БАТЬКО УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ
Марко Кропивницький – одна з ключових постатей української культури кінця ХІХ – початку ХХ століть. Своєю діяльністю він не лише сприяв творенню національного українського професійного театру, а й загалом суттєво вплинув на формування української ідентичності.
Марко Кропивницький
Іще за життя його називали “батьком українського театру”. Він був мегазіркою свого часу, талантом якого захоплювалисся як глядачі ярмаркових сцен маленьких містечок і сіл, так і вишукана публіка театрів Одеси, Харкова, Києва чи Єлисаветграда (тепер – місто Кропивницький). Вже від початку професійної діяльності, Марка Кропивницького у якості особливого гостя запрошують для роботи в театрах Петербургу (тодішньої столиці Російської імперії) і театрів українських міст Австро-Угорщини. Усюди успіх, усюди визнання. І це у гнітючому для національної культури ХІХ столітті!
У той час, (як і в інші періоди нашої історії), інформаційний простір та культурний продукт на теренах України був тотально русифікований: театральні вистави відбуваються переважно російською (на Галичині – німецькою чи польською мовами); власне українських професійних труп – немає; п’єс українських авторів – обмаль. При цьому, глядацький попит на український продукт – шалений. Такі постановки завжди забезпечують аншлаги і касові збори. Люди прагнуть свого. А свого театри майже не пропонують.
Інша тогочасна біда: ролі в українських виставах виконують актори, що погано володіють мовою, їхня гра часом схожа на кривляння (патякання, за словами Марка Кропивницького). У таких виставах українці виглядають карикатурно. Подібні постановки радше дескредитують ніж популяризують національну культуру, проте знайти актора зі знанням мови – величезна проблема, оскільки своїх театральних шкіл просто немає. Згадував М. Кропивницький і про ксенофобію від колег, з якою зіштовхувався впродовж роботи у різних російських трупах. Довершенням цих проблем став Емський указ 1876 року, яким на професійній сцені заборонялися вистави українською мовою.
Театральна трупа Марка Кропивницького у 1890-х роках
Ось реалії, в яких до українського театру прийшов Марко Кропивницький. Прийшов і все змінив. Впродовж своєї кар’єри він був і актором, і режисером, і театральним менеджером, і художником-декоратором, і читцем віршів, і співаком, і автором п’єс і театральним педагогом. Національний професійний український театр він буквально створив власними руками. Його акторські образи стали “канонічними”, п’єси склали класичний репертуар на десятиліття, театральні колективи, які він збирав, швико перетворювалися на самостійні театри. Краще творіння Марка Кропивницького – театральна трупа, з якою він поставив 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді знамениту “Наталку Полтавку” – увійшла в історію під назвою “Театр Корифеїв”. Тепер цим терміном називають цілу епоху в історії українського театру і розглядають як особливий мистецький феномен. Корифеї української сцени: Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Микола Лисенко – були учнями чи колегами М. Кропивницького, яких він об’єднав довкола ідеї національного театру.
Будівля колишнього Зимового театру у місті Кропивницькому, на сцені якого, у жовтні 1882 року, дебютувала трупа М. Кропивницького, названа згодом Театром Корифеїв. Нині так називають академічний музично-драматичний театр ім. М. Кропивницького (фото 2024 р.).
Як не крути, а схоже, що найбільший вплив на формування світогляду й театрального “почерку” Марка Кропивницького мали його дитячі роки. В своїй автобіографії, саме дитинству він присвячує найемоційніші й найяскравіші нариси. Після її прочитання, у сюжетах Маркових театральних п’єс легко проглядаються реальні події дитинства митця та років аматорства.
Ця карта – спроба показати місця, пов’язані з раннім (і не лише) періодом життя і творчості Марка Кропивницького. Ми прагнули, по можливості, показати їх з якомога більшою точністю: до будинку чи місця, де він знаходився.
Карта “Марко Кропивницький. Початок” (1840 – 1871 рр.)
ЖИВАНІВКА
Марко Кропивницький походив зі старого шляхетного роду Кропивницьких, що своїм корінням сягає, щонайменше ХІV століття й вочевидь, початково був локалізований у подільському селі Нижча Кропивна, по дорозі між Гайсином і Немировим, Вінницької області, біля річки Кропив’янка. Як і коли представники цього роду опинилися в степах Центральної України, іще належить з’ясувати, проте з автобіографії драматурга, відомо, що і дід і батько Марка Кропивницького походили з села Живанівки, що й нині стоїть на схилах Сугоклії Комишуватої, неподалік Компаніївки, Кіровоградській області.
В’їзд до Живанівки зі сторони дороги Кропивницький-Бобринець (фото 2024 р.)
В Живанівці жив і служив економом (управителем маєтностями) місцевого землевласника полковника Живанова (назва села – від його прізвища) дід Марка Кропивницького Іван. В Живанівці він і помер, при тім, за доволі цікавих обставин, про які драматург згадував так:
“Помер дід через застуду: ранньою весною гнався він верхи за вовком та й провалився на річці Комишоватій, та вже і не підвівся з ліжка, аж доки й не помер.”.
Поховали Івана Кропивницького в селі Семикосівці (пізніше воно називалося Обертасове), “в церковній ограді”, що можливо свідчить про певний статус діда драматурга в громаді. Цього села нині немає, але його сліди – колишні вулиці й здичавілі зарості домашніх рослин, досі можна розгледіти на північ від Долинівки, на схилах долини тієї-таки річки Сугоклії Комишуватої.
Долина Сугоклії Комишуватої в Живанівці (фото 2024 р.)
Смерть Івана Кропивницького, застала його сина Луку (майбутнього батько драматурга) в Єлисаветграді (тепер – місто Кропивницький), де він навчався у другому класі повітової школи. Довідавшись про страшну звістку, сімнадцятирічний хлопець пішки вирушає у довгий зимовий шлях додому, але подолавши близько 35 кілометрів до рідного села, знаходить лише порожню хату, а в ній – свою меншу сестру, покинуту їхньою мачухою.
Покинута хата в Живанівці (фото 2024 р.)
Лука береться налагоджувати життя: прилаштовує сестру на на навчання до знайомої швачки у Єлисаветграді, сам же – наймається до місцевих селян на польові роботи. В один із літніх днів, під час роботи в полі його помічає колишній роботодавець батька – полковник Живанов. Придивившись до здібностей Луки, поміщик бере хлопця до себе на навчання, а згодом пропонує роботу. Невдовзі Лука Кропивницький стає (як і колись його батько), економом полковника Живанова. На цій посаді він пропрацював 9 років, до самої смерті поміщика, коли новий власник маєтностей, привіз з собою із Петербурга іншого управителя.
Сучасні поля довкруг Живанівки (фото 2024 р.)
Завершення служби в Живанова не стає потрясінням для молодого чоловіка. До того часу Лука Кропивницький мав гарну репутацію вправного і досвідченого агронома й керівника. До всього цього, впродовж служби в полковника, він заробив і чималі статки і певно міг обирати найкращу з пропозицій. Зрештою, він прийняв запрошення очолити господарство Фундуклеїв – однієї з найзаможніших родин краю і вже наприкінці 1830-х років родина Кропивницьких переїздить з Живанівки до Бешбайраків (нині – село Кропивницьке, Новоукраїнського району, Кіровоградської області). В автобіографії, Марко Кропивницький писав про це так:
“… переходячи на службу до синатора Фундуклея, в село Бешбайраки, батько погнав більш 80 штук рогатої скотини, одинадцять коней і грошенят склав більш як 2/т. рублів.”.
