Тема не вичерпує себе вже яке десятиліття. Буквально кожні кілька місяців знову десь вибухає, з однієї чи іншої сторони. Дві маргінальні протилежності намагаються забороти собі подібних на іншому фланзі міфу. З однієї сторони прибічники міфу про козаків на чайках, які увірвались в Дюнкерк і всіх перемогли, а Сірко викладав в Сорбонні і тому подібне. З іншої, точно такі самі міфи: що все це вигадав І.Борщак, що французи і знати не знали про козаків, і інша подібна маячня з одного російського форуму, яку без тіні сумніву і критичного осмислення скопіпастив в “ІстПравду” відомий “Інтер”-івський (читай – московський) пропагандист Мустафін.
Я займаюсь дослідженням тем участі козаків у, так званих, “П’ятнадцятирічний (Тринадцятирічній) війні” і “Тридцятирічній війні” вже тривалий час. Зачитав до дір не лише всі гідні уваги українські джерела, але і чудові дослідження діаспорян, поляків, а головне іноземні джерела тих країн, які безпосередньо стосувались можливої козацької присутності в них. Зокрема, за заключним епізодом 1646-го року “ТВ” в Дюнкерку – французькі. Не обмежуючись лише спогадами безпосередніх учасників подій, а і французькі архіви, газетні публікації тієї пори тощо. Деякі свої спостереження я вже викладав у вигляді постів, але продовжую збирати матеріал, щоб викласти статтю, яка покладе край більш як 150-річній дискусії.
Тому, коли з’являється нове дослідження за цієї темою, яке викладає визнаний авторитет, доктор історичних наук, Леонтій Войтович , то серце починає колотатись від двох протилежних, але однаково хвилюючих моментів: перше: як дослідник, я радію, що хтось, можливо, відкрив нове в темі, а може і поставив крапку у цій науковій проблемі; з іншої: як людина, яка присвятила цьому кілька років, засмучуюсь, що це зробив не я 🙂
Отже, спочатку викладу уривки з останнього наукового дослідження за темою, а в кінці додам свої думки.
Коротко нагадаю, що д.і.н. Л.Войтович є автором понад 600 праць з військової та політичної історії, в т.ч. і співавтором такий ґрунтовних праць, як “Історія українського козацтва. У 2 т.”, “Історія війн і військового мистецтва. У 3 т.” тощо.
Його нова стаття “ПРОБЛЕМИ УЧАСТІ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА У ТРИДЦЯТИЛІТНІЙ ВІЙНІ” вийшла у другій половині 2020 року, викладена тут та містить наступні тези:
“Тридцятилітня війна (1618–1648) була першою загальноєвропейською війною, у якій взяли участь більше сотні великих і малих держав…
…безпосередня участь Польщі у цій війні обмежувалася її бойовими діями проти шведів у рамках польсько-шведської війни… Поряд з тим Польща не заперечувала проти участі своїх підданих у складі найманих контигентів, спочатку на боці Католицької ліги, а потім і Франції.
Тридцятилітня війна була періодом розквіту професійних найманих армій. Підготовка бійців була дорогою і довгою. Наприклад, аркебузирів чи мушкетерів, у яких ефективною була тільки залпова стрільба, готували роками. Тому наймали на службу цілі роти і полки підготованих бійців, які прибували зі своєю зброєю і своїми офіцерами та були готовими до використання на полях битв.
