Піран розташований за 7 км від кордону із Хорватією, а до кордону із Італією звідси 23 км. Ці 30 кілометрів між кордонами – це і є морське узбережжя Словенії. Тут три міста, які мають, венеціанську архітектуру, Ізола, Копер і Піран, і саме ці міста найбільш відвідувані туристами.
Особливо багато народу з’їжджається у Піран – казкове містечко, розташоване на півострові у Піранській затоці. Це своєрідний музей просто неба, скансен, в якому кожен експонат – прекрасний зразок венеціанської архітектури. Я бував у багатьох містах із венеціанською забудовою – Піран, серед них, одне із найбільш колоритних. Площа Тартіні – центральний майдан, який одним боком виходить на море, Георгіївська церква, яка займає найвищий пагорб півострова та фортечні стіни, які відокремлюють місто від «континенту». Численні палаци, вузенькі, ніби іграшкові вулиці, затишні і якісь нереальні, криві й заплутані. І кожен будинок, який пам’ятає часи венеціанських дожів. Казка. А навколо півострова суцільний пляж, з одного боку навіть жіночий-натуристський. І яхти, яхти…
Старе місто Піран
Церква святого Георгія
В доримську епоху цю територію населяли іллірійські племена – істри. Від них півострів, на півночі якого розташовані словенські міста Ізола, Копер і Піран, італійське місто Муджа, а на півдні (точніше, на південному сході) хорватське місто Рієка, отримав назву Істрія. Нині майже вся територія Істрії входить у межі Хорватії. Словенії дістався шматочок, та й то, майже випадково, після повоєнного поділу Трієсту, Югославія собі відчикрижила шмат, хоча територія була заселена етнічними італійцями. Тому ще й нині в області Пірану, італійська мова ходить офіційно, поряд із словенською.
Іллірійців посунули римляни, які у 177 році до н.е. включили Піранський півострів у склад імперії. В 5 столітті на Істрію напали авари, а в 6-му – слов’яни, які загнали місцеве населення в укріплені приморські міста, зумовивши значну урбанізацію території. В 7 столітті Піран захопили візантійці, і саме тоді почала фігурувати у письмових документах, нинішня назва міста (від грецького «піргос» – червоний, через колір місцевого каміння). У 8-му столітті місто завоювали франки, а у 10-му він потрапив у межі Священної Римської імперії.
Визначальним для Пірана став 1283 рік – саме тоді місто стало частиною Венеціанської республіки, якою було аж до її зникнення, у 1797 році. Ці півтисячоліття і сформували нинішній образ Пірана, казкового приморського містечка, в якому мешкає всього чотири тисячі жителів.
Площа Тартіні та францисканський монастир
Головна пам’ятка Пірана (принаймні, на думку численних туристів) – це храм святого Георгія. Його звели у стилі венеціанського відродження, на зламі 16-17 століть – почали будівництво у 1592 році, а закінчили у 1614-му. Поряд було збудовано високу дзвіницю, яка є копією Кампаніли святого Марка, із Венеції. Архітектором храму був каменяр із Вененції Бонфанте Торре, який присвятив будівництву значну частину життя. Науковці стверджують, що він використовував архітектурні розробки Андреа Палладію. У 1650 році за дзвіницею було зведено восьмигранний бароковий баптистерій, а пізніше пагорб укріпили підпірними стінами, які ще більше підсилили у 18-19 століттях.
Найвідвідуванішою ділянкою Пірану є площа Тартіні, розташована біля моря. Колись це був причал для рибальських суден, але у 1894 році його перетворили на площу, назвавши її на честь видатного італійського скрипаля Джузепе Тартіні – уродженця Пірану. Тут стоїть пам’ятник музиканту – популярна локація для фото. Найстарішим будинком на площі є Бенечанка – цю готичну споруду збудували ще у 15 столітті. Дещо новішим є будинок роду Тартіні, а от ратуша, і ще декілька споруд були зведені наприкінці 19 століття.
На початку 20 століття, у Пірані, який був тоді значним торговим містом, збудували перший на Балканах тролейбус. Мені важко собі уявити як в умовах такої тісноти вулиць тут ще й тролейбус ходив. Мало того – пізніше його замінили на трамвай. Трамвайні колії були демонтовані вже після Другої світової війни.
В Пірані обов’язково варто відвідати францисканський (міноритський) монастир, заснований ще у 1301 році. Це комплекс будівель із затишним внутрішнім двориком, який тривалий час служив, та й нині служить, літнім концертним залом. Музична історія монастиря почалася ще у 17 столітті, коли ченці почали надавати ази музичної освіти. Тут вчився і видатний Тартіні, і монахи дуже пишаються цим фактом.
Стіни Пірану почали зводити ще у 7 столітті, коли місто тулилося на самому кінці півострова. У візантійський період Піран виріс, і довелося звести ще один ряд стін, а у венеціанський час – ще один. До наших днів зберігся шмат зовнішнього кільця оборонних мурів, башти, на які можна підніматись – звідси відкривається чудовий краєвид міста на морському тлі, та сім брам.
Із стін починається туристичний огляд міста, а закінчують його на самому кінчику Піранського півострова, біля маяка – Піранського світильника, як його називають словенці. До маяка можна дійти берегом, попід морем, але цікавіше пройти вузькими вуличками, навпростець, щоб відчути дух цього древнього міста.
Текст та фото Романа Маленкова.