Вулиці Живанівки (фото 2024 р.)
Пізніше, у 1850-х роках, Лука Кропивницький знову повернеться до Живанівки: працюватиме тут управителем, а його син Марко щотижня приїздитиме до нього з Бобринця, проводячи час не лише з батьком, а й зі своїми численними друзями з числа місцевих селян.
Нині, якихось матеріальних об’єктів, пов’язаних з родиною Кропивницьких в Живанівці не лишилося, та й пам’ять про зв’язок цього села з видатним драматургом поволі стирається.
БЕШБАЙРАКИ (із 1965 р. – с. Кропивницьке)
З огляду на життєвий шлях Марка Кропивницького та долю його родини, схоже на те, що невелике степове село Бешбайраки у межах теперішнього Новоукраїнського району Кіровоградської області було лише транзитним пунктом у їхньому непростому житті, проте саме там 25 квітня (за сучасним календарем – 7 травня) 1840 року народився майбутній творець українського професійного театру.
До Бешбайраків Кропивницькі (Лука, його дружина Капітоліна та їхня дочка Ганна ) перебралися з Живанівки наприкінці 1830-х років і пробули там близько 4 років, до моменту, коли князь О. М. Кантакузен запропонував Луці Кропивницькому посаду управителя його господарством у його селах Катеринівці та Дворянському, більшу заробітну плату та вигідніші умови побуту. Кропивницький погоджується, і невдовзі родина переїздить до Катеринівки.
У пам’ять про Марка Кропивницького, у 1965 році село Бешбайраки було перейменоване на Кропивницьке. Пам’яток, що нагадували б про перебування тут родини драматурга тепер, здається, немає.
КАТЕРИНІВКА (із 1968 р. приєднане до с. Новокрасне)
Зараз, колись окреме село Катеринівка, є частиною села Новокрасне, Первомайського району Миколаївської області; у часи ж, коли до нього прибули Кропивницькі воно мало інший статус. Катеринівка була власністю князя О. Кантакузена, тоді як Новокрасне, що розміщувалося на іншому березі річки Корабельної було селом державним; у ньому був розміщений гусарський полк російської армії.
В Катеринівці Лука Кропивницький береться за виконання обов’язків економа (управителя) князівськими маєтностями: подовгу перебуває в полі, доглядає за господарством О.Кантакузена в сусідньому Дворянському, вирішує робочі питання в сусідніх містах. Його дружина Капітоліна свій час переважно проводить у товаристві княгині – своєї однолітки й подруги. Разом з нею вона їздить околицями, грає для гостей князівського маєтку на роялі, знайомиться з місцевою елітою. Трьох її дітей: Ганну, Марка та Володимира, доглядає служниця.
Коли Маркові було п’ять років, сталася подія, що визначила траєкторію його подальшого життя, а до певної міри й творчості. Навесні 1845 року мати полишає родину і втікає разом з гусарським ротмістром І. Рудзевичем, молодшим сином та служницею до Бобринця – містечка, де віднедавна мешкала її мати.
Читати спогади Марка Кропивницького про цей момент його життя без болю неможливо:
“Батько був у полі, біля косарів, а мати ще надвечір поїхала з княгинею кататься. Княгиня завжди заїздила за матір’ю, і вони вдвох катались по Катериновціі та по воєнному поселенію Новокрасовці, котре було по той бік річки. В Новокрасовці стояли тоді гусари. Княгиня сама правила кіньми, запряженими у кабріолет, а ззаду сидів грум Іллюшка в галанцях і в циліндрі, і нас це кожен раз дуже цікавило … Отож коли ми сиділи з сестрою на підвіконні, а малого брата годувала мамка у другій кімнаті, біля ґанку зупинилась натачанка в котрій впряжені були четверо гнідих коней; голова пристяжного так була близько до мене, що я аж одхилився; кінь обдав мене гарячою парою з ніздрів, і я скочив з вікна і несподівано зупинився проти матері, котра якось нетерпляче одвела мене рукою від себе і хутко пройшла в другу кімнату. Там вона почала щось промовляти до мамки. Ми обоє здивовано почали питать матір, куди вона їде; мати відповіла, що зараз вернеться і нас повезе катать, тільки спершу проката Володю. Взяла якийсь вузол, взяла мамку й Володю і дуже швидко поїхала. Ми ж з сестрою знов посідали на підвіконні і нетерпляче дожидали матері; і не раз, прислухаючи, промовляли: ось-ось мама їде. Нарешті й справді під’їхала бричка і в кімнату увійшов батько.
– А ви й досі не спите? – промовив він, даючи мені й сестрі по шматку хліба. -Ось вам знов прислав заєць гостинця,-додав він. Ми з жадністю почали їсти ті шматочки, вихваляючи їх надзвичайний смак. Завжди батько, вернувшись з поля, казав нам, що або відняв, або випрохав у зайця по шматочку хлібця, нам на гостинець.
– А мама ще не приходила з двору? – цебто від панів. Ми одповіли, що мати зараз приїздила на чотирьох конях і взяла спершу Володю покатать, а потім приїде й за нами. Батько хутко пішов в другу кімнату і зараз же звідти вернувся, держачи в руці якийсь папірець.
– Отаке несподівано скоїлось!.. – промовив батько, дивлячись у папірець. Він зім’яв його і хотів жбурнути додолу, але зупинив свій замір і сховав папірець в кишеню. Після того сів на канапці, посадовив нас побіч, притулив до грудей своїх і почав голубити. Через хвилину якась капля упала мені на щоку, я підвів очі на батька і постеріг, що його очі були залиті сльозами. Я торкнув злегенька сестру, вона теж глянула батькові в вічі і спитала:
– Чого ви, папенька, плачете?
– Ні, я не плачу,- одмовив батько,- то у мене очі на мокрім місцеві…
Так голублячись та пригортаючись до батька не зчувся я, коли й заснув; вранці побачив я себе в своїм ліжку…”.
Через деякий час, переживаючи сімейну кризу Лука Кропивницький сходиться з колишньої нянькою своїх дітей – кріпачкою Явдохою. Перші роки цього шлюбу не принесли ні втіхи Луці ні спокою його дітям: Явдоха не раз кривдить дітей, зловживає алкоголем, влаштовує вдома застілля зі своїми родичами, ганьбить чоловіка в присутності його знайомих. По таких обставинах, у якийсь момент і батько Марка починає пити. Його дім поступово стає подібним до шинку. Переломним моментом стає гучна сварк з попом із сусіднього Новокрасного: той дозволяв селитися у себе колишній дружині Луки, коли вона приїздила у гості до ротмістра Рудзевича, що сильно обурювало Луку. Невзмозі терпіти постійний біль і приниження, Лука Кропивницький змушено полишає Катеринівку і виїздить до села Молдавки, якою володіє молодший брат князя О. Кантакузена. З болем покидав Катеринівку і Марко. До згадки про втечу матері, додався і не менш болючий спогад про випадкову зустріч із нею:
“Раз ми з сестрою купались з слободськими дітьми в річці, котра відділяла Новокрасне від Катериновки; коли ми вже викупались, то нас підозвав до себе шинкар Лейзор Леймановський і, показуючи на двох баринь, що стояли на греблі, сказав: “Ото стоїть з попадею ваша мамонька”. Я як божевільний закричав: “Мамо, мамо” – і побіг з сестрою до матері, але мати одвернулась від нас, промовила: “Візьміть від мене цих щенят”,- і хутко пішла з попадею.”.
