Головна > Блог > Про Яремче. Частина четверта. Водоспади

Про Яремче. Частина четверта. Водоспади

Ремарка для тих, хто щойно приєднався. Іноді (з моменту оголошення конкурсу на УІ)) ми пишемо вдвох про ті місця, які відвідали разом. Тому це не записки шизофреніка, який змінює свою гендерну ідентичність у кожному абзаці й сам із собою сперечається, а тут насправді двоє оповідачів: Сашечка, aka falkoner (автор фото і основного тексту, який виділено напівжирним) і я, Оленка (і мій текст виділено курсивом). Тож, подорожуймо далі 🙂

Яремчанський водоспаде,
Яремчанський водоспаде,
Людям ти даруєш радість і любов.
Яремчанський водоспаде,
Промениста моя звабо,
Я прийшов до тебе знов.

Про Яремче. Частина перша. Про Карпати, пиво і те, як збуваються мрії
Про Яремче. Частина друга. До вершини
Про Яремче. Частина третя. Куполи


Як і обіцяв, розповідь про Яремче продовжується. Сьогодні — про яремчанські водоспади.

Спочатку про відоміший із них — водоспад Пробій.
Пробій — один із небагатьох карпатських водоспадів, до яких дуже легко добратися. (Але, як ви побачите далі, легко не всім))) Знаходиться він прямо в містечку.

Всі нормальні люди ходять дивитися на нього з мосту. (І, здається, платять за то якісь гроші — мабуть, ці кошти йдуть на те, аби водоспад не надто спадав)) Ми ж пішли дивитися знизу, по бережку. (Лівому.)
Взимку це той ще експірієнс. Каміння обморожене і слизьке. Зверху нависають брили. Знаки “Обережно каменепад” також напружували.

Насправді ми пішли так не тому, що не шукаємо легких шляхів (хоча і це теж), просто нам здавалося, що немає різниці, яким берегом річки прямувати до водоспаду, вздовж траси йти не хотілося — от і організували собі пригоду. Загалом не вся дорога аж така небезпечна, але було пару моментів, коли вже думалось, а чи не варто повернутися назад і піти, як усі, по трасі. Впевненості додавала наявність слідів і протоптаної по снігу стежки, а також відсутність решток тих, хто не дійшов))


Yaremche-261

Yaremche-264

Кажуть, раніше висота падіння води тут сягала 25 метрів, проте для сплаву лісу по ріці Прут водоспад підірвали, значно зменшивши його висоту. Зараз висота падіння води — 8 метрів, кут нахилу — майже 45 градусів.

Над водоспадом побудований міст заввишки 20 метрів, у теплу пору року тут облаштовано роуп-джампінг.
Нижче водоспаду є розлога і глибока улоговина зі спокійнішою течією. Це влітку. Ми ж побачили розлогі й велично спокійні крижані брили замість улоговини.
За водоспадом міститься другий сувенірний ринок Яремче. Також від водоспаду бере початок промаркований туристичний маршрут на хребет Явірник.

Yaremche-259

Yaremche-268

Влітку водоспад я не бачив. Але взимку він зачаровує. Ми довго сиділи і просто дивилися на нього.

Гадаю, наша дислокація для споглядання вигідно відрізнялася від тієї, що на мосту, тож ризик добирання сюди було виправдано.


Yaremche-266

Yaremche-271

Yaremche-275

Поверталися тими самими чугурями (проте дехто пропонував перейти річку по льоду. Сподіваюся, Оленка так жартувала).

Нічого я не жартувала. Цілком реальна була пропозиція. Крига подалі від водоспаду була товста, міцна, та й ми удвох навіть на півтора центнера не потягнемо)) Можна було йти спокійно 🙂
Хто хоче подивитися на водоспад з цього самого немейнстрімного ракурсу, орієнтуйтеся на автомобільний міст.

Yaremche-276

А потім повз цю ось кафешку — по камінчиках)

Вперед і вгору! А як ви хотіли? У Карпатах інакше не буває))


Yaremche-278

Поряд з кафешкою — залишки якогось льоху старого. Перетворені на бомжатник…

Ну чому одразу на «бомжатник»? Може, на місце для усамітнення й медитацій або місце для романтичних зустрічей і… групових медитацій 🙂


Yaremche-279


Поки ще не стемніло (а темніє в горах і влітку швидко й раптово — що вже й казати про зиму?), пішли до іншого, менш відомого місцевого водоспаду Дівочі сльози.

