Історія про те, як один із найбагатших людей Київщини воював у польському, шведському і козацькому війську, мав видатні здібності математика, написав кілька глибоких наукових текстів, уклав договір зі Швецією, за яким визнавалась незалежність української держави, розробив і намагався захистити договір про створення чогось подібного на сучасний Європейський Союз, був однаково ненависний полякам і московитам, за що і був убитий…
При чому, більшість з названого відбулось буквально в останні кілька років його бурхливого життя.
Хоча починалось все настільки красиво та гламурно, що і уявити собі щось подібне було важко.
Відшукав рукопис писаний особисто рукою ЮНемирича. У Шведському архіву в Стокгольмі, де історія Козаччини зберігається в спеціальному фонді під назвою: “Cosacica”:
Звернення Війська Запорізького, як незалежної держави, до іноземних Володарів щодо пояснень розриву з Москвою, причин наступу московитів на козацьку державу, підступність їх у тому, прагненні зруйнувати незалежність і порушити договори, заклики до європейської спільноти не залишатися осторонь і спільно відповісти на військові зазіхання Москви в 1658 році:
МАНІФЕСТАЦІЯ
ВІД ІМЕНІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО ДО ІНОЗЕМНИХ ВОЛОДАРІВ, ЩО ПОЯСНЮЄ ПРИЧИНИ РОЗРИВУ З МОСКВОЮ
від жовтня 1658 року
ІСТОРІОГРАФІЯ.
Про Юрія Немирича писало багато істориків, О.Субтельний, Н.Яковенко, Г.Вернадський, В.Липинський, В.Горобець, М.Слабошпицький, Н.Полонська-Василенко, В.Жук, Т.Чухліб, Д.Дорошенко, І.Крип’якевич, В.Антонович, М.Грушевський і багато інших, тож додавати щось до біографії цього видатного українського політичного діяча було б марним.
Хоча більшість істориків зосереджувались переважно на його релігійних належностях, поневіряннях із цим пов’язаних, пізніше ще передумовах і власне тексті укладеного Гадяцького трактату 1658 року. Який мав поєднати шляхом утворення нового федеративного союзу держави, що досі входили до складу Речі Посполитої. Цю федерацію, устрій якої моделювався за нідерландським або швейцарським зразком, мав очолювати виборний король, а її державними суб’єктами мали стати Польща, Велике князівство Литовське (Білорусь та Литва) і Велике князівство Руське (Україна). Якщо на початку провідну роль у розробці проекту Унії відводили Івану Виговському, то зараз більшість віддає перевагу неординарним здібностям і освіті Юрія Немирича, який скоріш за все і був її розробником. А пізніше і офіційним захисником на сеймі.
Тому в цьому пості я хочу розповісти не стільки про самого Юрія Немирича, як про два тексти його авторства (знайшов в архівах і додаю сканкопії оригіналів: його рукопис 1658 року і текст промови 1659 року).
БІОГРАФІЯ.
✒ Цікаві історичні факти:
український шляхетський рід Немиричів прослідковується в архівних документах Київщини з 1528 року. Наприкінці ХVІ століття він поділився на дві лінії — Черняхівську і Олевську. Найвідомішими представниками цього роду були: Йосип Немирич, київський земський суддя у 1580 — 1590 роках, Андрій — київський земський суддя, родоначальник Черняхівської лінії роду. Батько нашого героя – Степан (помер 1630 року) був київським підкоморієм, високоосвіченою людиною, у свій час навчався в Альтдорфському і Базельському університетах, брав участь в укладанні Куруківської угоди 1625 року.
Тому і сина відправив на навчання в Європу, де здобував знання в університетах Лейдена, Базеля (1630р.), Парижу, можливо, ще Оксфорда, Кембриджа і Амстердама (правда, як я писав у своїй великій статті про навчання українців в європейських університетах тієї пори, щодо деяких в різних джерелах по Немиричу є різні дані і деякі розходження несуттєві).
