У нашій краєзнавчій експедиції Гайворон став першим значним центром. Для нас, досвідчених мандрівників Україною він став ВІДКРИТТЯМ, він став несхожим на інші міста нашої неньки, розширив уявлення і знання про… Ну от хто взагалі знав про його існування? Ну чисто формально про Гайворон ми знали. Знали, що є такий районний центр, що стоїть він на Південному Бузі, що є в ньому вузькоколійка і ГЕС, але про те, що він настільки інший – не здогадувались. Звичайно це не відкриття Трої Шліманом, звичайно Гайворон – не Кам’янець-Подільський, але це місто – достойний туристичний, екскурсійний, краєзнавчий об’єкт, і саме тому, що він інший. І якщо ви захоплюєтесь містечками Західної України, гармонійними і цілісними, то і Гайворон вам сподобається, адже і він такий же, і повірте, небагато є міст, наприклад на Тернопіллі, які реально цікавіші за Гайворон.
Гранітний квартал
Південний Буг та ГЕС
Снігоприбиральник на вузькій колії
Гайворон виник як козацький зимівник, перша писемна згадка про нього датується 1752 роком. Назву тлумачать по різному: найчастіше її пов’язують із гайвороном (граком), який навіть зображений на гербі міста.
У 18 столітті поряд із Гайвороном були старіші села Струньків та Струньківський Ташлик, які входили до Хащуватської волості Гайсинського повіту Подільської губернії – лише у 1938 році вони були об’єднані із Гайвороном.
Тривалий час Гайворон із сусідніми селами та навколишніми землями належали графу Станіславу Потоцькому – найбільшому землевласнику України. У другій половині 19 століття містечко перетворилося на єврейський центр – тут почали розвиватись торгівля та ремесла.
У 1869 році підданий Пруссії Вільгельм Дистель на Південному Бузі збудував греблю та дерев’яний водяний млин. У 1903 році та споруда згоріла і на її місці звели кам’яний млин, який стоїть і нині. Щоправда оглянути його можна лише з боку річки та з іншого її берега, адже він розташований на території якогось підприємства. Останнє давно не працює, але за прохідну все рівно не пускають. Якраз навпроти млина, на камені посеред річки місцеві умільці поставили великий напис «Слава Україні».
Вище Гайворона на Південному Бузі влаштоване водосховище, а у самому місті працює гідроелектростанція
Найдовша у Європі вузькоколійка
У 1897 році через Гайворон (якщо бути точним, то через Струньків) протягли гілку вузькоколійної залізниці Кам’янка (нині у Молдові) – Рудниця – Гайворон – Голованівськ – Підгородня. В тому ж Струнькові спорудили тоді залізничний вокзал, який існує і нині, як існує і вузькоколійка. Щоправда вона вже далеко не така довга як колись – всього 130 км, від Рудниці до Голованівська, але навіть із цією довжиною вона є найдовшою не лише в Україні, а й у Європі, і не вірте екскурсоводам, які називають найдовшою залізницю Антонівка – Зарічне – її довжина 106 км.
Гайворонська вузькоколійка ще й досі перевозить пасажирів – тричі на тиждень у напрямку Голованівська, і тричі в напрямку Рудниці. Її ширина просто вражає – всього 75 см, дитяча якась. На станції у Гайвороні дуже багато різних «артефактів» пов’язаних із вузькоколійкою: ціле локомотивне депо із купою різноманітних локомотивів, втому числі і паровозів, снігоочисників, ремонтних потягів – це справжній музей вузькоколійної залізниці, який чекає на своїх відвідувачів (щоправда домовлятись потрібно заздалегідь). Тут навіть низькі водонапірні вежі є, з яких наповнювали водою баки паровозів (навіть крани збереглися). Вежі – пам’ятки архітектури, адже зведені у цікавому неготичному стилі.
Колишній водяний млин та старовинний вокзал
Вузькоколійною колією рухаються переважно тепловози радянського виробництва – ТУ-2, але для екскурсії можна замовити паровоз Гр-280, а серед експонатів можна оглянути унікальний бельгійський паровоз МТ-202.
Екскурсію вузькоколійкою, яка можливо найцікавіша на території рівнинної України, але практично не розрекламована і невідома, тому особливою популярністю серед туристів не користується, можна замовити. Робити це потрібно не у Гайвороні, а у Смілі, де розташоване керівництво залізниці.
Залізничний квартал
Ще одна цікавинка Гайворона також пов’язана із залізницею – це залізничний квартал, який почали будувати у 1933 році. Звичайно, водонапірками, складами та іншими госпбудівлями зведеними із буту, нікого особливо не здивуєш, але житловими будівлями, які скоріше нагадують середньовічні замки, ніж совдеповські багатоквартиники здивувати можна будь кого, особливо, якщо товщина стін у таких будинках 90 сантиметрів.
Перший багатоквартирний будинок із бутового (нетесаного) темного граніту почали зводити у 1933 році. Місцеві мешканці кажуть, що перекриття на ньому робили із залізничних рейок (гарні такі сволоки). Дуже дивно (із гарного боку), що перший будинок можна назвати гарним і дуже колоритним – ну це був далекий 1933-й, тоді ще могли зберегтися дореволюційні, але ще більш дивним виглядає те, що проекти 50-х років виявилися ще гарнішими – просто не віриться що це будівлі радянської доби – такого в 50-ті вже не існувало, здається, що це, принаймні Австро-Угорщина 19 століття. Недаремно у Гайвороні неодноразово знімали кіно: останнім був відомий «Поводир», в якому засвітилася вузькоколійка, а до того були «Дев’ять життів Нестора Махна» та ще декілька. Дійсно готова декорація для кінематографа.
Місцеві мешканці нам сказали що всього у Гайвороні сім гранітних будинків , а ще ми побачили два гарних цегляних у тому ж кварталі, ну і якусь браму, адміністративні будівлі, клуб, ті ж водонапірки, кам’яні комори, будівлю вокзалу початку минулого століття (щоправда, добряче перебудовану) – не все із каменю, але більшість. А звідки він у Гайвороні? Та із величезного кар’єру, який розкинувся на березі Бугу.
Текст та фото Романа Маленкова
P.S. Потрапивши у Гайворон через кілька років, напевне у 2017-му, ми знайшли у місті інший житловий квартал, зведений у повоєнний період (1950-1960-ті). Там довгі двоповерхові багатоквартирні будинки на кілька під’їздів і руїни великого палацу культури. Все із граніту. Світлини додаю.
Далі фото 2017-го року
Палац культури. Напівруїна