МОЛДАВКА (із 1945 р. – Козубівка)
До Молдавки (тепер це село Вознесенського району Миколаївської області має назву Козубівка) Марко Кропивницький, як і його старша сестра Ганна, потрапив у дошкільному віці. Батько добре усвідомлював дві непрості обставини: дітям потрібно давати освіту; його робота передбачає постійне перебування на польових роботах. Була і третя: його друга дружина не мала сентиментів до дітей Луки від попереднього шлюбу, тому на її участь у допомозі в питанні освіти розраховувати не доводилося. Вихід був очевидним: шукати для дітей “школу-інтернат”. Подібний заклад знайшовся в слободі Олександрівці, іще одному селі з власності князів Кантакузенів. Спочатку Лука Кропивницький відвозить туди на навчання дочку Ганну, а згодом і малого Марка, оскільки той страшенно сумував за сестрою.
ОЛЕКСАНДРІВКА (тепер – частина села Поріччя)
Олександрівка – село, де Марко Кропивницький розпочав шкільне навчання, і хоч тривало воно недовго, період перебування у ньому збагатив хлопця великим життєвим досвідом. Жив і навчався Марко в приватній школі поляка Рудковського, що навчав удома дітей робітників князя М. Кантакузена. Побут учнів був суворий (усі разом спали на соломі в невеликій кімнаті), а допомога по господарству, схоже, займала більше часу ніж саме навчання. До всього цього, Рудковський був деспотичною людиною і не раз сильно бив Марка за дрібні огріхи. Коли про таке “навчання” довідався батько Марка, нагайкою по спині був битий вже сам учитель. На тому перебування хлопця в Олександрівці скінчилося. Лука Кропивницький забрав дітей назад до Молдавки, а невдовзі родина знову переїдить до Катеринівки.
Нині, територія колись окремої слободи Олександрівки на р. Чичиклії, є частиною села Поріччя, Вознесенського району, Миколаївської області.
МОЛДАВКА (із 1945 р. – Козубівка)
Навчання дітей Луки Кропивницького в Олександрівці тривало недовго, тому діти невдовзі повернулися до Молдавки, і хоча тут Марко Кропивницький прожив загалом близько року, із цим селом у нього було пов’язано кілька яскравих спогадів.
Скажімо, в Молдавці він вперше познайомився з алкоголем (іще до вступу у школу Рудковського): місцевий винокур жартома дав спробувати дитині горілки, після чого хлопець сп’янів і прийшовши додому дуже дивував батька своєю поведінкою. Після прочуханки, Марко зрозумів ціну довіри до незнайомців, а батько більше ніколи не бив малого.
Інший спогад про Молдавку – спалах холери у 1848 році:
“У Молдавці холера страшенно давила людей, не настачали домовин задля мерців; повимирали цілі сім’ї, багато хат стояло облуплених та позамиканих, у інших собаки повидирали вікна… Тоді ще не було ні земств, ні больниць, ні докторів, ні хвершалів – рятувались всі як вміли, і як радили люди… Батько цілими днями клопотався біля хворих: приказував одтирать та прикладать гарячі пляшки до підошв. Борщу варить та квасу пить було заборонено, годували всіх вівсяним кулішем; п’яниці раді були, що перчиківки давали вволю, і часто бігли до винниці, скаржачись: “Ой, либонь, вже приступає!..” В полі ярини зовсім не сіяли, бо не було ким і чим сіять; скотина, котра за зиму не передохла від голоду, бродила по степах без пригляду. Вже аж під осінь холера втишилась, і князь перевів в Молдавку кріпаів з других своїх сіл.”.
КАТЕРИНІВКА (із 1968 р. приєднане до с. Новокрасне)
Повернення Кропивницьких до Катеринівки, з якою було пов’язано чимало болючих спогадів, вочевидь було зумовлене кількома чинниками. По-перше, старший із князів Кантакузенів не міг собі дозволити, аби найкращий агроном округи працював деінде; по-друге, після невдалого досвіду у спробі дати дітям освіту в Олександрівці, Лука Кропивницький розуміє необхідність виправити цю ситуацію.
Пропозиція князя повернутися в Катеринівку та узяти Марка на навчання до маєтку разом зі своїми нащадками, здається влаштовує всіх. Впродовж року Марко живе у будинку князя Кантакузена, навчається, опановує французьку й німецьку мови, проте це триває недовго.
Князівська родина з обслугою (і вчителями дітей) вирушає на рік до Італії, і в цій поїздці, природно, для Марка місця немає. Лука Кропивницький знову опиняється перед проблемою облаштування навчання сина. Вихід він знаходить у своєму давньому знайомстві з генералом Бутовським, що мешкав у слободі Комишуватій, поблизу Компаніївки.
КОМИШУВАТА (тепер – частина Компаніївки)
Слобода Комишувата у ХІХ столітті була власністю генерала Бутовського. Для батька Марка Кропивницького вона не була чужою. Зовсім поруч, нижче за течією Сугоклії Комишуватої знаходилось його рідне село Живанівка, а в Комишуватій він не раз бував у робочих справах. Саме тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Капітоліною, родина якої тоді мешкала у цьому селі, а названий батько служив у Бутовського капельмейстером.
Вигляд на колишню слободу Комишувату з боку Компаніївки. Нині це єдине село (фото 2024 р.).
Генерал Бутовський мав симпатію до Марка Кропивницького. Своїх дітей він не мав, був у поважних літах, тому вирішив влаштувати навчання здібного хлопця. За своїм прикладом, він хотів бачити Марка військовим і для того, підготувати до вступу в кавалерійське училище в Єлисаветграді.
Набережна Сугоклії Комишуватої в Компаніївці (фото 2024 р.).
Плани генерали були порушені приїздом в Комишувату його сестри з Петербургу. Та заперечувала проти такої опіки над чужою дитиною. Марко знову опиняється без належної уваги і піклування.
“Цілими днями я байдикував: ходив в поле, дивився, як косять траву та жнуть хліб; бродив з слобідськими дітьми по болотах та рвав шпичаки й рогіз, помагав кучерам напувать і чистить коней; часто і подовгу пролежував я в якій-небудь із стань (конюшень) на попонах і слухав маріння кучерів про волю, розказні про відьом та про характерників… ” – згадував Марко.
Присутність Марка у маєтку генерала стала небажаною.
Коли одна з дочок сестри Бутовського вийшла заміж за кірасира М. Брекера з Єлисаветграда, генерал розпорядився узяти до міста і Марка, аби влаштувати його до місцевого повітового училища.
Нині, слобода Комишувата входить до складу Компаніївки, Кропивницького району, Кіровоградської області; якихось об’єктів, пов’язаних з описаними подіями в селі не збереглося.
Річка Сугоклія Комишувата в Компаніївці (фото 2024 р.)
ЄЛИСАВЕТГРАД (із 2016 р. – місто Кропивницький)
У Єлисаветграді (тепер – місто Кропивницький) Марко Кропивницький опиняється разом з родиною Бракерів у кінці 1840-х років. Хлопця беруть на навчання до першого класу Єлисаветградського повітового училища, у якому він не без задоволення вчиться.