Пізніше став одним із засновників академії у Киселині на Волині. Володів великими маєтками і на Правобережній, і на Лівобережній Україні, утримував надвірні війська, на чолі яких брав участь у переможній польсько-московській війні 1632-1634 років та у війні зі Швецією. Ю.Немирич був київським підкоморієм (суддя станового шляхетного суду). 1655 року приєднався до шведського короля Карла Х Густава і, будучи призначеним генералом кавалерії, брав участь у військових діях у Трансільванії та Польщі. Згодом перейшов на українську службу, був щирим прихильником політичних планів Б.Хмельницького, а ще більше європейської інтеграції наших земель на вигідних умовах. Тому вів тривалі переговори зі шведським урядом, які завершилися підписанням Корсунської угоди 1657 року, за якою Швеція визнавала Україну (Військо Запорізьке) незалежною державою.
Ю.Немирич отримав звання полковника, а після смерті Б.Хмельницького підтримував І.Виговського.
Тут і прийшов його зірковий час як автора видатних текстів державного діяча.
.
✒ Треба сказати, що враховуючи освіту, він вже був відомим в Європі зі своїми текстами, які видав в Парижі, у знаменитій Сорбонні:
– «Розвідка про Московитську війну», яку присвятив порівняльному аналізу політичного устрою Московії і Речі Посполитої (1632 р.),
– латиномовний трактат «Опис і виклад духовного арсеналу християн»,
– поема «Паноплія» (1653) тощо.
.
По смерті Богдана Хмельницького, де-факто став Канцлером Великого князівства Руського, розділив з Іваном Виговським важкий хрест державного керівництва, очолив зовнішню політику. А значить і тексти його набули вже державної ваги.
За кілька місяців по смерті Гетьмана успішно завершив укладення договору зі Швецією.
А ще трохи пізніше розробив проект Гадяцької Унії 1658 р., про яку я написав вже вище, а нижче коротко оповім про наслідки.
Молодший брат Степан Немирич (1626/1630 — 22.12.1684) отримав посаду генерала артилерії, пізніше каштелян і воєвода київський.
Разом з братом брав участь у Конотопській битві на р.Соснівці під Конотопом, яка відбулася 28 – 29 червня (8 – 9 липня) 1659 року. Об’єднані козацькі війська очолювані гетьманом І.Виговський, з татарами і Мехмет-Гірей на чолі, польськими загонами, німцями, угорцями та сербськими найманцями (зараз би це назвали військами НАТО :)) протистояли наступаючим Московським військам, якими командували О.Трубецькой та Г.Ромодановський.
Московити зазнали болісної і ганебної поразки, бігли з українських земель з великими втратами і ризиком знову спалити Москву.
Але після цієї перемоги, у серпні 1659 року, про перехід на бік московського царя заявили численні зрадники, які і підірвали міць козацького війська та євроінтеграційні плани України тих років.
Видана в Парижі, у знаменитій Сорбонні: «Розвідка про Московитську війну», яку присвятив порівняльному аналізу політичного устрою Московії і Речі Посполитої (1632 р.)
Титульний аркуш нашого архіву у Швеції.
ТЕКСТИ.
Проте, наш герой встиг підготувати і видати два надзвичайно інформативні і важливі тексти, які багато можуть розповісти про нашу історію.
📜 Перший документ мені вдалося знайти в Staatsbibliothek zu Berlin:
надрукований німецькою мовою в 1659 році, є викладенням виступів Юрія і Степана Немиричей на Сеймі 13 (23) квітня 1659 року, де вони захищали європейські прагнення України та разом з Матвієм Пацкевичем, Гаврилом Лісовським, Федором Виговським, Костянтином Виговським, Григорієм Лісницьким і Тимофієм Носачем очолювали українську делегацію для ратифікації Гадяцької Унії.
