Звичайно, про Балаклаву я чув і читав вже дуже давно. Хотілося відвідати, але справжнє бажання з’явилося після «Листригонів» Купріна – так глибоко і мальовниче описав він це місто, навіть не саме місто, а життя в ньому. Тому, під час цьогорічної мандрівки до Криму (2011 р.) просто не зміг не завітати до Балаклави.
Балаклавська бухта
Набережна Назукіна
Вхід до музею Збройних Сил України
Фортеця Чембало
Нинішня Балаклава – частина Севастополя (Балаклавський район) із населенням у 20 тисяч осіб. До 1957 року це було самостійне місто. А потім сюди прийшли радянські підводні човни… Але про військову доктрину й потужність СРСР мені не дуже цікаво, тому цей фрагмент пропущу повністю. І про філію Центрального музею Збройних Сил України ви тут не знайдете.
Балаклава – поселення дуже давнє. Греки сюди прийшли у 422-421 рр. до н.е., але вже застали у бухті (яку називають найтихішою в Криму) село таврійських піратів. Останні, щоночі палили вогнища на березі й заманювали у бухту човни торгівців… Це було місце грабунку і вбивств, адже моряків убивали, приносячи жертви головній богині таврів – Деві. Можливо, нічні вогнища спонукали греків назвати бухту Сюмболон-лімне (бухта знаків). Як довго до греків мешкали у бухті таври – невідомо, але, навіть якщо вести літочислення від 422 року – то Балаклаві нині майже 2,5 тис. років.
Греки витіснили таврів і заснували свій поліс, який був незалежним до 1 століття н.е. Тоді місто захопили римляни. А далі – біла пляма в історії Балаклави.
Схема фортеці Чембало (кликабельна). Взято із Вікіпедії
Нижня башта (Бернабо Грілло)
Башта з обручами
Коли тут оселились генуезці – точно невідомо, але відомо, що у 1357 вже існувала генуезька колонія Чембало (похідна назва від Сюмболон) і її спалив татарський хан Джанібек. Науковці припускають, що саме після захоплення Чембало Джанібеком почалося будівництво фортеці, руїни якої ми нині бачимо на Фортечній горі (інша назва гори – Кастрон).
У 1383 році кримські татари визнали за генуезцями право володіння Чембало та рядом інших населених пунктів південного узбережжя Криму. Фортеця перетворилася на повноцінне місто, верховна влада в якому належала консулу.
Технічне озброення фортеці Чембало було найкращим, серед усіх генуезьких фортець Криму. Це пояснювалось стратегічно важливим положенням поселення на заході південного узбережжя. Поселення тоді складалося із двох частин: Нижнього міста (оточена муром фортеця Святого Георгія) та Верхнього (Консульський замок, або замок Святого Миколая, ратуша і церква).
Башта-донжон
Цитадель
Напівбашта в цитаделі
Фортеця будувалася із міцного бутового каменю (мармуроподібний вапняк) на вапняному розчині. Про її міцність свідчить той факт, що у 1927 році, під час кримського землетрусу, більшість будівель Балаклави сильно постраждали, а от руїни Чембало не зронили жодного каменю.
У 1475 році Чембало захопили турки. Вони укріпили фортецю й розташували тут свою залогу. Поселення отримало назву Балик-юве (Риб’яче гніздо), звідси і трансформована сучасна назва – Балаклава. До 18 століття використовували турки колишню генуезьку фортецю. Часто вона була місцем вислання неугодних татарських ханів. Але потім фортеця занепала і нова влада – росіяни, знайшла лише руїни.
Нинішня фортеця Чембало – це скоріше пам’ятка археології, ніж архітектури. Мурів практично не залишилося, башти стоять напівзруйнованими. Перша башта стоїть на початку гірського схилу. Перед баштою збереглися залишки барбакану. Це був елемент фортифікацій, призначений для захисту підступів до брами, зведений навколо башти. В ньому був проїзд у фортецю та цистерна для зберігання води. В генуезькі часи у барбакані стояли дві гармати, а на башті висіла геральдична плита із датою 1463 та ім’ям консула Бернабо Грілло. Тому нижню башту нині часто називають баштою Бернабо Грілло. Свого часу вона мала два поверхи із дерев’яним перекриттями та відкритий бойовий майданчик із зубцями.
Ще трохи Чембало…
Краєвид із вершини гори Кастрон
Від нижньої башти вгору по схилу простяглися залишки фортечних мурів та підмурків генуезьких міських будинків, прибудованих безпосередньо до мурів. Вище стоять залишки наступної башти, яку називають «Башта з обручами» (у стіну колись були вмуровані дерев’яні бруси, від яких залишились борозди – обручі). Ця башта теж мала барбакан і окрему браму. Нині вони частково зруйновані, але наступні дві напівбашти (вгору по схилу) зруйновані значно більше (від них залишились фактично лише фундаменти).
На вершині гори розташована башта-донжон – останній рубіж оборони захисників фортеці. Вона збереглася найкраще. Навколо башти була розташована цитадель фортеці – замок Святого Миколая. Від нього залишилось небагато.
Чембало на початку ХХ ст.
Башту-донжон називають баштою Джовані Батісто ді Оліва – існують припущення що саме цей консул збудував її. Навколо башти стояла стіна, залишки якої збереглися відносно непогано. Стіна з одного боку впоперек перетинає гору й упирається в урвище над морем, з іншого боку – простягається вздовж гори. Підходи до башти обороняла напівбашта, яка фланкувала браму, влаштовану в мурі.