Місце колишнього розташування Єлисаветградського повітового училища, у підготовчому класі якого деякий час навчався Марко Кропивницький у кінці 1840-х років. Нині від старих навчальних корпусів нічого не лишилося (фото 2924 р.).
Проте і тут, хлопця чекає біда. В один із днів, застудившись у холодній осінній річковій воді, Марко отримує тяжке запалення. Аби урятувати сина, батько відвозить його до Печеної слободи, де живе відома в окрузі цілителька. За кілька міісяців хлопець одужав, проте до Єлисавету вже не повернувся. У 1850 році батько відвозить малого до Бобринця, де мешкала родина бабусі Марка і мати.
ПЕЧЕНА СЛОБОДА (нині не існує)
В Печену слободу 9-річний Марко Кропивницький потрапив внаслідок нещасного випадку, що трапився з ним в Єлисаветі, коли він вирішив втекти від кірасира Бракера до родини свого товариша М. Синіцина:
“… самі зібрали наскоро мої манатки і книги, зав’язали вузол і майнули не великою вулицею, а переулками через кладки: Коля з вузлом, а я з книжками. Було це восени, в перших числах октября. По кладці нам назустріч ішов офіцер, кірасир, мені здалось, що то Б[раке]р. Я прожогом скочив в воду і побрів мало не по черево. Коля перебіг на той бік по кладці і гукав, що то зовсім не Б[раке]р, ледве я вибрів на берег. Прийшовши до С[иніцина] увесь мокрий, я, замість того щоб зараз переодягтись в сухе, почав сушитись у кухні, біля печі, сказавши Колі, щоб не казав ні батькові, ні матері про нашу пригоду. Уночі почав я страшенно кашлять, далі розболілась у мене голова, я горів, як на кір. Послали за якимсь знахарем чи за бабкою – не пам’ятаю… Вранці мені зробилось гірше. Я белькотав нісенітницю, схоплювався з ліжка, кликав когось… Скільки день я був у такій нестямі,- не знаю; але несподівано приїхав батько. Не знаю, чи довго він пробув в Єлисаветі, чи ні, пам’ятаю тільки, що він закутаного мене у вовчу шубу одвіз в слободу Печену, де жила бабка-волошка, котра славилась, як найвидатніша лікарка від гарячки.”.
Долина річки Печеної, на схилі якої колись стояла слобода Печена (фото 2024 р.)
В Печеній Марко лікувався впродовж трьох місяців:
“Там я прокачався місяців зо два, а як став очунювати, то ще прожив з місяць. Заа ту добу, що там прожив, я почав вже розуміти по-волоському хатню розмову і навіть вивчив декільки їхніх молитов та пісень. Чепурна та привітна була та сім’я; мені там дуже гарно жилося” – згадував драматург.
Тепер Печеної слободи не існує, але її сліди (світлі плями на ріллі, дороги, чагарники та старе кладовище) проглядаються на супутникових картах неподалік села Приют, Новоукраїнського району, Кіровоградської області.
Місце колишнього розташування Печеної слободи (фото 2024 р.)
Печена слобода на триверстовій карті Російської імперії ХІХ століття
БОБРИНЕЦЬ
До Бобринця Марко Кропивницький потрапляє у 10-ти річному віці. Його названа бабуся, по материній лінії – пані Уляна Дубровинська, бере хлопця до свого будинку. Деякі з її дітей були майже однолітками Марка, ставилися до нього привітно, грали на музичних інструментах і швидко оточили хлопця увагою і теплом, якого так не вистачало дитині впродовж усього дитинства.
Будинок Уляни Василівни Дубровинської – названої бабусі М. Кропивницького по материній лінії, в якому малий Марко жив впродовж 1850 – 1856 років: навчався в школі, брав участь у сімейних музичних вечорах і вперше долучився до театральних постановок, які влаштовував його дядько Микола (фото 2024 р.).
Тут таки, у Бобринці, Марко знайомиться і зі своєю матір’ю та молодшим братом Володимиром, яких він не бачив з часів розлуки у Катеринівці. Мати долучається до виховання Марка, проте мешкає в окремому будинку і тримає певну дистанцію з сином.
У Бобринці Марко продовжує навчання, вступивши до місцевого повітового училища (якому з перервами навчався впродовж 1850-1856 років), а також співає у хорі при Свято-Миколаївській церкві.
Місце колишнього розташування Бобринецького повітового училища, у якому впродовж 1850 – 1856 років навчався (з перервами) Марко Кропивницький. У 1898 році, замість старої споруди було зведено нове цегляне приміщення міського чотирикласного училища (на фото), що збереглося і нині. Тепер його використовує Центр дитячої та юнацької творчості (фото 2024 р.).
Приміщення колишнього міського чотирикласного училища, зведене у 1898 році на місці старої будівлі повітового училища, в якому навчався Марко Кропивницький (фото 2024 р.).
Церква Святого Миколи Чудотворця Православної Церкви України (фото 2024 р.).
У цей час, батько продовжує працювати в Катеринівці, і з сином бачиться лише тоді, коли буває у місті чи коли Марка привозять до Катеринівки сини Уляни Дубровинської. Вочевидь, він мав намір і сам виїхати до сина у Бобринець (бо згодом це і здійснив), але тут свій хід зробили князі Кантакузени, які не бажали розлучатися зі своїм економом. Вони знову кличуть Марка для навчання разом з домовими вчителями своїх дітей. Батько погоджується. Весною 1853 року Марко втретє переїздить до Катеринівки.
“Княгині К[антакузен] захотілося, як кажуть, приручить батька, і вона сказала йому, що хоче, щоб я знов вчився з її дітьми, і подала надію, що одвезе мене заразом з своїми синами в Петербург і там кудись віддасть в таку школу, що з мене вийдуть люди. Батько, звичайно, зрадів такій панській ласці, приїхав в марті місяці в Бобринець і взяв мене з собою.”.
КАТЕРИНІВКА (із 1968 р. приєднане до с. Новокрасне)
Третій період перебування Марка Кропивницького в Катеринівці припав, орієнтовно на весну – осінь 1853 року. Хлопець переїздить ближче до батька, навчається в панському будинку разом з дітьми князя Кантакузена, яких добре знав з давніших часів. Схоже, вони дружили й добре проводили час:
“Як тільки приїхали ми в Катериновку, батько другого ж дня повів мене до князів. Княгиня обласкала мене, повела в класну і сказала вчителям, що ось їм ще ученик. Учителів було аж три: француз, німець і студент С. З княжатами я зустрівся, як з старими приятелями. … Весну, літо і осінь ми прожили в слободі: вчились, гуляли, їздили верхи, ходили на охоту… Вчив нас стрілять князівський охотник-кріпак Данька Береговий. Дичини було сила; ми стріляли молодих вутят, котрих Злотка (лягава Даньчина) виганяла з комишів і стріляних виносила на берег.”
На зиму, князівна разом з дітьми (Марко у їх числі), вчителями і прислугою вирішує переїхати до міста Вознесенська. Там князі мали свої бізнесові справи, а князівна, як виявилося, іще й інтимні.