Yaremche-281

Вказівники в принципі є. Але не дуже явні.
Побачили по дорозі мрію будь-якого хлопчика))

Угу, повз мрію хлопчика ми йшли до Дівочих сліз — щось у цьому є, нє?))


Yaremche-282

Йти потрібно повз вольєрне господарство і музей “Карпати в мініатюрі” (виявляється, був такий, а ми пропустили).
Йти довгенько. Від автомобільного мосту кілометри 2–3. (Угу, гýцульських кілометри, якщо ви розумієте, про що я))

Yaremche-284

При бажанні можна проїхатися туди верхи. Місцеві надають таку послугу. Звичайно ж, не безкоштовно. Ми ж пішли пішки.

(Лиш іноді поступалися дорогою щасливчикам, що прямували до мети верхи або на підводах. Хоча, пам’ятається, всі нормальні люди о тій порі вже поверталися назад, ми ж лише розпочинали свій шлях. Дорогою висували різні версії походження назви водоспаду. До речі, цікаво, що деякі джерела називають його Жіночі сльози. Тож, це була окрема тема для розмірковувань — як дівочі сльози стають жіночими і при чому тут водоспад))

Yaremche-286

Чи то через те, що вже сутеніло, чи просто Дівочі сльози не такі популярні як Пробій, але туристів ми зустріли зовсім мало по дорозі туди і назад.

Дорога цього разу, як бачите, була рівнішою, підйоми і спуски плавними, іноді по узбіччю доводилось обходити підталі калабані, бо ж була відлига.


Yaremche-287

Дійшли до місця. Дуже навіть облаштованого. Є стоянка під кемпінг, є альтаночка, є табличка “Водоспад Дівочі сльози”. А самого водоспаду нема. Тобто він є, але знайти його виявилося непростою задачею. У моєму розумінні водоспад — це щось таке гуркітливе і високе. Довго ходили колами.

І ось тут почали з’являтися ще версії щодо назви, точніше — нові її варіанти, наприклад, Сльози туриста будь-якої статі, який у сутінках узимку намагається знайти той клятий водоспад. Річ у тім, що табличка не така вже й однозначна, без стрілочки-вказівника, а перед нею дорога завертає ліворуч і тягнеться вздовж річки невідомо куди, і маркери на деревах уздовж тієї дороги такі самі, як і раніше. Так ми і ходили кілька разів «налєво», прислухалися, поверталися назад, намагалися зловити інтернет, аби принаймні зрозуміти, як той водоспад виглядає і на що він схожий… Я пропонувала йти вгору по замерзлому руслу)) Проте впевненості, що водоспад знаходиться вище, не було. Сутеніло))) Ставало ясно, що це традиційний «карпатський блуд». Але де? — в такому туристичному місці, де широка дорога і купа маркерів! Тож сором домішувався до відчаю, але повертатися, не побачивши Сліз, не хотілося. Хотілося, щоб ці сльози були природними а не нашими.


Yaremche-288

Yaremche-291

Yaremche-297


Аж урешті, вкотре повернувшись у те саме місце, ми вирішили перевірити, що ж там за табличкою унизу, і виявили, що там не урвище, як здавалося перед тим, а спуск до — хто б міг подумати! — водоспаду.

Усе виявилося не надто масштабно, але красиво.

Дівочі сльози — невисокий водограй. Лише один каскад спадає з висоти 1,5 метра, утворюючи неглибоке плесо — своєрідну ванну в людський ріст. Ми, звичайно ж, не перевіряли глибину. Прохолодно трохи було))

А так хотілося скупнутися))


Yaremche-293

Yaremche-299

Yaremche-301

Місце спуску до водоспаду ніби й здається облаштованим… але після чергування відлиги і морозу спускалися ми навкарачки. Слизько. І ніхто з місцевих, які заробляють на покатушках сюди туристів не додумався посипати то пісочком. Хоча евакуювати туристів з поламаними кінцівками, мабуть, дорожче))

Те, як ми спускалися — окрема слізна, хе-хе, історія. Частина спуску обладнана сходами… вкритими ожеледдю, аякже. А інша частина і сходів не мала, тому спускатися довелось у прямому розумінні на чотирьох (ну, альтернативно можна було б спуститись і на одній точці, але на п’ятій, а от назад все одно — лише на чотирьох, намагаючись хапатися за травиночки, билиночки і непевні кущики біля спуску/підйому). І тут нам знову стало зрозуміліше, чому у назві присутні сльози, але насправді скрутно і стрьомно було обом, тож неясно, чому вони тільки дівочі.