Надаю поки текст без повного перекладу, бо готичний стиль важкий, а повного українського перекладу у наших видатних істориків я не знайшов (аналіз виступів на Сеймі можна прочитати у Н.Яковенко, Т.Таїрової-Яковлевої, А.Бульвінського)):
“Orationes Oder Reden/ Derer eine von dem Herrn Niemieryczen Kijowischem Podkomorzi Als Abgesandtem der Zaporowischen Kozaken und GroßFürstenthumbs Reußlandt/ den 23. Aprill dieses lauffenden Jahres. Die andere von dessen Herrn Bruder Steffan Niemieryczen Obr. über die Reuterey/ Commendanten des Schlosses Krakaw/ und Abgesandtem von der/ nach Außländischer Art dienendem Polnischen Kriegs-Heer; Auff diesem itzo wehrendem ReichsTage Vor Ihr. Königl. Maytt. und gantzem Senat, gehalten worden” (короткий зміст далі):
“Держава вашої величності в усьому світі славиться свободою і подібна царству Божому, де як вогненним духам, так і людському роду, даються божеські і людські закони, із збереженням їх вільної волі без найменшого порушення, на всі часи зі створення світу. Нехай інші країни і держави славляться своїм теплим кліматом, зосередженням земних багатств, надлишком золота, дорогоцінних перлів і каменів, розкішним життям; нехай красуються перед цілим світом подібно до дорогоцінних каменів, оправлених у золоті персні: їх народи не знають справжньої свободи; забуваючи, що обдаровані від Бога вільною волею, вони живуть ніби в золотій клітці, і повинні залишатись рабами чужої сваволі і бажання. В цілому світі не можна знайти такої свободи. як в польській короні. Ця неоцінима, незрівнянна свобода — і ні що інше — прихиляє нас тепер до з¢єднання з вами…” “Ми стільки років служили холодній монархії, то ж зрозуміло, що ми шукаємо іншої долі та кращого. Це справа вищих сил: когось підняти над кимсь іншим… Сьогодні ж ми заявляємо перед високим троном його величності як посланці нашого світлого гетьмана та усього запорозького козацтва, щоб віддати його величності вільні народи під його руку… Ми народились вільними, вільними виховувались та зїєднуємось з вами також вільними… Отож, з’єднання наше буде нехай неподільним на умовах рівноправності народів, релігій, мов, прав…”.
А це вже німецький архів.
Staatsbibliothek zu Berlin: надрукований німецькою мовою в 1659 році текст є викладенням виступів Юрія і Степана Немиричей на Сеймі 13 (23) квітня 1659 року, де вони захищали європейські прагнення України. Переклад вище
Як бачимо, головна причина, яка змусила гетьмана і частину старшини звернути свої погляди назад до Польщі, полягала в небажанні міняти свій традиційний вільний статус на “государевих холопов” та чіткому усвідомленні керівництвом козацької держави того, що під царською рукою, на відміну від королівської з звичними вольностями, доведеться попрощатись.
Виступ Немирича зробив у Варшаві сенсацію, він одразу став поширюватись в рукописних копіях по країні, був опублікований в Західній Європі. Розуміючи специфічність і деяку умовність подібних дипломатичних промов, все ж мусимо констатувати, що в своїх головних положеннях і термінології вона досить чітко пояснювала, які концептуальні причини спонукали керівництво країни переглянути свої зовнішньополітичні орієнтації.
