Про Яремче. Частина четверта. Водоспади

Всі нормальні люди ходять дивитися на нього з мосту. (І, здається, платять за то якісь гроші — мабуть, ці кошти йдуть на те, аби водоспад не надто спадав)) Ми ж пішли дивитися знизу, по бережку. (Лівому.)
Взимку це той ще експірієнс. Каміння обморожене і слизьке. Зверху нависають брили. Знаки “Обережно каменепад” також напружували.

Насправді ми пішли так не тому, що не шукаємо легких шляхів (хоча і це теж), просто нам здавалося, що немає різниці, яким берегом річки прямувати до водоспаду, вздовж траси йти не хотілося — от і організували собі пригоду. Загалом не вся дорога аж така небезпечна, але було пару моментів, коли вже думалось, а чи не варто повернутися назад і піти, як усі, по трасі. Впевненості додавала наявність слідів і протоптаної по снігу стежки, а також відсутність решток тих, хто не дійшов))

Кажуть, раніше висота падіння води тут сягала 25 метрів, проте для сплаву лісу по ріці Прут водоспад підірвали, значно зменшивши його висоту. Зараз висота падіння води — 8 метрів, кут нахилу — майже 45 градусів.

Над водоспадом побудований міст заввишки 20 метрів, у теплу пору року тут облаштовано роуп-джампінг.
Нижче водоспаду є розлога і глибока улоговина зі спокійнішою течією. Це влітку. Ми ж побачили розлогі й велично спокійні крижані брили замість улоговини.
За водоспадом міститься другий сувенірний ринок Яремче. Також від водоспаду бере початок промаркований туристичний маршрут на хребет Явірник.

Влітку водоспад я не бачив. Але взимку він зачаровує. Ми довго сиділи і просто дивилися на нього.

Гадаю, наша дислокація для споглядання вигідно відрізнялася від тієї, що на мосту, тож ризик добирання сюди було виправдано.

Поверталися тими самими чугурями (проте дехто пропонував перейти річку по льоду. Сподіваюся, Оленка так жартувала).

Нічого я не жартувала. Цілком реальна була пропозиція. Крига подалі від водоспаду була товста, міцна, та й ми удвох навіть на півтора центнера не потягнемо)) Можна було йти спокійно 🙂
Хто хоче подивитися на водоспад з цього самого немейнстрімного ракурсу, орієнтуйтеся на автомобільний міст.

А потім повз цю ось кафешку — по камінчиках)

Вперед і вгору! А як ви хотіли? У Карпатах інакше не буває))

Поряд з кафешкою — залишки якогось льоху старого. Перетворені на бомжатник…

Ну чому одразу на «бомжатник»? Може, на місце для усамітнення й медитацій або місце для романтичних зустрічей і… групових медитацій 🙂

Поки ще не стемніло (а темніє в горах і влітку швидко й раптово — що вже й казати про зиму?), пішли до іншого, менш відомого місцевого водоспаду Дівочі сльози.

Вказівники в принципі є. Але не дуже явні.
Побачили по дорозі мрію будь-якого хлопчика))

Угу, повз мрію хлопчика ми йшли до Дівочих сліз — щось у цьому є, нє?))

Йти потрібно повз вольєрне господарство і музей “Карпати в мініатюрі” (виявляється, був такий, а ми пропустили).
Йти довгенько. Від автомобільного мосту кілометри 2–3. (Угу, гýцульських кілометри, якщо ви розумієте, про що я))

При бажанні можна проїхатися туди верхи. Місцеві надають таку послугу. Звичайно ж, не безкоштовно. Ми ж пішли пішки.

Чи то через те, що вже сутеніло, чи просто Дівочі сльози не такі популярні як Пробій, але туристів ми зустріли зовсім мало по дорозі туди і назад.

Дорога цього разу, як бачите, була рівнішою, підйоми і спуски плавними, іноді по узбіччю доводилось обходити підталі калабані, бо ж була відлига.

Дійшли до місця. Дуже навіть облаштованого. Є стоянка під кемпінг, є альтаночка, є табличка “Водоспад Дівочі сльози”. А самого водоспаду нема. Тобто він є, але знайти його виявилося непростою задачею. У моєму розумінні водоспад — це щось таке гуркітливе і високе. Довго ходили колами.

І ось тут почали з’являтися ще версії щодо назви, точніше — нові її варіанти, наприклад, Сльози туриста будь-якої статі, який у сутінках узимку намагається знайти той клятий водоспад. Річ у тім, що табличка не така вже й однозначна, без стрілочки-вказівника, а перед нею дорога завертає ліворуч і тягнеться вздовж річки невідомо куди, і маркери на деревах уздовж тієї дороги такі самі, як і раніше. Так ми і ходили кілька разів «налєво», прислухалися, поверталися назад, намагалися зловити інтернет, аби принаймні зрозуміти, як той водоспад виглядає і на що він схожий… Я пропонувала йти вгору по замерзлому руслу)) Проте впевненості, що водоспад знаходиться вище, не було. Сутеніло))) Ставало ясно, що це традиційний «карпатський блуд». Але де? — в такому туристичному місці, де широка дорога і купа маркерів! Тож сором домішувався до відчаю, але повертатися, не побачивши Сліз, не хотілося. Хотілося, щоб ці сльози були природними а не нашими.

