Коростишів

Це місто розташоване за 100 км від Києва та за 20 від Житомира. Його називають містом граніту, адже на його околицях величезна кількість гранітних кар’єрів. І в самому місті багацько всього із граніту, навіть тротуарні бровки. В Коростишеві дуже гарний костьол, зведений Олізарами – колишніми власниками міста, плебанія, залишки маєтку – колонада та бібліотека (фахверк). Цікавий парк на берегах Тетерева, де останнім часом з’являється все більше гранітних скульптур.

Коростишів можна оглянути за кілька годин, а от затопленому кар’єру, на околиці міста, який народ називає Каньон, присвячується значно більше часу. До нього їдуть із Житомира, а ще більше – із Києва. Симпатичне місце, але у вікенд тут народу море.

Історія Коростишева (із Вікіпедії).

Одне з найдавніших міст України, початок засноване близько VI-VII століття. За легендою, містечко називалось Хміничі і було центром одного з древлянських племен — мінчан.

Перша письмова згадка як про село Житомирського повіту Київського воєводства Великого Литовського князівства припадає на 26 березня 1499 р. Шістдесят п’ять років воно належало Кмитам Чорнобильським — відомому і впливовому роду Правобережної України. З 1565 р. містечко після того, як його продав Філон Кміта[2], стало власністю роду Олізарів,[3] які пізніше отримали титул графів.

У липні 1768 року в містечку побували козаки Івана Бондаренка[4].

У 1779 р. надане магдебурзьке право і герб з зображенням родової емблеми графів Олізарів: золотої церковної корогви з хрестом на червоному тлі (шляхетський герб «Радван»). Після другого поділу Польщі в 1793 році Коростишів ввійшов до складу Російської імперії. З 1795 року містечко перебувало у складі Радомишльського повіту Волинської губернії, а з 1797 року передано до Київської губернії в складі якої знаходилось понад 120 років. Власниками Коростишева до 1873 року залишалась родина Олізарів. Більшу частину угідь маєтку становили ліси.

За переписом 1897 року у місті проживало 7863 мешканці.

У 1900 році в Коростишеві — волосному центрі Радомишльського повіту Київської губернії нараховувалось 807 дворів і проживало 5463 жителі, з них чоловіків — 2793 і жінок 2670. Головним їх заняттям було землеробство. За містечком рахувалося понад 17909 десятин землі. З них більше 16645 десятин належало поміщику, генерал майору Олексію Петровичу Плем’янникову, 42,5 — церкві і 1222 десятини — селянам. Сам поміщик, як і селяни, вів господарство по трипільній системі.

У XVIII-му першій половині XIX століття поширений на Коростишівщині був залізорудний промисел. основними осередками виробництва заліза були так звані рудні. Вони будувались поблизу річок, де була на поверхні сировина-залізна болотна руда. Сліди рудень були виявлені біля сіл Глибочка, Смолівки, Рудні, Харитонівки м. Коростишева, а на північний схід від Городська з 1788 року працював залізорудний завод. В основному на них вироблялось штнне та полосове залізо з якого виготовляли плуги, борони і інші знаряддя В 40-х роках XIX ст, поблизу Харитонівки діяв мідноплавильний завод.

У Коростишеві в той час знаходились телеграфна і поштова станції, 2 православні церкви, римсько-католицький костьол, каплиця, 6 єврейських синагог, лютеранська кірха, учительська семінарія і при ній — двокласне зразкове училище, дві церковно-приходські школи, лікарня, де працювали один лікар і два фельдшери, аптека, трактир і погріб для продажу вина, 4 постояли двори, винокурний завод, на якому працювало 12 робітників на чолі винокуром М. Ф. Завадським. Винокурня належала О. П. Плем’нникову, як і пивоварний завод, де працювало 10 чоловік на чолі з пивоваром Ю. І. Кейліхом. Він же орендував цей завод у поміщика. Плем’нникову належала також суконна фабрика, де працювало 10 чоловік. Друга суконна фабрика, на якій нараховувалося 8 робітників, належала Роберту Арнольду.

Була у місті і цигарково-паперова фабрика, що належала торговельному дому синів і нащадків Хаїма Воловника, на якій працювало 70 робітників, з них 50 жінок.

Фабрика шведських сірників належала Ользі Тарасівні Селецькій. На ній трудилося 70 робітників, а виробництвом завідував І. Д. Бару.

Каменотесні майстерні належали Я. Я. Ріццолатті (10 робітників), Мошці Вінарському (8 чол.) Берку Букштейну, Нуті Фельдману (по 6 чол.) Крім того працювали ще дві невеликі каменотесні майстерні і 5 суконних майстерень, 3 водяні млини, 3 маслобойні, шкіряний завод Шами Ципенюка, на якому працювали 3 робітники, цегельний завод поміщика Плем’янникова з 10-ма робітниками, цегельний завод Лейби Староселецького (6 чол), 17 кузень.

У 20 столітті працювали ряд фабрик та заводів: паперова, бавовняно-паперова фабрики, заводи «Електроприлад» (на даний момент завод «Електроприлад» продали і побудували торговий центр «Фуршет»), залізобетонних виробів та продтоварів. Гранітний, льонопереробний, цегельний, спиртовий, комбікормовий, молочний та будівельний комбінат. Мальовнича природа околиць міста сприяє розвиткові рекреаційного господарства. Тут функціонує відомий санаторій «Тетерів».