У польській та литовській частинах Речі Посполитої були обмежені можливості для вербування найманців-професіоналів. З можливого контигенту потрібно виключити затяжні шляхетські хорогви, з набором та утриманням яких мали проблеми і самі гетьмани, а також надвірні хорогви князів та окремих магнатів, які утримували їх своїм коштом. Переважно це була панцерна кавалерія, з якої виділялися гусари, які у польському війську, на відміну від інших, були важкою кавалерією. Особливо не вистачало піхоти. У 1563 р. було створено т. зв. кварцярне військо, яке утримувалося від чверті (кварти) доходів з королівщин (територій, які платили податки безпосередньо в коронний скарб). Це військо налічувало всього 3 тис. кінноти і 1 тис. піхоти (Nowak, Wimmer, 1981: 292)… Тому нестачу піхоти закривали найманцями…
На теренах Речі Посполитої були тільки дві війської формації, де можна було набрати кваліфікованих професіоналів: українські козаки і польські козаки, звані лісовчиками. З українського козацтва можна було набрати досвідчених піхотинців-мушкетерів (Войтович, 2012: 64–79), з польських козаків – легку кінноту…
У Західній Європі добре знали про українське козацтво…Польське козацтво стало більш відомим після участі лісовчиків у Тридцятилітній війні. Загалом козаками називали переважно запорозьких козаків, тобто українських козаків. Також в цілому у Західній Європі всіх вихідців із земель Речі Посполитої називали поляками. Всі ці речі потрібно враховувати при дослідженнях військових контигентів із Речі Посполитої на полях битв Тридцятилітньої війни, при цьому розуміючи, що кінні підрозділи могли бути набрані як з лісовчиків, так і з запорожців, а піші – виключно із запорожців (Наливайко, 1998: 223)…
Недалекоглядна політика польського уряду у козацькому питанні штовхала козацьку верхівку на найману військову службу до іноземних володарів.
…у Західній Європі іноземні наймані контигенти були звичним явищем. Їх наймали на певні періоди цілими частинами зі своїми старшинами за визначену плату, після чого вони поверталися додому. Уряд Речі Посполитої не заперечував проти наймання козаків, сподіваючись, що у такий спосіб їх проблеми самі по собі будуть вирішені. Зрозуміло також, що наймали не реєстрових козаків, яких утримував уряд, а козаків нереєстрових, яких завжди було в рази більше і з якими уряд мав проблеми, небажаючи визнавати реального стану речей. Козацькі гетьмани, яких уряд називав старшими (Брехуненко, 2011: 119–129), записували частину нереєстрових джурами або і ділили отриману плату, але це відбувалося у періоди воєн, а між війнами серед запорожців було достатньо досвідчених воїнів, яких можна було набрати на службу.
Ці події призвели до початку бойових дій, які розпочалися у червні 1618 р….Австрійські емісари (посол граф Адольф Алтген і Петер Фукс (Баран, 1970: 76) за мовчазної згоди короля Сигізмунда ІІІ почали вербувати козаків на австрійську службу… 21–22 листопада 1619 р. біля с. Стрипсько під Гуменним козаки і лісовчики розгромили 7-тис. військо Ракоці (2500 гусарів, 2 тис. комітатського ополчення та 2,5 тис. угорських опришків сободів), який втратив до двох тисяч і відступив до Шарошпотока, а потім замкнувся у потужному замку Макк, який козаки обложили (Nagy, 1969: 182–199; Papp, 2011: 915–973; Borbély, 2014: 295–309; Borbély, 2015: 110–208)…
Папський нунцій у Венеції в реляції до Риму від 20 серпня 1620 р. повідомляв про прибуття до цісарського війська 5 тис. козаків «з-над Чорного моря», яких очолював капітан Хасана Тараса (Gayecky, Baran, 1969: 75). Тому не можна відкидати можливої участі українців у знаменитій битві на Білій горі 8 листопада 1620 р…
Після цієї битви Станіслав Русиновський з частиною козаків вернувся до Польщі, взяв участь у битві під Хотином (1621), де був важко поранений, після чого через певний час знову опинивcя на цісарській службі (Starowolski: 1978: 272). Алe в армії Тіллі залишився польсько-український полк полковника Станіслава Стройновського, який у 1622 р. налічував у своїх рядах від 3800 до 5 тис. осіб (Theatrum Europaeum oder Warhafftige beschreibung alter…, 1662: 545). Зрозуміло, що переважна більшість козаків, які поповнили його ряди після Хотинської війни, були запорожцями, бо за межами реєстру залишалося більше 30 тис. осіб, які мали досвід участі у цій війні, тоді як лісочиків залишилося буквально кілька сотень, зібраних пізніше Русиновським після того, як на сеймі 1624 р. було підтримано ухвалу сеймику у Вишні (1622) і всіх лісовчиків на інфамію (позбавлення честі) і баніцію (вигнання).