12 травня 1659 року українсько-польська угода про Унію була ратифікована. Козацькі делегати зі свого боку, а король і сенатори зі свого клятвено (присягою) завірили один одного у примиренні, а козаки також дали клятву вірності і послуху королю. Ян Казимир у останній день роботи сейму, 20 травня, видав грамоту “дворянам, старостам, чиновникам і всьому рицарству, обивателям і всім іншим людям будь-якого стану і статусу” у якій рекомендує панству у тих регіонах Литви й Польщі, “куди лише мова руська досягає” надавати законного статусу “грецькій релігії”, щоб вона перебувала “при всій своїй безпеці, охороні і повазі” і “не відчувала… ні від яких конфесій утисків і зазіхань”, суворо застерігаючи від порушення щойно ратифікованих пунктів й обіцяючи “без всякого зволікання” карати порушників. 30 травня у вийшла королівська грамота про пожалування К.Виговському посади підскарбія Великого князівства Руського. Для нас у цьому документі важливим є задекларована королем позиція про фактичну фінансову самостійність Великого князівства Руського, оскільки К.Виговському надавалась влада “управляти, по його… розумінню і по правилам економії, всіма приходами, маєтками.., таможеними митами і всякими іншими, без виключення, державними доходами в трьох воєводствах: Київському, Брацлавському і Чернігівському.., встановлювати комори і прикоморки, призначати і звільняти таможених писарів і зборщиків по своїй волі.., абсолютно таким способом, по тому ж праву і звичаю, як завідують і управляють скарбом Коронним і Литовським підскарбій коронний і підскарбій Великого князівства Литовського”. Ян Казимир також оголошував, що “ми не маємо намір ніколи не приєднувати згадану вище управу ні до підскарбства коронного, ні до підскарбства Великого князівства Литовського, але підскарбство Великого князівства Руського на вічні часи буде окремо належати Великому князівству Руському”.
📜 Другий текст більш відомий, його наведу в повному перекладі, а також додам скріни латиномовного рукопису, який відшукав у Шведському архіві в Стокгольмі, де історія Козаччини зберігається в спеціальному фонді під назвою: “Cosacica”:
Звернення Війська Запорізького, як незалежної держави, до іноземних Володарів щодо пояснень розриву з Москвою, причин наступу московитів на козацьку державу, підступність їх у тому, прагненні зруйнувати незалежність і порушити договори, заклики до європейської спільноти не залишатися осторонь і спільно відповісти на військові зазіхання Москви в 1658 році:
МАНІФЕСТАЦІЯ
ВІД ІМЕНІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО ДО ІНОЗЕМНИХ ВОЛОДАРІВ, ЩО ПОЯСНЮЄ ПРИЧИНИ РОЗРИВУ З МОСКВОЮ
від жовтня 1658 року
До відома ясновельможних, найшляхетніших, найсвітліших, найповажніших, найславетніших, знаменитих, високородних, достойних володарів, царів, електорів, князів, маркізів, республік, графів, баронів, знаті, громадян і т.п., і т.п.
Ми, все Військо Запорозьке, заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою правдивою і щиросердою маніфестацією, що приводом для ведення наших війн з Польщею не була жодна інша причина, не інша мета й намір, як захист святої східної церкви, рівно як і наших прадідних вольностей, любов до яких ми зберегли разом з нашим гетьманом, вічної пам’яті Богданом Хмельницьким, і нашим писарем Іваном Виговським.
Приватні наші справи порівняно зі справою слави Божої та спільного блага були для нас завжди другорядними. Тому, домовившись про дружні союзи з татарами, її світлістю шведською королевою Христиною, а згодом і з його світлістю королем Швеції Карлом Густавом, ми завжди їх дотримувались і всім цим угодам були незмінно вірними. Навіть полякам ми ніколи не давали приводу для порушення угод, бо за святою нашою вірою виконували всі домовленості і постанови.
І не з іншої якої причини ми прийняли протекторат великого князя московського, а лише для того, щоб за угодою, укладеною за допомогою зброї і з Божою поміччю відновленою не раз пролитою кров’ю, ми могли зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків.
Тому й наше військо разом із наказним гетьманом Низового війська Золотаренком, довірившись обіцянкам і запевненням великого князя московського, спершу було за приєднання Литви до великого князя московського.