Плебанія

Коростишів — один із найвідоміших в Україні та за її межами центрів гранітодобувної й обробної промисловості. Зараз у місті та в його околицях добувають граніт, основний колір якого зумовлений кольором польового шпату — рожевого, жовтого, червоного, зеленого, сірого. Тут зустрічаються рідкісні види граніту, лабрадорит, габро. У місті працює кілька сотень приватних підприємств по обробці граніту, вироби монументальної архітектури яких відомі по всій Україні.

Наприкінці 18 ст. володарем міста був Густав Олізар, маршал Люблінського трибуналу. Він і побудував новий маєток, школу, лікарню, відкриту 1785 року.

Ще у 1608 р. родина Олізарів фундувала будівництво місцевого костелу. Спершу це був дерев’яний костьол, на місці якого 1798 року споруджено існуючий кам’яний. За часів СРСР костел було зачинено, а приміщення використовували як зерносховище, а потім як кінотеатр. За часів незалежності України у 1991 р. бароковий костел повернуто католицькій громаді.

На початку 1870-х років у місті зведено двоповерхову муровану будівлю для Коростишівської вчительської семінарії, будівля якої збереглася дотепер.

Також у місті є невелика дерев’яна церква орієнтовно невизначеного часу побудови (найімовірніше, збудована вже у радянський час). У місті збереглася також будівля колишньої поштової станції середини XIX ст., яка нині використовується як автобусна станція.

Олізари та Густав Олізар (із Вікіпедії).

Олізари (пол. Olizarowie) гербу Радван (Хоругви Кмітів) — український шляхетський рід, що за сімейною легендою походив від “князя Сербії” Олізара Булка. Сучасні дослідники засновником роду вважають київського боярина Олізара (Елізарія) Волчковича, який жив на початку XV ст. Рід внесений до VI частини родовідної книги Київської губернії.

Олізар Густав-Генрик-Атаназі Пилипович (3 травня 1798 — 2 січня 1865, Дрезден) — представник спольщеного українського роду Олізарів, київський губернський маршалок дворянства. Польськомовний поет (польск. Gustaw Henryk Atanazy Olizar).

Народився у Коростишеві. Батько — підчаший великий литовський Пилип Нереуш Олізар, мати Людвіка Немирович Щитт.

Густав Олізар

Дитинство Густава пройшло без матері — вона рано померла, тому його вихованням і навчанням займалися спочатку гувернанти.

Навчався в Житомирській гімназії, з 1808 — в Кременецькому ліції, директором якого був Тадей Чацький, але не закінчивши курсу поїхав в Італію супроводжуючи хворого батька.

В Італії знайомиться з сестрою Наполеона — княгинею Поліною Боризе, яка хотіла використати молодого графа для втечі від австрійської влади, під наглядом якої перебувала. Та Густав не пішов на цю авантюру.

Однак йому не вдалося уникнути іншої: одруження на придворній дамі сестри Імператора графині Кароліні де Моло.

Дорогою додому з Італії помирає його батько. Густав одержує у спадок Коростишівський маєток. Однак тут його сімейне життя не склалося. І у 1819 р. (хоч мав уже сина і доньку) через погані відносини з батьками дружини змушений був розлучитися.

У цей період Густав особливо багато спілкується із творчою інтелігенцією, читає польську і західно-європейську літературу.

Залишки маєтку Олізарів.

Дружні стосунки склалися у нього із відомим польським літератором того періоду генералом Крупинським та Алоїзом Фелінським. Саме Алоїз заохотив Густава до написання віршів і допомагав йому у цьому.

З 1814 року жив в Кременці, в 1821 році вибраний волинським губернським маршалом, але не затверджений губернатором, в тому ж році вибраний київським губернським маршалом та займав цю посаду до 1825 року. Масон, член ложі «Цілковита таємниця» в Дубно та «Увінчана доброчесність».

4 січня 1826 року був арештований в Києві та доставлений чиновником особливих доручень Данилов в Петербург на головну гауптвахту 21 січня, цього ж дня був переведений в Петропавлівську фортецю («присылаемого г[рафа] Олизара содержать строго, но хорошо») в № 12 Кронверкської куртіни.

Під час польського повстання 1830—1831 висланий в Курськ, в 1832 році виїжджає до Італії, а 1836 повертається. Жив в своїх помістях в Коростишеві та Горинці. Після польського повстання 1863 року виїжджає до Дрездена, де і помирає.

Перша жінка — з 1814 року сардинського міністра гр. Кароліна де Моло. Діти: Кароль та Людвіка (1823—1882) Друга жінка — з 1830 гр. Юзефа (Жозефіна) Ожаровська. В 1824 сватався до М. Н. Раєвської (пізніше жінка С. Г. Волконського), але отримав відмову.

Брат Нарциз (1794–1862), під час повстання 1830—1831 сенатор каштелян Царства Польського, пізніше в еміграції.

Автор збірок віршів «Spomnienia G. О.» (Вільно, 1840-42) та «Pielgrzymki» (в «Atheneum» Крашевського, 1840, т. 3)[1].

Густав неодноразово зустрічався з О. С. Пушкіним. Вірш О. С. Пушкіна «Графу Олізару» написаний в 1824 році в якому закликає до миру і єднання між російським і польськими народами, а також відкриває співчуття нерозділемону коханню Олізара до Марії Раєвської (Волконської).

Також йому пощастило познайомитися із видатним французьким письменником Оноре де Бальзаком, у якого в березні 1850 р. був за боярина на вінчанні з графинею Евеліною Ганською в Бердичеві.

Фото Романа Маленкова, Сергія Щербія.