Знаменитий полководець намагався найняти якомога більше козаків, але наштовхнувся на протидію польського уряду в умовах конфронтації з Москвою і Швецією при постійних можливостях серйозних кримських нападів. Крім того, у 1626 р. під командуванням барона Ді Дона в армії Валленштейна вже служило 4 тис. козаків, які були відпущені без оплати за останні три місяці, що теж впливало на вербування нових контигентів, яке 8 грудня 1631 р. оголосив генералісимус, обіцяючи щоденне утримання в розмірі 2 фунтів хліба, 1 фунта м’яса, 2 пива, 1 вино, півкорця вівса на тиждень для коня і плату в розмірі 6 рейнських талярів на місяць. Тому у 1632 р. у війську Валленштейна в Сілезії воювало тільки 2 тис. українських козаків. 29 січня 1633 р. під Штреленом козаки були розгромлені шведами і втратили більше 500 осіб. Далі, незважаючи на заборону короля Владислава IV найму і виведення війська з Речі Посполитої, число козаків у лютому 1633 р. сягнуло 6 тис. Але сюди ввійшли і рештки цих підрозділів, які воювали у Ломбардії, біля озера Комо і на Рейні. Вони вже не складали єдиної формації, а були розкидані по різних полках армії Валленштайна (Баран, 1978: 40–51).
Тоді Владислав IV наказав козацькому полковнику Костянтину Вовку, учаснику Хотинської битви і ротмістру коронного війська у Смоленській кампанії 1632–1634 рр., набрати півтори тисячі січовиків, добре обізнаних з морською справою, і прибути до Ковна (Каунаса). Одночасно у литовському Юрбурзі під наглядом козацького майстра почалося будівництво 30 чайок, необхідне обладнання для яких доставляли коштом уряду. 19 липня 1635 р. з гирла Німану флотилія чайок під командуванням полковника Вовка вирушила до Кенісбергу. Але до того часу бойові дії у Прибалтиці стихли і почалися переговори, в ході яких шведи захопили флагманський фрегат польського флоту «Чорний орел». І король наказав атакувати шведську ескадру, яка стояла у Піллау. Вовк провів свої чайки вночі з 30 на 31 серпня і несподівано атакував шведів, захопивши в абордажному бою великий шведський транспорт, який пізніше був обміняний на польський флагманський фрегат. Після цього бою козацькі чайки ще два тижні крейсерували між Піллау і Кенігсбергом. 12 вересня 1635 р. було укладено мир на 26 років. 23 вересня 1635 р. король наказав розрахуватися з козаками, виплативши їм у Торуні 15 тис. золотих і дозволивши їм забрати здобуті трофеї. Чайки з бойовими припасами мали бути відведені до Ковна і там зберігатися до нових потреб (Мамчак, 2005: 111–114).
Тоді ж за угодою від 23 вересня 1635 р. полковник Павло Носковський привів в імперську армію козацький контигент за плату по 6 талерів рядовим козакам. Сам полковник мав отримувати 200 талерів. Козаки воювали у Пікардії та Ельзасі, але восени 1636 р. залишили службу через вічні проблеми з оплатою за службу (Войтович, Голубко, 2018: 143–144).
Польський уряд не розплатився з козаками, які брали участь у Смоленській кампанії і не дуже противився набору козаків до імперської армії, яка вела переможну кампанію на Рейні. Козаки брали участь у Гессенській кампанії 1636 р., зокрема у здобуті Сеста (27 вересня 1636 р.) та інших міст (Баран, 1974: 20–21). 4 тис. козаків, очолених полковником Тараським, воювало в складі імперського війська у Люксембурзі проти французької армії принца Луї де Бурбон-Суассон (1.05.1604–6.07.1641) (Courcelles Jean-Baptiste-Pierre Jullien de, 1821: 43–46). Вони відзначилися перемогою при Івоа (Федорук, 2006: 460–463).
.
[Тут я нагадаю про свій пост, який описував ці події: https://www.facebook.com/ipllm/posts/2877742805665982]
.