Покладаючись на зв’язки, що лучать наші релігії, та на наше свобідне та добровільне підпорядкування, ми сподівались, що він буде до нас доброзичливим, дружнім, м’якосердим, чинитиме з нами не інакше, як ґрунтуючись на щирій довірі, не порушуючи нашої свободи, а діятиме відповідно до своїх обіцянок. Але — о даремні надії!
Послужливі державні урядовці цього доброчесного й побожного царя та московські бояри мали заміри, щоб вже в той перший рік, коли йшлося про мир між поляками і московитами, був укладений також договір з метою захопити Польське королівство, а нас придушити і приєднати. Московити пообіцяли полякам, що ми зрадимо нашій домовленості зі шведами й з волі великого князя розпочнемо проти них війну. Замисли їхні спрямовувались на те, щоб нас, зайнятих війною зі шведами, легше було придушити й приєднати, на що Богдан Хмельницький, разом із нашим писарем, не лише не давали згоди великому князю, але й наводили йому через Василя Петровича Кикіна чимало доказів, чому не потрібно починати війну зі шведами в Лівонії.
Ми мали на руках копії вищезгаданих перетрактацій, безсумнівно, вірогідні, однак не думали, що цей невірний крок і знак омани свого володаря державні урядовці здійснили, не узгодивши цей злочин із прихильним до нього царем і святійшим патріархом. І тому, вірні своєму слову, ми намагалися запобігти зусиллям московитів.
Отож війна, розпочата в Лівонії проти його світлості короля Швеції, нашого союзника і друга, без найменшої причини, а лише під тим одним претекстом, що його світлості королю Швеції подобалося підтримувати з нами дружбу, була першим відкритим свідченням цього злочину. Адже король Швеції, заклопотаний веденням військових дій, не міг допомогти нашим зусиллям. З цієї причини до нашого посла у його світлості короля Швеції шляхетного Данила Грекині Олівенберга, якому двічі було відмовлено в проїзді через Московію, приєднався наш гетьман з тим же військом, при котрому раніше був Данило Виговський, його свояк. Він провів його до самого Люблина і спостерігав лукавство ошуканців московитів.
В тому, що наші підозри небезпідставні, переконує укріплення, недавно споруджене в нашому столичному місті Києві, з розміщеною в ньому залогою з кількох тисяч московитів, щоб нас тримати в неволі, якої колись було задосить і в Польщі. Так заповзято турбуються московити тим, щоб, приєднавши нас до себе, зробити союзниками по рабству.
Достовірні свідчення та явні приклади цього ми мали й у Білій Русі, коли людей шляхетного походження, які за своєю волею відійшли до прикордонних місцевостей Московії, майже двісті родин, силою і підступами перевезли до Московії. В той час, коли міщани Могилева та корінні мешканці інших міст Білої Русі, люди з різних міст і сіл, даремно добивались милосердя великого князя, їх числом понад двадцять тисяч чоловік депортували і переселили в місця московських колоній. Не кажучи вже про захоплених в Старому Бихові, що був переданий в їхні руки, та в інших містах поблизу Дніпра, бо весь Дніпро оточений залогами [московитів]. Де це не вдається, вони чинять свої підступи в інший спосіб.
Після смерті вічної пам’яті Богдана Хмельницького, гетьмана військ Запорозьких, вони думали, що наша Мала і Біла Русь разом із Військом Запорозьким швидко загинуть. Тому й послів наших в Москві затримували довго і з ними поводилися гордовито, і на наші прохання ми отримували холодні відповіді. Незабаром й московське військо на чолі з князем Григорієм Ромодановським, послане на виручку під виглядом допомоги, просунулось аж до Переяслава і не побажало підкоритись гетьману.
Коли пізніше був обраний гетьманом Іван Виговський, який прийняв провід, перебуваючи на посаді головного писаря Війська Запорозького, то Ромодановський першим не визнав цей офіційний титул, а за ним те ж саме зробив і великий князь. Потім сім’я розбрату посіялось ще далі, гетьманові закидалось, що він є польським шляхтичем і тому більше відданий полякам, ніж війську Запорозькому.