Дівочі сльози — невисокий водограй. Лише один каскад спадає з висоти 1,5 метра, утворюючи неглибоке плесо — своєрідну ванну в людський ріст. Ми, звичайно ж, не перевіряли глибину. Прохолодно трохи було))

А так хотілося скупнутися))

Місце спуску до водоспаду ніби й здається облаштованим… але після чергування відлиги і морозу спускалися ми навкарачки. Слизько. І ніхто з місцевих, які заробляють на покатушках сюди туристів не додумався посипати то пісочком. Хоча евакуювати туристів з поламаними кінцівками, мабуть, дорожче))

Те, як ми спускалися — окрема слізна, хе-хе, історія. Частина спуску обладнана сходами… вкритими ожеледдю, аякже. А інша частина і сходів не мала, тому спускатися довелось у прямому розумінні на чотирьох (ну, альтернативно можна було б спуститись і на одній точці, але на п’ятій, а от назад все одно — лише на чотирьох, намагаючись хапатися за травиночки, билиночки і непевні кущики біля спуску/підйому). І тут нам знову стало зрозуміліше, чому у назві присутні сльози, але насправді скрутно і стрьомно було обом, тож неясно, чому вони тільки дівочі.

Ми вирушили в зворотну путь. (Коли вернули до вольєрного господарства, було вже темно, але ще якийсь одинокий гуцул продавав медовуху та сувеніри і таки вмовив нас їх купити! Гуру маркетингу))

Вирушили туди, бо порадили друзі, а порадам друзів я довіряю. Проте ресторан виявився заповненим і нам запропонували піти у їхнє ж кафе поруч. У кафе знайшлося місце на двох, але дітей там було більше, ніж людей дорослих, а хотілося тиші, тепла, спокою і ЇСТИ! Проте їсти не серед галасу. Коротше, ми вибагливі. Тож, засмутившись, почимчикували шукати щось інше, але не відійшли і кількасот метрів, як нам зателефонувала адміністраторка ресторану й сказала, що для нас саме звільнилося місце. Щастю нашому не було меж і ми чимшвидше побігли назад.

Один тільки смалець, який там подають як презент, вартував того, щоб вибити-таки собі місце під сонцем біля мангалу, який розміщено прямо посеред ресторану. І хоча витяжка працює добре, але ви все одно будете смачно пахнути димом, а якщо ви замерзли, то ви не просто зігрієтесь, а прогрієтеся до самих кісточок. Прогріванню сприятимуть також і наливки та настоянки, яких у меню ми чомусь не знайшли, але були безмежно раді дізнатися, що вони насправді у них є. Але повернімося до смальцю. Приносять нам горнятко з кришечкою і хлібчик. Ми ( чому це ми?) Я не боюсь горщиків) боязко привідкриваємо кришечку, підозріло дивимося на кельнерку і питаємо: «Це що? Ми таке не замовляли». Вона повідомляє, що це комплімент від кухаря і йде нести решту страв. Я, скептично ще раз зазирнувши під кришечку, гидливо мружачись, заявляю: «Я цього не їстиму», — і беруся до своєї грибної юшки (юшка, до речі, була середня, в Микуличині подавали значно добрішу). Але урешті цікавість перемагає. Вирішальним стає також те, що я нічого не замовила на друге. Тож вирішую ризикнути і спробувати вміст чарівного горнятка. Далі відбувається якась карпатська магія і мене вже за вухо не можна відірвати від тієї страви, хоча я такого і справді зазвичай не їм. Не факт, що то був саме смалець. Можливо, товчене сало, з часничком, сіллю і якимись спеційками-прянощами (і, напевно, з наркотиками, бо інакше, в чому ж секрет?). Вміст горнятка поступово тане на очах, хоча його там було грамів двісті, а то й більше. Комплімент виявився надзвичайно компліментарним моєму голоду)) Зупинитися я змогла, лише коли закінчився хліб, а також коли вкотре подумала, що печінка не парний орган і вона в мене не казенна. Але потому ще довго шкодувала, що посоромилась попросити забрати решту смаколика із собою. Бо доїдати вже не було куди, а забрати не було як. Хоча тепер думаю, що нам би не відмовили і спакували б його з собою)).
Так що раджу.
Це Сашечка коротко переказав вам зміст моїх попередніх двох абзаців-простирадел. Люблю поїсти і розповісти про це, нічого не можу з собою зробити)) Та й чи варто?

Залишилося ще частинку написати. Так що буде цікаво, не перемикайтеся.