістю імперії Габсбургів. Чи так, чи інакше, але парафії Буковини у 1782 році були об’єднані в одну, Чернівецьку єпархію, яка через рік була включена у Карловацьку митрополію – таке собі, дивне утворення, до якого включили усі православні церкви імперії. Того ж року була зведена резиденція єпископа, а для фінансування єпархії створили Релігійний фонд Буковини.
Тривалий час керівні посади в Буковинській єпархії займали румуни (волохи). Першим українським єпископом у 1835 році став Євген Гакман, який почав корінним чином змінювати устрій єпархії. Поряд із румунською мовою богослужінь та церковно-парафіяльної освіти, з’явилася українська.
Євфимій Гакман був родом із селянської родини, хоча його дядько був священиком. Саме дядько навчив Євфимія основам грамоти, та посприяв його вступу до Чернівецької гімназії. Нетипове для того часу явище – селянин у гімназії. Але більше того – за успіхи у навчанні Гакману присудили стипендію Буковинського православного фонду, й відправили навчатись на теологічний факультет Віденського університетом. Про студента-селянина стало відомо навіть при імператорському дворі, й Євфимія запросили викладати основи волоської мови (дарма що він був русином-українцем) для цісаревича Фердинанда (майбутнього імператора).
Після чернечого постригу Євфимій Гакман взяв ім’я Євген, під яким його і знає світ. Він став головним рушієм українських (русинських) настроїв на Буковинських землях. Мало того, що він не допустив приєднання Буковинського єпископату до Румунської православної митрополії, він добився створення митрополії окремої – Буковинської. У 1873 році імператор Франц-Йосип І зробив Євгена Гакмана Чернівецьким архієпископом та митрополитом Буковини і Далмації, тому закладена на десять років раніше резиденція простого єпископа, добудовувалась вже як резиденція митрополита. Цікаво, що до православну Буковину, об’єднали у митрополію із далекою православною Далмацією (регіон на березі Адріатичного моря, нині переважно у межах Хорватії). Закінчили будівництво Резиденції у 1882 році, вже після смерті феноменального Євгена Гакмана, який помер у 1873 році. 27 лютого 80-річний митрополит вирушив із Чернівців до Відня, де у православній церкві мав висвятити свій високий сан. Дорогою він захворів, і помер 12 квітня.
Більшість українських істориків одностайні в думці, що саме Євген Гакман врятував українську Буковину від румунізації. Буковинський округ Австрійської імперії тривалий час входив до складу Королівства Галичини і Лодимерії. Після «Весни народів» – повстань та збройних заворушень 1848 року, сценарій приєднання Буковини до румунської Трансільванії виглядав дуже реалістично, але Гакман вчасно створив руську (читай українську) опозицію, й добився окремого, автономного статусу, для Буковини. Румунізація не відбулася, руське населення отримало права та мову. Митрополит Євген Гакман – видатна постать в історії України. Син селян із села Васловівці зробив для України не менше, ніж великі князі та полководці.
Поряд із головним корпусом Резиденції стоїть пам’ятник Йозефу Главці – автору геніального проекту комплексу. Тут він мудрий бородатий дідусь, хоча коли будували резиденцію, він був ще досить молодим. Всесвітньовідомий архітектор, автор багатьох відомих споруд в Австро-Угорщині, почав роботу над проектом та будівництвом Резиденції, у 1860 році, коли йому було 29. У 1864-му він отримав не лише посаду головного архітектора, а й став заступником голови будівничого комітету (головою був Гакман).
Будівництво комплексу розпочали із закладання наріжного каменю каплиці Івана Сучавського у 1864 році. Це був найбільш масштабний будівельний проект Буковини, та один із наймасштабніших за всю історію Австро-Угорщини. На будівництво виділили 1 мільйон 750 тисяч гульденів (грошова одиниця імперії до 1892 року) із Буковинського православного релігійного фонду, який був створений з майна закритих цісарем численних православних церков та монастирів, ще наприкінці 18 століття. Фінансову допомогу на будівництво здійснювала німецька громада Чернівців, але особливо великий добровільний внесок зробили чернівецькі юдеї, які становили в кінці 19 століття майже третину міського населення. На знак подяки євреї отримали ряд кованих зірок Давида головною брамою (там зараз радянський напис «Чернівецький університет») та під маківкою годинникової вежі Монастирського корпусу.
Будівництво Резиденції було настільки грандіозним, що для нього спеціально збудували цегельний та два керамічних заводи, запустили потужну розробку покладів будівельного пісковику в трьох сусідніх із Чернівцями селах, і, навіть, відкрили будівельну школу, для підготовки кваліфікованих каменярів та будівельників. Контроль за якістю будівельних матеріалів здійснював сам Йозеф Главка. Він ввів процес перевірки цегли на міцність – її навіть перевіряли на звук, цеглини, які дзвеніли погано, відбраковували.
У 1871 році, Главку усунули від будівництва Резиденції (чому – невідомо), на його місце поставили краківського архітектора Фелікса Марцелія Ксенжарського. Можливо, причиною стала важка невралгія Главки, яка прикувала зодчого, на кілька років, до інвалідного візка.
Резиденція була неймовірним синтезом, майже усіх архітектурних стилів, які пройшли через Європу, і зокрема, через Буковину. Візантійські та романські стіни, мавританські вежі та бані, візантійські бані церкви Трьох Спасителів, готичні дахи, із гуцульським геометричним орнаментом в оздобленні, і той же гуцульський орнамент у декорі стель парадних залів. Ну і бароковий парк.