Оскільки природа воїнів, що ведуть бої за своїм власним розсудом і підносяться внаслідок численних перемог, схильна до сваволі, то вона разом із честолюбним бажанням наказувати штовхнула деяких козаків, що жили нижче Дніпрових порогів, до того, що вони, збунтувавшись, обрали собі за ватажка якогось Барабаша. В листах, написаних до великого князя і відправлених через їхніх послів, ці козаки звинувачують щойно обраного гетьмана всього Війська Запорозького в багатьох кримінальних злочинах. Через цих послів вони також пропонують і закликають до того, щоб верховний військовий провід разом зі всією скарбницею був перенесений до Москви і щоб воєводи для нас посилалися із Москви.
Ця достохвальна справа відбувалася так, що коли згадані посли у супроводі тридцяти козаків проходили через землі Полтавського полку, то Пушкар, полтавський полковник, втаємничений у справи заколоту і його співучасник, мовби перейняв їх і додав ще сім своїх козаків, котрі, будучи захоплені послами бунтівників і перепроваджені до самих кордонів в Московії, згодом були відпущені. Посли виправдовувались тим, що Пушкар хотів їх затримати, але не зміг.
Знаючи це з постанови генеральної ради, яка відбулася у Корсуні, [де й Пушкар присягав на вірність гетьману], гетьман направив до великого князя послів з листами, в яких просив, щоб не довіряли цим бунтівникам, бо військо вже неодноразово засвідчувало свою вірність великому князю, а понад те, щоб посли бунтівників були під вартою повернені до війська Запорозького. Але справа вирішилася на добре для нас і тому, що наші посли випередили прибуття бунтівників, а коли ті прийшли у Москву, то тримали в таємниці своє місцезнаходження. Запитаний нашими послами в Москві дяк Алмашев заперечував те, що вони вже прийшли, поки їх одночасне з нами і таємне перебування в місті не стало для наших явним. Але це аж ніяк не похитнуло впертої підступності московитів: відпроваджені нами посли не отримали відповіді, патріарх московський не удостоїв відповіддю гетьмана на його листи. Навпаки, бунтівники одержали від великого князя нагороду, листи і явно незаконні привілеї для війська Запорозького, щоб передати їх Барабашеві.
В той час був у Путивлі придворний Микола Олександрович Сушин і побачив, що справа повертається на погане, що недостойно ведуться переговори з вільним народом. Тому він затримав послів бунтівників і пообіцяв передати нам, якщо великий князь дасть на те згоду.
Тим часом Пушкар, не повідомляючи гетьмана, майже щоденно потай приймав московських послів і відсилав назад. На сім листів, посланих йому з вимогою з’явитися до гетьмана, надійшла відмова. Нарешті, коли до нього наблизилися послані гетьманом військові загони, що не мали жодних ворожих намірів, він несподівано напав, одних убив, інших розігнав.
Майже в той самий час прибув надзвичайний посол великого князя — Богдан Матвійович Хитрово, генерал артилерії і московський сенатор. Без погодження з гетьманом він надсилає письмові універсали до всіх полковників, щоб вони прибули в Переяслав на генеральну військову раду. Переговоривши із старшиною, він відсилає Григорія Ромодановського до Москви і сповіщає, що за велінням великого князя предстане перед військовою Радою замість гетьмана.
Гетьман розцінив як поганий знак те, що права його посади і влада знехтувані разом із свободами війська Запорозького. Однак він поступився інтересам суспільного блага й прибув на раду.