ВОЗНЕСЕНСЬК
У Вознесенську, родина Кантакузенів, а з ними і 13-річний Марко Кропивницький оселяються зимою 1853 року у великому двоповерховому будинку купця Сибірцева над річкою Мертвовод. Тут вочевидь продовжилось неспішне навчання дітей князівськими вчителями, дружнє спілкування та спостереження за життям військового містечка, яким був Вознесенськ. З останнього, на Марка неабияке враження справила сцена покарання солдатів шпіцрутенами, про яку він згадував у автобіографії, хоча найбільше на дітей вплинула інша подія.
Опинившись у Вознесенську, дітям стала очевидною причина їхнього сюди приїзду: княгиня мала роман зі студентом С. Вона регулярно відвідувала його кімнату вночі, усіляко виманювала додаткові кошти на їхнє перебування у князівського економа (батька Марка) і згодом втратила пильність та міру. Одного дня до Вознесенська прибув князь, увірвався до кімнати студента (де знайшов і свою дружину), вчинив йому побиття (хоча і дав грошей на проїзд до Києва), насварив жінку, а дітей відправив до Катеринівки.
НОВОКРАСНЕ
Опісля скандалу з юним коханцем у Вознесенську, князівна виїхала до старшого князевого брата в Кантакузівку залагоджувати справу. Князь теж невдовзі опинився там. Коли вони разом повернулися до Катеринівки, виявилося, що головним винуватцем цієї справи вони вважають Маркового батька Луку: йому було наказано негайно покинути князівський маєток. Той полишає Катеринівку і їде до Бобринця в суд, оскільки князі “арештували” і усі численні статки Луки Кропивницького. Марка він вимушено залишає у свого знайомого попа в сусідньому селі Новокрасне. Так починається іще одна сторінка важких випробувань хлопця.
Швидко життя Марка у попа стає нестерпним: він терпить злидні і голод, виконує роботу по господарству, спостерігає пиятику господарів, зради попаді з кучером, витримує несправедливі покарання від священника, під попівським примусом читає молитви над покійниками і засудженими в катеринівській тюрмі тощо. Коли до Новокрасного повертається батько Лука, він ледве впізнає сина.
“Як глянув на мене батько, так аж жахнувся. Піп сказав, що я неслухняний, непокірливий; що скільки не приганяв він мене до книжки, я не хотів ніколи її в руки взять; попадя теж наговорила на мене усякого чортовиння. Я мовчав, бо думав, якщо батько зоставить мене тут і надалі, то мені ще гірш буде.”.
“Коли ми вже далеченько від’їхали від Новокрасного я, упевнившись, що вже до попа не вернемось, почав оповідать батькові про все, що перебув і чого в попа надивився.
Батько, дослухавши мою сповідь, промовив, тяжко зітхнувши: “Жалко, що я цього не знав!..”
– А може, вернутись,- додав він,- та провчити попа, як колись провчив я Рудковського – пам’ятаєш?.. Я почав прохать, щоб батько не вертався.”.
Марко Кропивницький знову повертається до Бобринця, в будинок бабусі.
БОБРИНЕЦЬ
Поверненням до Бобринця у жовтні 1854 року фактично завершується період дитячих поневірянь Марка Кропивницького. З цього часу він знову живе в будинку своєї названої бабусі Уляни Дубровинської, повертається до навчання в повітовому училищі, співає у хорі при Миколаївській церкві, бере уроки гри на фортепіано у своєї матері і вперше знайомиться з театральним мистецтвом.
Сучасний вигляд будинку Уляни Дубровинської та Свято-Миколаївської церкви (фото 2024 р.).
Вулиця Миколаївська у Бобринці, на яку було “нанизане” життя Марка Кропивницького впродовж багатьох років (фото 2024 р.).
У 1854 році до Бобринця приїздять біженці від війни в Севастополі – актори трупи Млотковського. В місті вони швидко організовують вистави на збудованій власноруч сцені. Вистави користуються неабиякою увагою містян, а на Марка справляють і зовсім незабутнє враження. Більше того, актори трупи нерідко гостюють в будинку Дубровинської, спілкуються з його мешканцями.
Вулиця Миколаївська у Бобринці (фото 2024 р.).
Після від’їзду цього театру до Києва, дядько Марка – Микола і сам береться влаштовувати з друзями аматорські вистави. До процесу він залучає, у якості акомпоніаторки, свою сестру Капітоліну (матір Марка), а також 14-річного підлітка Марка
“Коли почав дядько Микола вистановлять спектаклі, то й я попав у його гуртець. Здебільшого грали українські штуки: “Наталку Полтавку” (в ній я співав Петра), “Шельменка-денщика” (я грав Лопуцьковського), “Сватання на Гончарівці” (я грав Стецька), “Кума-мірошника”, “Іди, жінко, в солдати”, “Простака”… Грали і руські: “Женитьбу”, “Заколдованный принц”, “Материнское благословение” і т. д. Мати, або котра-небудь із її учениць, акомпаніровала нам на фортепіано.”
Колишнє Бобринецьке повітове чотирикласне училище, зведене у 1898 році на місці будівлі училища, у якому впродовж 1850 – 1856 років навчався (з перервами) Марко Кропивницький. Тепер його використовує Центр дитячої та юнацької творчості (фото 2024 р.).
У 1856 році Марко з відзнакою закінчує повітове училище і має намір продовжити навчання в Києві. Він просить батька, який на той час повернувся до Живанівки, допомогти йому у цій справі. Батько, звісно, не відмовляє, проте, на біду, доручає справу улаштування сина на навчання його матері Капітоліні.
КИЇВ
По Різдву 1856 року Марко Кропивницький разом з матір’ю приїздить до Києва, аби знайти там репетитора для підготовки до вступу до гімназії. Все завершується конфузом.
“Приїхавши в Київ (їздили ми на батькових конях), мати спершу почала водить мене та кучера по монастирях, та по печерах, а потім, замість того щоб піти до директора гімназії, порадилась з учителем приходської школи, на Подолі, д. Пониркою, котрий завірив її, що коли я скінчив повітову школу, то мені зроблять тільки доповнительний екзамен з язиків французького та латинського.”
Будівля колишньої Другої Київської гімназії, до якої 1856 року намагався вступити Марко Кропивницький (фото 2024 р.).
“Мати на ті гроші, що батько дав їй, щоб справила мені одежу, понакуповавула своїм приятелям дарунків; поштмейстерші дорогу гітару, поштмейстерові срібні часи; декотрим накупила ікон, матерій, усяких нот, платків, черевиків, а мені купила якогось балахона на базарі, а замість путящих чобіт, солдатські пришви. Не стачило у неї грошей і на учебники…”
Коли прийшла пора складати вступні іспити, Марко був абсолютно до них непідготовленим і ні з чим мусив повертатися додому.
“Я вернувся в Живанівку, розказав про все батькові, він поїхав в Бобринець і поскаржився на матір бабушці та дядькам, але так з тої скарги нічого не вийшло.”
БОБРИНЕЦЬ
Повернувшись, після невдалої спроби продовжити навчання у Києві до Живанівки, а потому у 1861 році й до Бобринця, Марко розпочинає доросле життя. Його зараховують на службу до повітового суду міста, на посаду секретаря.
“Покрутився я скільки день біля батька і поступив на государственну службу в уєздний суд. Після цього мати мене не хотіла й бачить, винуючи у всім мене одного, казала, що я спльотник і брехун. І почав я в суді переписувать копії з публікацій, розисків та різних циркулярів.”