Yaremche-300

Ми вирушили в зворотну путь. (Коли вернули до вольєрного господарства, було вже темно, але ще якийсь одинокий гуцул продавав медовуху та сувеніри і таки вмовив нас їх купити! Гуру маркетингу))


Завершився наш день тим, що ми нарешті нормально поїли в “Красній садибі”. (Власне кажучи, тільки ця світла мета — поїсти! — і була моєю дороговказною зіркою, додавала сил і віри у світле майбутнє, допомогла не замерзнути знесилено біля водоспаду в сльозах))) Смачно і відносно недорого… але забито туристами. Довго намагалися сісти там.

Вирушили туди, бо порадили друзі, а порадам друзів я довіряю. Проте ресторан виявився заповненим і нам запропонували піти у їхнє ж кафе поруч. У кафе знайшлося місце на двох, але дітей там було більше, ніж людей дорослих, а хотілося тиші, тепла, спокою і ЇСТИ! Проте їсти не серед галасу. Коротше, ми вибагливі. Тож, засмутившись, почимчикували шукати щось інше, але не відійшли і кількасот метрів, як нам зателефонувала адміністраторка ресторану й сказала, що для нас саме звільнилося місце. Щастю нашому не було меж і ми чимшвидше побігли назад.

Один тільки смалець, який там подають як презент, вартував того, щоб вибити-таки собі місце під сонцем біля мангалу, який розміщено прямо посеред ресторану. І хоча витяжка працює добре, але ви все одно будете смачно пахнути димом, а якщо ви замерзли, то ви не просто зігрієтесь, а прогрієтеся до самих кісточок. Прогріванню сприятимуть також і наливки та настоянки, яких у меню ми чомусь не знайшли, але були безмежно раді дізнатися, що вони насправді у них є. Але повернімося до смальцю. Приносять нам горнятко з кришечкою і хлібчик. Ми ( чому це ми?) Я не боюсь горщиків) боязко привідкриваємо кришечку, підозріло дивимося на кельнерку і питаємо: «Це що? Ми таке не замовляли». Вона повідомляє, що це комплімент від кухаря і йде нести решту страв. Я, скептично ще раз зазирнувши під кришечку, гидливо мружачись, заявляю: «Я цього не їстиму», — і беруся до своєї грибної юшки (юшка, до речі, була середня, в Микуличині подавали значно добрішу). Але урешті цікавість перемагає. Вирішальним стає також те, що я нічого не замовила на друге. Тож вирішую ризикнути і спробувати вміст чарівного горнятка. Далі відбувається якась карпатська магія і мене вже за вухо не можна відірвати від тієї страви, хоча я такого і справді зазвичай не їм. Не факт, що то був саме смалець. Можливо, товчене сало, з часничком, сіллю і якимись спеційками-прянощами (і, напевно, з наркотиками, бо інакше, в чому ж секрет?). Вміст горнятка поступово тане на очах, хоча його там було грамів двісті, а то й більше. Комплімент виявився надзвичайно компліментарним моєму голоду)) Зупинитися я змогла, лише коли закінчився хліб, а також коли вкотре подумала, що печінка не парний орган і вона в мене не казенна. Але потому ще довго шкодувала, що посоромилась попросити забрати решту смаколика із собою. Бо доїдати вже не було куди, а забрати не було як. Хоча тепер думаю, що нам би не відмовили і спакували б його з собою)).
Так що раджу.
Це Сашечка коротко переказав вам зміст моїх попередніх двох абзаців-простирадел. Люблю поїсти і розповісти про це, нічого не можу з собою зробити)) Та й чи варто?

Yaremche-302

Залишилося ще частинку написати. Так що буде цікаво, не перемикайтеся.

У якості спойлера даю підказку: можете, готуючись до наступної частини нашої оповіді, вже розучувати (або повторювати) пісню про Довбуша 😉