Там гетьману повідомили, що Григорій Ромодановський, який стояв на чолі московського війська, протягом двох днів був неподалік Пушкаря і вів перетрактації про нашу поголовну видачу. Хоча в його владі було схопити заколотників, полонити і відіслати на вищезгадану раду. Накопичуючи сили для подальшого просування, він прочекав вісім днів, так і не домовившись із Пушкарем. А направленим до Пушкаря від всіх полковників і від Богдана [Хитрово] послам із проханням, щоб відмовився від свого замислу, і з’явився на раду, поклавшись на громадську довіру, і подав звинувачення, він відповів, що не може з’явитись інакше, ніж разом із своїми воїнами. Зі свого боку, він послав кілька сотень, які були зустрінуті Богданом з великими почестями і, щедро обдаровані, повернулись додому.
Тим часом Богдан разом із своїм оточенням звелів гетьману, щоб він прямо пішов на Пушкаря і привів його до послуху коли не переконанням, то силою, якщо тільки гетьман пообіцяє такі дві речі:
1. Складе присягу на Святому Євангелії великому князю.
2. Протягом восьми днів разом з кількома особами із військової старшини поїде до Москви для перетрактації з великим князем.
Гетьман погодився і на першу, і на другу умови. Після цього він розпустив раду і звелів повернутися чотирьом полкам, направленим проти Пушкаря.
Майже в той самий час були відпущені посли вищезгаданого Барабаша. Вони приєднуються до Пушкаря і показують підбурювальні листи та привілеї, одержані від великого князя. [Вищезгаданий Барабаш був Божою милістю і розсудливістю гетьмана викликаний із Запорожжя й після того, як він визнав свою провину і просив гетьмана про прощення, був ласкаво і шляхетно вибачений та звільнений від покарання].
Богдан, що мав купку своїх збунтованих козаків, досі не виконав обіцянки, але змусив Пушкаря до присяги і пообіцяв йому прощення. З цієї причини запалена у нас пожежа, розпалювана московитами, вирвалась назовні. В різних місцях бунтівниками були вбиті невинні люди, а московити спостерігали за цим звіддалік. Серед них шляхетний Боґлевський, свояк гетьмана, бездоганний і миролюбивий, був убитий в своєму будинку разом із дружиною та всіми домашніми. Коли про цей злочин сповістили великому князю, то він відбувся мовчанкою.
Але Пушкар, не вдовольняючись скоєним, поєднав сили свого полку з силою бунтівних козаків, стягнутих зі всіх кінців його землі, і рушив прямо в бік Дніпра для того, щоб захопити гетьмана разом зі всією генеральною старшиною війська Запорозького, яких він пообіцяв передати в руки московитів.
Звернувшись за допомогою до московитів, гетьман даремно чекав відповіді і змушений був уже інакше розраховувати свої сили. Тому він закликав на допомогу татар на чолі з їхнім ханом КарачБеєм, приєднавши їх до козаків, яких можна було зібрати, та найманого війська, і рушив назустріч повсталим. Він відігнав їх від Полтави, бажаючи одного, щоб можна було заспокоїти це заворушення без кровопролиття. З цієї причини гетьман неодноразово відправляв своїх послів до Пушкаря, пропонував всім прощення і обіцяв свою ласку.
Ймовірно, Пушкар і оточені зі всіх боків зрозуміли, що тепер вони повинні схилитися до миру і пообіцяли його. Але підступно ошукавши, Пушкар на саме свято Пресвятої Трійці, серед ночі, вважаючи, що наше військо, переможене сном і пияцтвом, можна буде легко розбити, напав на нас, під’юджуваний передусім московськими зрадниками і тими, хто знаходився в нашому війську, а їх у нас було предосить. Тому, ввійшовши всередину табору, він зайняв більшу частину ар’єргарду. Проте лише засутеніло, гетьман разом із своїм найманим військом і татарами вчинив опір і розбив повсталих аж до їхнього цілковитого знищення разом з їхнім проводирем. Лише Барабаш з небагатьма врятувався втечею. До загиблих у цій битві варто додати і тих, які були вбиті повсталими в Лубнах і Гадячі. Їх нараховують до п’ятдесяти тисяч чоловік, і це є плід злодіянь московитів.