Колишнє приміщення будинку повітових установ, у якому розміщувався й Бобринецький повітовий суд, де на посаді канцелярського служителя першого розряду, впродовж 1861 – 1862 (до навчання в Київському університеті) та 1964 – 1865 (до переведення в Єлисавет) років працював Марко Кропивницький. Тепер у цьому приміщенні розміщено відділення поліклініки Кетрисанівської громади (фото 2024 р.).
З дому бабусі Уляни Дубровинської він переїздить до будинка, який нещодавно придбав його батько. Там він житиме впродовж усього часу свого перебування у Бобринці, до 1871 року. Нині цей будинок не зберігся.
Життя у цей період не надто подобалося молодому чоловіку:
“Потягнулось життя скучне-нудне. Писали до обіда і після обіда, на службу ходили вранці в 8 годин, в час йшли обідать, після приходили в чотири, а виходили в вісім. Були такі усердні писаки, що літом приходили на службу в 5 або 6 годин ранку, а вечорами досиджували до 10-11 годин і начальство похваляло їх за усердіє і мало в виду. В празник або в неділю ходили гуртом на р[ічку] Сугаклей, цілий день купались та рибу вудили. Збирались іноді за присутств[еними] місцями і співали, або грали у м”яча та в чехарду.
Річка Сугоклія поблизу Бобринця. На її берегах, під час рибалки у 1862 році відбулося знайомство Марка Кропивницького з Іваном Тобілевичем (Карпенком-Карим) (фото 2024 р.).
В місячні ночі, після служби, фертики канцеляристи нишпорили по бульвару … , там вони зустрічали панночок і мліли в чарівній розмові до світу; а не франтовиті ходили на вулицю” та на вечорниці – на Грицькову, або на Рущину. Жонаті здебільшого коротали часи на більярді у Шулимки, пили горілку та препаскудне пиво, закусуючи підошовними котлетами… Більярд був старий, з побитими шарами, подертим сукном і поламаними киями… Другого ресторану з більярдом в городі не було.
Бобринецька вулиця (фото 2024 р.).
У Шулимки не раз зчинялись сварки, котрі переходили в побоїща, і тоді тріщали двері, вікна і мебель… Чиновники, секретарі та столоначальники грали по домах у карт, а інші в штос. Почав і я учащать на більярд, де іноді і мене зустрічала “свободного свободная любов”…
Вулиця Миколаївська у Бобринці (фото 2024 р.).
Не знаю по чиїй ініціативі зимою почали устроювать у складчину танцювальні вечори в залі повітової школи, задля чого виписували оркестр із Єлисаветграда; на вечори з’їздились із околиці пани з сім’ями, іноді приїздили з Єлисаветграда і офіцери і танцювали не до 2-3 годин, а до світу – до 7 годин, і я одвідував ці вечори з великою охотою.”
Так тривало близько року, допоки Марко знову не вирішив (вже самостійно) спробувати пробитися на навчання до Києва.
КИЇВ
Друга спроба Марка Кропивницького зачіпитися за навчання в Києві була лише трохи вдалішою за першу, але можливо саме це врятувало його для майбутнього українського театру.
“В [18]62 році взяв я отпуск і поїхав з товаришем І. А. Вергілесовим у Київ пробувать щастя і поступив в університет вольнослушателем. Після скінчення отпуску подав в одставку. Через рік держав екзамена на атестат зрілості і порізався. Порізався і товариш. Після канікул знов принявся я за підготовку, але скортіло мені піти в театр і подивитись знамениту артистку Фабіянську.”
Київський національний університет ім. Т. Шевченка (колись – Імператорський університет Святого Володимира), на юридичному факультеті якого впродовж 1862 року навчався Марко Кропивницький (фото 2024 р.).
Гра Фабіянської справляє на юнака колосальне враження. Здається, саме тоді, на тлі цього потрясіння, народжується Кропивницький театрал.
“Гра її зробила на мене таке враження, що я ходив скільки день, як непритомний, як очмарілий і ніяка наука не лізла мені в голову. Вночі, коли товариш мій засипав, я світив свічку, сідав в біля вікна і сочиняв мелодраму на українській мові. Удень я не міг цього робить, бо товариш сварився зо мною, одіймав у мене моє писання і безжалісно палив або рвав. Але це не одбуло у мене охоти, на другу ніч я знов приймавсь за ту ж роботу.
Далось мені сочинительство взнаки: я не звертав уваги на те, що у вікні була розбита шибка, і, пишучи на постелі в одній сорочці, не постерігав, як мене обдував вітер; почав я кашлять і нарешті так простудився, що зліг в постелю і товариш мусив скликати консиліум із студентів медиків…”
Марко буквально “захворів театром”. Друзі намагаються повернути його до навчання в університеті, проте його думки вже назавжди поглинув театр. Останньою краплею удля прийняття рішення стає лист від матері. Та пише, що у Бобринці саме гастролюють мандрівні актори і залучають і її до вистав. Вона запрошує і сина долучитися до їхнього гурту. Більше Марко не в силах опиратися.
“Коли я лежав в постелі, то одібрав від матері листа, що в Бобринець прибула якась пара занидених акторів – чоловік і жінка на прізвище Соболєви, і що й допомогою декотрих канцеляристів вони становлять спектаклі, і що й мати бере участь у спектаклях – іноді як актриса, а іноді як акомпаніаторша. Як тільки я очуняв, зараз же пішов зноз в театр і знов бачив Фабіянську в “Материнськім благословенні”. Прийшовши додому, я сказав товаришеві, що поїду на різдво додому; що все рівно з мого підготовлення нічого не вийде. Скільки товариш не умовляв мене, але я таки поїхав…”
Наступного разу до Києва Марко Кропивницький повернеться вже відомим актором і режисером.
Київський національний університет ім. Т. Шевченка (фото 2024 р.).
БОБРИНЕЦЬ
Повернувшись до Бобринця Марко Кропивницький знову поступає на державну службу, але це вже було не те нудне існування, про яке він згадував раніше. До чиновницької рутини додається участь у аматорських театральних постановках, спочатку приїжджих акторів Соболєвих, а згодом і власних.
“В февралі 1864 р. я знов поступив в повітовий суд; спершу був приходорозходчиком, а далі столоначальником гражданського стола і получав 15 карбованців в місяць. … “
Колишнє приміщення будинку повітових установ де розміщувався й Бобринецький повітовий суд, у якому працював Марко Кропивницький. Тепер у цьому приміщенні відділення поліклініки Кетрисанівської громади (фото 2024 р.).
“… Різдвом я поїхав в Бобринець, познайомився з Соболевим і пообіцяв приймать участь в спектаклях. Не пам’ятаю, коли я уперше зіграв і яку роль, знаю тільки, що поспіх мав надзвичайний. Скоро я виготовив свою драму “Микита Старостенко”, котру опісля переробив в “Дай серцеві волю – заведе в неволю”. Тоді ми обіходились без цензури і підпису поліції, мою драму я як написав, так зараз і вистановив. Афіші у нас були писані …
Трактир Медового, де з 1864 року влаштовував вистави театральний гурток акторів І. та М. Соболєвих, у складі якого М. Кропивницький розпочав кар’єру аматора. Тут силами акторів було поставлено першу п’єсу митця – «Микита Старостенко …».