Комплекс Резиденції складається із трьох основних будівель: Митрополичого, Монастирського та Семінарського корпусів. Митрополичий корпус – ці і є, власне, палац митрополитів – найбільш розкішна будівля в комплексі. Серед купи, неймовірно декорованих приміщень палацу (корпусу) варто звернути увагу на чотири зали: Мармурову, Червону, Блакитну й Зелену. Мармурова будувалася для зібрань Синоду, тому інша її назва – Синодальна. Від колись розкішного мармурового декору зали мало що залишилось – майже все знищила, влаштована румунськими окупантами пожежа. Щоправда, Мармурова зала й нині виглядає прекрасно – її відреставрували у 1963 році. Нині це головний зал університету. Червона та Блакитна зали значно менші за Мармурову, а Зелена – це нинішній кабінет ректора, а колись – митрополита.
До Митрополичого корпусу веде алея дерев, які вже частково закривають собою, прекрасні бічні будівлі (і навряд чи, саме такого розміру дерева, були у проекті Главки): Монастирський (праворуч) та Семінарський (ліворуч) корпуси. Перший будувався для православного монастиря, але у різні часи в ньому були пресвітерій, гостинний двір, дяківська школа, єпархіальний музей, свічкова фабрика. Прекрасний різнокольоровий черепичний дах (за строкатість його називають гуцульським ліжником), неоготичні фронтони, центральна вежа з годинником, хрестом та, вже згаданими, зірками Давида – нині це географічний факультет Чернівецького університету.
Семінарський корпус зводився для православної духовної семінарії (це зрозуміло із його назви). Тут мали готувати священників та шкільних вчителів. Домінантою будівлі є церква Трьох Святителів (Василя Великого, Григорія Богослова та Івана Златоуста) – неймовірний храм, який можна віднести до найгарніших в Україні. Загальна висота храму (до верхівки хреста) 45 метрів, внутрішня висота до купола – 38 метрів. П’ять бань церкви постали у неовізантійському стилі. Помпезне внутрішнє оздоблення є одним із кращих, створених на території України у ХІХ столітті. Почали будівництво у 1867 році, а завершили у 1882-му. Церква стала останнім значним об’єктом, у ансамблі Резиденції митрополитів.
За радянської влади храм Трьох Святителів закрили. Тривалий час тут був зал електронних обчислювальних машин. Можна дякувати долі, й тодішньому керівництву університету, що вберегли внутрішнє оздоблення і розписи. Богослужіння відновили у 1991 році.
У нечисленних путівниках згадують парк Резиденції та її огорожу, але до комплексу варто віднести ще й Палац ради консисторії – унікальну будівлю, зведену у неорумунському стилі, за огорожею Резиденції (через дорогу), у міжвоєнний період (30-і роки ХХ ст., період румунського панування на Буковині). Її часто називають попівським, або професорським будинком. Палац звели для викладачів дяківської школи. В радянський період будівля перетворилася на елітний багатоквартирний будинок партноменклатури. Її обсадили численними деревами, які перетворили газон, на затишний парк, але абсолютно сховали розкішну пам’ятку, від «сторонніх» очей. Нині існує проект часткової вирубки дерев та впорядкування скверу, з метою відтворення історичного обличчя палацу.
Ніхто, в радянський період, не називав грандіозний комплекс споруд на вулиці Коцюбинського, резиденцією митрополитів. Всі знали його як університет. Та і нині резиденцією називають лише туристи. Як же синтезувався осередок вищого духовенства, у головний науково освітній центр краю? Знову ж, завдяки зусиллям Гакмана.
У 1860-70-х роках відразу три великих міста Австро-Угорщини претендували на будівництво нового університету – Прага, Брно та Зальцбург. Гакман наполіг, на залученні і Чернівців, до цього «кастингу». Без університету Буковина виглядала глухою провінцією, в якій важко впроваджувалася державна мова (німецька), продовжувалася відбуватись румунізація, небезпечна для державного устрою. Влада Чернівців оперувала дешевизною свого проекту, пропонуючи, для нових факультетів, частково використати будівлі Резиденції, зокрема вчительську семінарію з теологічним факультетом, мовляв, допоки, не збудують окремі корпуси. І владі імперії проект сподобався. 31 березня 1875 року імператор видав указ про заснування університету. Першим ректором було призначено Костянтина Томащука.
В Чернівецькому університеті навчались студенти з усієї імперії. Титульною мовою навчання була, звичайно, німецька. 61% студентів її вважали за рідну, 10% такою називали румунську мову, 5% – польську, а от 21% – неймовірна для тих часів цифра – рідною мовою називали українську. Та і засилля німецької серед студентів, можна пояснити тим, що більшість студентів були євреями, які частіше користувались головною мовою держави, в якій жили.
Із 1918 року головною мовою навчання в університеті, стала румунська – Чернівці, як і вся Буковина, опинились у складі незалежного королівства Румунії. Але у 1940-му сюди прийшла радянська влада. Університет поділили на 7 факультетів, а головною мовою навчання зробили, нарешті, українську. Так збулася мрія Гакмана.
Нині Чернівецький університет носить ім’я видатного письменника та просвітителя Буковини Юрія Федьковича. Це головний науково-освітній осередок краю, а крім того, ще й головний туристичний осередок. Щорічно університет-резиденцію відвідують до 300 тисяч туристів. А буде більше, адже це справжня туристична бомба, часовий механізм якої тікає із 2011 року, відколи ЮНЕСКО визнало його об’єктом Світової спадщини.
Текст та фото Романа Маленкова
