Старі водяні млини – окрема тема та біль в промислово-архітектурній історичній спадщині. Колись вони споруджувались повсюдно та забезпечували борошном, в залежності від розміру та потужності, чи окремі села, чи цілі райони. Майже скрізь, де село стояло на ріці, був свій млин, а то й не один. В епоху глобалізації, укрупнення підприємств, застосування нових технологій та створення монополій, такі невеликі млини стали непотрібні та закинуті. Тисячі їх, відомих та невідомих, стоять понад річками та ставками пусткою, державі вони не потрібні, про існування більшості з них знають лише аматори та окремі спільноти.
Більшість з млинів вже померли і в руїнах; є напівзруйновані, що ще живуть надією на зустріч із дбайливим господарем, який би вдихнув в них життя. А деяким, малій частці, поталанило значно більше, вони отримують друге життя, перероджуючись у музеї, ресторани, готелі, це залежить від розташування, інфраструктури, інших можливостей привабити туристів/клієнтів тощо. Є й рідкі випадки, коли млини й до цих пір виконують свою природну функцію, отриману ними при народженні.
До вашої уваги надаю приклад осучаснення колишнього млина у селі Квітневе Попільнянського району Житомирщини та використання його в нинішніх реаліях, а також чекаю на ваші думки з цього приводу.
Млин був збудований в 1905 році, на річці Унава, ким не скажу. Вікіпедія скромно пише, що на 1900 рік село (не маленьке таке, на близько 2300 мешканців на той час) належало спадкоємцям графині С.І.Кудашевої. Рід Кудашевих був дуже багаточисельним, проте з великою ймовірністю С.І.Кудашева – це княгиня (титул по чоловіку) Софія Іванівна Кудашева, в дівоцтві Орлова, дочка Івана Олексійовича Орлова, генерала-адьютанта, учасника Бородіно та дружина князя Олександра Сергійовича Кудашева, титулярного радника, директора київських Земельного та Приватного банків. Сама вона не могла бути причетна до будівництва млина, померла в 1895 році, чоловік ще раніше – в 1877. Так хто ж із спадкоємців на це претендує?
У подружжя було 6 дітей, всі сини.
Сергій Олександрович (1857-1918), про нього відомо лише як придворного дворянина у 1912 році.
Іван Олександрович (1859-1933), відомий дипломат, був послом у Данії, Бельгії, Люксембурзі, Іспанії, Китаї, після 1918 року емігрував до Франції. Тут буде невеличкий ліричний відступ, із спогадів сучасників, які мене дуже потішили. Історик О.О.Половцев так писав про дружину Івана Олександровича, Ольгу (мовою оригіналу): “Ольга Карловна бьіла отлично воспитана, очень мила и красива собой, вечно смеющаяся и веселая, готовая гулять, болтать, обедать и ужинать”.
Олександр Олександрович (1860-?), не знайшов даних.
Олексій Олександрович (1861-1901), не знайшов даних.
Микола Олександрович (1868-1933), як і брат Іван, був дипломатом, працював в Японії, Константинополі, Китаї, дійсний статський радник.
Віктор Олександрович (?-?), згадується як син лише в одному джерелі, можливо помер при народженні чи немовлям.
Отже, Іван та Микола в 1905 році перебували на дипломатичній службі за кордоном, Олексій помер до часу побудови млина, зостаються Сергій або Олександр (дата смерті якого невідома). Можна лише гадати, хто ж збудував млин.
Ну ще Вікі пише, що в селі був пан Грушенько (чи то Грушенька) В.К., але у мене тут лише асоціації з Грушенькою з “Братів Карамазових”.
З 2017 року ведуться роботи з реставрації та перетворенню млина на відпочинково-ресторанний комплекс (у паспорті будівництва написано – під багатоцільові зали для публічних виступів). Завершення робіт планувалось ще на 2018 рік, хоч роботи до кінця ще не завершені, видно, що відкриття не за горами. Але вже ясно, що млину повернули життя, хоч і в новому статусі. Було б непогано, якби інтер’єри та облаштування нагадували про колишню функцію будівлі за бутність неї млином.
P.S. Ще кілька слів про назву села.
Квітневим село стало зовсім недавно, в 2016 році, в порядку декомунізації, адже до цього протягом 79 років воно називалось Жовтневе. Таку назву воно отримало 1937 року “на честь” жовтневого перевороту. До цього село довго називалось Жидівці. З назвою була пов’язана легенда, за якою під час будівництва мосту (чи то греблі) через річку Унава втопилися кілька євреїв – жителів села (чи то євреї втопили кілька своїх вівець, щоб спинити воду). А до цього село називалось Матвійовці, за ім’ям засновника, козака Матвія. Вперше село згадується в 1601 році у польських хроніках.
Автори: Ігор Дорожко, Роман Маленков, Сергій Щербій.