… В цім колі групірувалась судейська молодь, межи котрими був і І. К. Тобілевич (відомий драматург Карпенко-Карий). При аматорах зорганізувався невеличкий хор, у котрім було чимало школярів. В ті незабутні часи не було потреби питать школярам дозволу у начальства на те, щоб приймать участь в аматорських спектаклях; школярі і співали і грали ролі, здебільшого жіночі; вже не скоро панни насмілились увійти в коло.”
Будинок Бридюкова, у якому Марко Кропивницький проводив репетиції свого театрального аматорського гуртка. Митці орендували це приміщення, а сам поміщик Бридюков проживав у своєму маєтку на хуторі Сочевановому, поблизу сучасного села Мар’янівки. Нині у цій будівлі розміщується Будинок дитячої творчості Кетрисанівської громади.
“… Прибувши в Бобринець, поселився я у сестри; до мене часто сходились товариші. Ми ходили гуртом купаться на Сугаклей, ходили за кладовище і там іноді цілу ніч галасали пісень. У мене був дужий і високий баритон, я добре знав ноти і багато пісень розклав на голоси. Нарешті я став в голові кола. Спершу режисирував спектаклями бувший у якогось пана гуверньором А. І. Дубовецький; а коли він вибув з Бобринця, режисером обрали мене. Суденські старші крючки відносилися до наших спектаклів, як до дурнички, або дитячої забавки; інші глузували І вчиняли всякі капості…”.
Аматорські вистави у постановках гуртка службовців, під орудою Марка Кропивницького мали чималий успіх в окрузі, але остаточного “визнання” й своєрідної легалізації отримали після відвідин Бобринця губернатором Херсонської губернії.
“Аж ось приїхав на ревізію губернатор П. А. Клушин і, коли довідався, що в Бобринці існує аматорська трупа, дуже зацікавився нею і попрохав поставить спектакль “Не в свои сани не садись”. І. К. Тобілевич грав Русакова, я Митю, моя мати тетушку, Клушин дуже тішився виконанням і другого дня в суді сказав мені: “Ви мне очень понравілісь”. Що він казав другим виконавцям, не знаю. Після цього спектаклю бобринецьке аматорське коло ніби здобуло собі санкцію.“
У 1865 році центр повіту переводять з Бобринця до Єлисаветграду, відтак до нового адміністративного центру переводять і низку повітових установ. Марко Кропивницький, також переїздить до Єлисавету.
ЄЛИСАВЕТГРАД (із 2016 року – Кропивницький)
По призначенню Єлисаветграду центром повіту та переведенню сюди повітових установ, Марко Кропивницький, як і багато хто з бобринецької молоді переводиться на роботу до цього міста. Впродовж кількох місяців 1865 року він працює секретарем в поліції.
Колишній будинок А. Леденера, у якому на правах оренди у XIX столітті розміщувалося Єлисаветградське повітове поліцейське управління. Вірогідно, саме у цьому відділку впродовж 1865 року, М. Кропивницький працював секретарем. Нині приміщення використовується як житловий будинок (фото 2024 р.).
Вочевидь, нічим особливо примітним цей період його житті не вирізнявся, проте він фігурує у спогадах митця про матір та комічному випадку, із ними пов’язаному. На той час вона дуже сильно заповзялася спокутувати свої гріхи, і за чиєюсь порадою, намагалася для цього навертати до християнства місцевих євреїв.
“В 65 р. я був скількись місяців секретарем Єлисаветської поліції і в одну із субот, коли відомі дами приводили на огляд в поліцію свої пенсіони без древніх язиків, одна із таких дам спитала мене: “Отчего ви, братєц, нікогда нас не посєтітє?”. Який я вам братець?-зиркнув я на неї з огидою. “А как же, ваша мамонька окрестила меня и мой муж”…”
Невдовзі Марко Кропивницький знову повертається до Бобринця, хоча Єлисевет відвідує регулярно.
БОБРИНЕЦЬ (1865 – 1866 рр.)
Повернувшись з Єлисавету до Бобринця, Марко Кропивницький поступає на службу до Бобринецької Ратуші, на добре відому йому посаду секретаря. Він знову поринає в аматорську театральну творчість: виконує ролі, режисує постановки, пише п’єси.
Колишня будівля бобринецької Ратуші, де впродовж 1865 – 1866 та 1868 – 1871 років Марко Кропивницький працював секретарем, поєднуючи роботу з керівництвом театральним гуртком аматорів, серед яких був і його колега І. Тобілевич (Карпенко-Карий) (фото 2024 р.).
Нерідко М. Кропивницький буває і в Єлисаветграді, де активність театрального життя є значно потужнішою: у місті працює кілька театральних сцен (у їх числі Зимовий театр Трамбицького), діють численні місцеві театральні колективи, регулярно приїздять гастролюючі трупи. Не раз у єлисаветградських виставах бере участь і секретар Бобринецької Ратуші Марко Кропивницький. Один з таких вояжів закінчився проблемою – звільненням з роботи.
“Трапилось, що в Єлисаветі йшов спектакль, звичайно, з добродійною метою, і мені загадали товариші грать дві ролі в “Назарі Стодолі”: Кичатого та лірника. Прислали мені телеграму, і я, не беручи отпуска і не подавши рапорта, поїхав у Єлисавет, а другого дня приїхав ревізувать ратушу губернатор Клушин. Коли він спитав: “Де секретар?” – то один із членів ратуші, білокриничник, котрий страшенно гнівався на мене, що я “Такой вумной человєк і тешу бєса”, цебто беру участь у спектаклях, радісно одповів: “Уєхамши!..” Коли я вернувся з Єлисавету, то через скільки день прийшла з Херсона бумага, що мене причислено в штат губ[ернського] правління “для пользи служби”. Зостався я без місця.”
Аби залагодити проблему зі звільненням з роботи, Марко Кропивницький їде до Херсона, аби зустрітися там з губернатором, та просити того допомоги. Губернатор впізнав, знайомого по бобринецькій виставі актора-службовця й поставився поблажливо до свого прохача. Вже за три тижні М. Кропивницького перевели на нову роботу – письмоводителем до Сирітського суду Єлисаветграду.
“Ах, ето вы? Пойдемте, пойдемте!..” Увійшов я за ним в прийомну, він сказав мені підождати, а сам пішов далі. Тут було чимало люду. Через півгодини прийшла моя черга йти на розправу.
Вы как же это оставляете службу и уезжаете неизвестно куда?-спитав губернатор. Я глянув йому в вічі, і здалось мені, що він зовсім не сердитий.
Благотворительная цель, ваше пр[евосходитель]ство, соблазнила меня. Телеграмма была получена мною поздно, репетиция назначена в тот же день вечером; между тем было уже около 2-х часов, я не хотел опоздать на репетицию, а ехать надо на лошадях 50 верст. Я наскоро пообедал и уехал; и только дорогой вспомнил, что не оставил рапорта…
Певно, що моя щира одповідь зробила вплив на громовержця, і він промовив: “А все ж упущения по службе не могут быть терпимы!” – Я мовчав.
Губернатор пройшовся разів зо два по кабінету, далі промо вив: “Хорошо, я буду иметь вас в виду… В ратушу возвратить вас не могу, т. к. на ваше место позавчера назначен уже другой”…
Я поклонився і вийшов. Не більш, як тижнів через три, я був назначений письмоводителем у Єлисаветградський Сирітській суд.”