Башта-донжон була трьохярусною. Нижній цокольний ярус виконував функції цистерни з водою. Майже 5 століть башта стояла у відносно непоганому стані, але під час сильної зливи 17 липня 2008 року частина донжону впала. На щастя нині зруйновану частину башти майже відновили (2011 р.) й вона виглядає так само, як і до обвалу.
В південно-західній частині фортеці розміщувався замок Святого Георгія. В 14-15 століттях саме тут мешкала основна частина міщан. Всього на території фортеці було 14 башт та напівбашт, з’єднаних потужними мурами. Дві башти стояли за межами мурів. Також у фортеці було три церкви, жодна з яких не збереглася.
Набережна Назукіна
Можливо мандрівка серед залишків фортеці Чембало комусь може видатись нецікавою, але морський краєвид, який відкривається від башти-донжону компенсує зусилля, витрачені на підйом. Це просто казковий краєвид, тому рекомендуємо підйом на гору навіть нелюбителям фортифікацій та архітектури. Глибоке смарагдово-синє море й мальовничі скелі мису Айя нікого не залишать байдужим.
Поряд із фортецею Чембало до головних пам’яток Балаклави варто віднести її набережну, яка розкинулася навколо вузької звивистої бухти. Збудували її англійські окупанти у 1854 році. Тоді вона була дерев’яною. Звичайно забудова набережної з того часу сильно змінилася (майже повністю), але планування залишилось англійським. У 1880-1890 роки набережну забудували кам’яними будинками. Більшість населення міста тоді становили греки, тому не дивно, що більшість будівельних робіт виконувались місцевим підрядчиком грецького походження – Христосопуло.
Нинішня балаклавська набережна носить ім’я Назукіна. Іван Назукін очолював революційний комітет більшовиків у Балаклаві у 1917 році. В курортний сезон балаклавська набережна (Назукіна) – це суцільна сувенірна розкладка, де лотки торговців чергуються із глашатаями, які кличуть на морську прогулянку.
Набережна Назукіна
Бухта, вздовж набережної, густо заставлена різноманітними судами. Є тут великі яхти, а є і зовсім дрібні човники. Цікаво, що більшість судів, пришвартованих у Балаклавській бухті, в курортний сезон займаються морськими прогулянками. Такої пропозиції відправитись у морську мандрівку, я не бачив у жодному іншому кримському місті. Дух листригонів тут видно ще досить живий.
На набережній збереглися цікаві старовинні будівлі. Серед них колишній готель «Гранд-Отель» (№ 3, зведений у 1887 р., у 1904 році тут зупинявся Олександр Купрін), колишній прибутковий будинок Христосопуло (№6, 1890-і рр.), колишня дача Мерецької (№23), колишня дача Соколової (№26, у 1907 році тут гостювала Леся Українка, нині дача в руїнах) та інші.
Балаклава – місто із складною долею й заплутаною історією. Незліченну кількість разів змінювала вона своїх господарів (господарі її про згоду не питали). Таври, греки, римляни, генуезці, турки, татари, росіяни, англійці, французи, німці… Хто тільки не володів цим містом за його понад двохтисячолітній вік. Двічі опинялася Балаклава у вирі великих битв. Під час другої оборони Севастополя Балаклава, як його сателіт, тримала оборону до 30 червня 1942 року. А під час першої оборони Севастополя (в період Кримської війни) Балаклаву захопили англійці. Бухта була базою їхнього флоту. Вони збудували дерев’яну набережну, а також звели першу у Криму залізницю. Залізниця мала довжину 12,8 км і з’єднувала бухту із військовим депо на Сапун-горі.
Дача Мерецької
Битва, що відбулася під Балаклавою у жовтні 1854 року, стала однією із найкрупніших битв Кримської війни. Під час цієї битви сталися два епізоди, які навіки закріпилися у канонах історії воєн та перетворились на крилаті вислови. Героїчне відбиття невеликим загоном шотландських горців атаки переважаючих сил російської кавалерії отримало у історії назву «Тонка червона лінія». Шотландські піхотинці, щоб перекрити широкий фронт атаки, стали у тонку шеренгу по двоє (замість чотирьох), ну а форма у них була червона – от вам і тонка червона лінія. Шотландці зробили три залпи: із 800, 500 та 350 ярдів і цим зупинили росіян та заставили відступити. Занадто тонка шеренга шотландців переконала командира гусар та козаків, що це відволікаючий маневр і пастка – тому він розвернув військо. Один із англійських кореспондентів написав потім, що шотландський полк нагадував «тонку червону смужку, яка наїжачилася сталлю». Із часом цей вираз перейшов у стійкий мовний оберт, який означає оборону з останніх сил. Цей вислів став символом британської холоднокровності у боях.
Інший епізод Балаклавської битви – атака легкої бригади – символ безглуздості. Елітна кавалерійська бригада із 673 вояків (складена переважно із нащадків відомих аристократичних британських родів) виконуючи безглуздий наказ командувача (лорда Раглана) атакувала надійно захищені російські артилерійські позиції. Із шаблями проти гармат. Втрати були величезні. Кожен із вояків розумів безглуздість задуму, але всі стійко атакували і… гинули.
Після Кримської війни Балаклава перетворилася на курорт. А у 1947—1955 рр. у товщі північного схилу Балаклавської бухти збудували «Об’єкт 825 ГТС» – завод із обслуговування підводних човнів. Місто ввійшло до складу Севастополя і стало закритим. Нині у приміщеннях заводу працює філія Центрального музею Збройних Сил України. Але про нього я обіцяв мовчати.
Текст та фото Романа Маленкова
P.S. А ще у Балаклаві є старовинна церква – храм Дванадцяти апостолів. Його вперше збудували у 1375 році. Потім він неодноразово руйнувався. Нинішня церква зведена у 1794 році. Але про неї я зовсім забув.