Коли ж це так відбулося і можна було тепер сподіватися на мир у нашій Русі, раптом через три тижні щезлий Григорій Ромодановський разом із військом великого князя вступає в наші володіння. Про своє прибуття він повідомляє гетьману, що прийшов на допомогу до козаків для умиротворення заворушень. На це той йому відповів, що вже все заспокоїлось, тому хай повертається назад зі своїм військом, а Барабаша, який знову повстав проти нас, — закутого в кайдани, видасть гетьману. Ромодановський відповів, що відійти з військом або видати Барабаша гетьману він, без особливого на те наказу великого князя, не може, зрештою, хай гетьман прибуде для розмови у вузькому колі.
Між тим Шеремет[ьєв], полководець великого князя , підійшов до Києва з іншого боку з шести тисячами війська, за яким потай йшли інші воїни московитів, числа яких доходило до п’ятнадцяти тисяч. Він по-дружньому запросив гетьмана, щоб той прибув для переговорів з ним, виключно маючи на меті захопити його в полон, разом із кимось із старшини. Коли ж гетьман відмовився від цієї зустрічі, Шеремет[ьєв] відкрито заявив, що загиблий Пушкар був найкращий і найвірніший слуга великого князя, а гетьман є ворог московитам. Впевненість у тому, що Шеремет[ьєв] намагається чинити всіляку шкоду гетьману і всьому війську Запорозькому, підтвердило й повідомлення кількох московитів, які шукали притулку у нас.
Те ж саме підтвердили два перебіжчики із війська Ромодановського, втаємничені в підступну змову. Зі свого боку виявив достатнє старання й Ромодановський: кількох сотників, відданих нам, він засудив до шибениці, а двічі повсталому Барабашеві надав титул гетьмана війська Запорозького разом із клейнодами від великого князя; прилуцького полковника, відданого нам, він позбавив цього звання і призначив іншого; розіслав у різні місця письмові універсали Барабаша, що закликали до нового повстання. Нарешті, він зробив відкрито ворожий крок — спустошив місцевості, прилеглі до нашого міста Веприка, і забрав у полон багатьох місцевих жителів.
Так розкрилася хитрість і підступність тих, які без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї — рабське ярмо. Для того, щоб знищити його, ми і доводимо нашу невинність і, закликаючи на поміч Бога, розпочинаємо законний захист і змушено шукаємо допомоги сусідів в ім’я своєї свободи. Тому на нас немає вини і не ми є причиною цієї війни, яку тепер розпалили. Ми хотіли бути вірними великому князю, але нас змусили взятися за зброю”.
.
✒ Як мені здається, уважне читання оригінальних текстів допомагає крізь століття краще зрозуміти ті часи, думки очільників молодої держави, їх тяготи, турботи і прагнення. Зрештою, варто лише усвідомити, що кожен крок видатні політичні діячі нашої історії здійснювали ставлячи на кон не що-небудь, а власне життя. Тож, кожна літера їх історичних конотацій вартує уваги і поваги. Саме тому віддаю перевагу читанню першоджерел і повних текстів.
Все своє життя Немирич був затятим москофобом, оцінював московитів як рабів, які не здатні ні на спротив тирану, ні на дотримання домовленостей, ні на будівництво чогось вартого уваги, явно протиставляючи їх невихованість, підступність, азійщину – європейській демократії, законності, витонченості і шляхетності, прихильником і представником яких сам був.
Він не високо оцінював і їх військову спроможність. Та не словом, а ділом доводив українську перевагу, разом з козацьким військом здобувши перемоги над Московією в війнах 1632-1634 і 1658-1659 років.
Один з героїв нашої історії, якого сьогодні якщо не забуто, то шанують і згадують не так часто, як він того заслуговує.
Автор: Ігор Полуектов