ЄЛИСАВЕТГРАД (від 2016 року – Кропивницький)
В Єлисаветграді Марко Кропивницький оселяється в сім’ї свого доброго друга, колеги по службі і театру – Івана Тобілевича. В місті він поринає у звичну для себе діяльність: намагається зібрати музичний квартет, бере участь у театральних постановках, мандрує. Коли служба в Сирітському суді стає на заваді цим справам, перевагу митець віддає справам. Так триває впродовж майже всього 1867 року.
Будівля, у стінах якої у ХІХ столітті розміщувався Єлисаветградський Сирітський суд, секретарем (“письмоводителем”) якого деякий час (орієнтовно у 1867 році) працював Марко Кропивницький.
Приблизно у 1868 році Марка Кропивницького, наказом губернатора (і на прохання бобринецької влади) знову переводять на секретарську службу до Ратуші у Бобринці.
“Я не прослужив і года в Сирітськім, як мене перевів губернатор знов в Бобринецьку Ратушу секретарем; бо бобринчани були незадоволені своїм секретарем і послали до губернатора депутацію прохать, щоб знов призначив мене.”
БОБРИНЕЦЬ (1868 – 1871 рр)
У 1868 році, вчергове повернувшись до вже рідного міста Марко Кропивницький знову стає секретарем Ратуші, одружується й продовжує свою яскраву театральну діяльність.
“Зараз біля мене згуртувався кружок аматорів і хорового співу і ми почали вистановлять спектаклі в земськім домі, в котрім містилась камера мирового судді. Помешкання було тісне, ледве вміщало публіки на 60 карб. Оркестра в Бобринці не було, доводилось кожен раз виписувать із Єлисавету, і це коштувало не менш як 25 карб., а іноді і дорожче; виписували шість або сім музикантів із оркестру Фроїма або Циганка; коли була година, збори були повні, а в негоду доводилось мені власною кишенею одбуватись. Звичайно, що при цій знагоді до спектаклю прищіпувався і танцювальний вечір.”
Колишня будівля бобринецької Ратуші, де впродовж 1865 – 1866 та 1868 – 1871 років Марко Кропивницький працював секретарем, поєднуючи роботу з керівництвом театральним гуртком аматорів (фото 2024 р.).
Колишнє Бобринецьке повітове чотирикласне училище було однією з локацій, де відбувалися вистави аматорських колективів Марка Кропивницького. Тепер його використовує Центр дитячої та юнацької творчості (фото 2024 р.).
У Бобринці і окрузі Марко Кропивницький має загальне визнання і успіх. Його і його колектив користується неабиякою популярністю серед місцевої публіки, проте з кожним роком до митця приходить усвідомлення того, що залишаючись державним службовцем, реалізувати себе в театрі у повній мірі йому не вдасться. Поворотним моментом для прийняття рішення стає смерть батька Луки.
“В Бобринці я просекретарював, аж доки не помер мій отець, котрий вже під старість не служив, а держав в оренді 420 десят[ин] недалеко від Бобрииця. В кінці декабря 1870 отець помер і мене вже ніщо не зв’язувало з Бобринцем.”
У вересні 1871 року Марко Кропивницький спродує усе своє бобринецьке майно й нерухомість і переїздить до Одеси.
“У сентябрі 1871 р. я подав в одставку, продав дом в Бобринці, розпродав хазяйство, коней і переїхав на життя в Одесу, думаючи лагодитись до технологічного інституту або в університет. Але не так вчинилось, як думалось.”
З переїздом у 1871 році до Одеси, завершується аматорський етап театральної діяльності Марка Кропивницького й починається його професійна кар’єра. Він змінює міста і навіть країни проживання, але завжди повертається до рідного краю – Центральної України.
МІСЦЯ, ПОВ’ЯЗАНІ З МАРКОМ КРОПИВНИЦЬКИМ після 1871 року.
КРОПИВНИЦЬКИЙ
Будинок Марфи Зайковської (тітки першої дружини М. Кропивницького), де впродовж майже двох десятиліть (1868 – 1889 рр.), у перервах між гастролями проживав Марко Кропивницький з сім’єю. Тут він написав низку своїх класичних п’єс, тут у 1882 році зібрав акторську трупу, що згодом увійшла в історію як Театр Корифеїв. Із 1982 року у цьому приміщенні працює Меморіальний музей М. Л.Кропивницького (фото 2024 р.).
Будівля колишнього Зимового театру у місті Кропивницькому, на сцені якого, у жовтні 1882 року, дебютувала трупа М. Кропивницького, названа згодом Театром Корифеїв. Нині так називають академічний музично-драматичний театр ім. М. Кропивницького (фото 2024 року, зроблене під час 54 фестивалю театрального мистецтва “Вересневі самоцвіти”).
Залізничний вокзал міста Кропивницького. У 1910 році Марко Кропивницький долучився у Єлисаветграді до вистави місцевих аматорів у будинку Громадського зібрання. Це була благочинна вистава, кошти від якої мали надійти на спорудження пам`ятника Т.Шевченку у Києві. Після цієї вистави М. Кропивницький виїхав до Одеси, а за кілька тижнів, 21 квітня, помер, їдучи у потязі з Одеси до Харкова. Коли містяни одержали звістку про те, що прах митця провозитимуть через місто 24 квітня, на залізничному вокзалі зібрався чималий натовп людей для вшанування митця. Поїзд вчасно не прибув, тому громада провела панахиду в аудиторії заводу Ельворті. Потяг з тілом М. Кропивницького прибув вже вночі. Його зустріли представники драматичного гуртка заводу Ельворті і поклали на труну вінки від земляків. Далі, о другій годині ночі, поїзд вирушив до Харкова, де Марка Кропивницького і поховали.
БОБРИНЕЦЬ
Будівля колишнього заїжджого двору (готелю), де з великою вірогідністю зупинявся Марко Кропивницький та актори його аматорських і професійних труп під час гастролей у Бобринці. Востаннє, М. Кропивницький відвідував місто у 1909 році. Тепер у цьому приміщенні знаходиться Бобринецький районний суд Кіровоградської області (фото 2024 р.).
Краєзнавчий музей міста Бобринця, у якому зберігаються деякі речі, пов’язані з Марком Кропивницьким та акторами його труп: шаль видатної української акторки Марії Заньковецької, меблі з будинків, де зупинялися корифеї під час гастролей у Бобринці. Збереглися автентичні столик, стілець, люстро, грамофон. Музей було засновано за ініціативи М. Смоленчука у 1959 році у складі бібліотеки як музейна кімната корифеїв українського професійного театру. У такому форматі вона проінснувала 15 років. У 1988 була відроджена як музей у Свято-Вознесенському соборі Бобринця. У 1992 музей перенесено спочатку в Будинок творчості, а потім у приміщення районного Будинку культури, де він діє понині (фото 2024 р.).
ХУТІР НАДІЯ
Садиба Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) поблизу села Миколаївки, що стала осередком творчих зібрань акторів Театру Корифеїв у кінці ХІХ – на початку ХХ століття. Частим гостем садиби бував М. Кропивницький. Нині садиба являє собою Заповідник-музей І.К. Тобілевича (Карпенко-Карого) Хутір Надія (фото 2024 р.).
Текст і фото Андрій Домаранський, 2024 р.