Виникає питання, хто такий полковник Тараський? Чи не був це Федорович Тарас на прізвисько Трясило (+ 1639), гетьман нереєстрових козаків (1630, 1634–1635), чигиринський реєстровий полковник (1632) (Ковалець, 2016: 33-45), учасник Смоленської кампанії, який розбив московське військо під Щелкановим (10 квітня 1634 р.) (Gayecky, Baran, 1969: 140). На січневій раді 1635 р. він не тільки здав гетьманство, але й спалив власний двір і покинув козацькі землі (Зорин, 2017: 64). Вважають, що колишній гетьман відразу ж кинувся шукати притулку на Дону та московській службі, але Тарас Чорний, який зустрічається в документах цього періоду, скоріше родич гетьмана Григорія Чорного ніж Тарас Федорович. Схоже, все ж таки, що Тарас Федорович з своїми прихильниками подався на цісарську службу і відзначився у боях в Люксембурзі.
Найбільш дискусійним залишається питання участі українських козаків у здобутті Дюнкерка у 1646 р. (Федорук, 1999: 87–98).
Вступ Франції у Тридцятилітню війну на боці протестатського союзу змусив останню воювати на кількох фронтах із значними втратами. Ще керівник французького уряду кардинал герцог Арман-Жан дю Плессі де Рішельє (9.08.1585–4.12.1642) через свого посла 3 березня 1637 р. звернувся до польського уряду з проханням про залучення на французьку службу козацьких контигентів (Pamiętniki Albrychta Stanisława X. Radziwiłła kanclerza w. Litewskiego, 1839: 337). Польща дотепер дозволяла наймати війська тільки цісарю і католицькій коаліції. Тому переговори йшли важко. Наступник Рішельє кардинал Джуліо Мазаріні (14.07.1602–9.03.1661) продовжив ці переговори. Французи допомогли полякам розв’язати суперечку з Вюртенбергом у 141 справі контрибуції з сілезьких князівств Ополє і Ратибор, які були під польським протекторатом, а взамін поляки таки дозволили набрати їм козацький контигент у 1645 р. 21 вересня 1644 р. віконт де Брежі, французький післанець при польському дворі, доносив кардиналу Мазаріні про налагодження контактів з козаками, зазначивши при цьому, що до переговорів залучений «… і нині дуже здібний полководець Хмельницький, його тут при дворі поважають». У жовтні 1644 р. де Брежі писав: «…цими днями був у Варшаві один з старшин козацької нації полковник Хмельницький, про якого я мав честь писати Вашій еміненції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освідчена, розумна, сильна в латинській мові, що стосується служби козаків у його величності, то якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі» (Половцов, 1902: 123). Зрозуміло, що мова не йшла про наймання реєстрових козаків, просто із запорожцями контакт можна було встановити тільки через реєстрову старшину. У переговорах брали участь також Солтенко та полковник коронного війська Пржемський. Вони погоджувалися набрати 1800 піхотинців та 800 кавалеристів з оплатою по 12 ріксталерів, а старшині по 120 (Борщак, 1922)…
Набраний контигент близько 2–2,5 тис. піхотинців було зібрано у Гданську, куди 24 квітня 1646 р. прибув граф де Брежі, щоб особисто перевірити зосередження і відправку цього війська, а далі з П’єром Шевальє і полковником Пржемським ці козаки були перевезені морем до Копенгагена і далі до Кале, де вони поступили під командування генерал-майора Клода де Летуфа барона де Сіро (12.07.1600–6.04.1652). Барон почав свою кар’єру у 15 рокiв як волонтер голландської армії, у якій пробув до 1620 р. Далі він служив у війську герцога Савойї у Генуї, воював проти князя Габора Бетлена Габора (1625 р.), потім у війську герцога Франца Альберта фон Саксен-Лауенбург, воював у католицькому війську проти Данії (1627) та шведського короля Густава Адольфа (1635), повернувся до Франції, відзначився в Аррасі (1640) та в битві при Рокруа (1643). Після Дюнкерка став генерал-лейтенантом. Помер від мушкетної рани. Мемуари його були видані у Парижі у 1683 р. (Mémoires et la vie messire Claude de Létouf…, 1693). З легкої руки Ілька Борщака барон Сіро став полковником Іваном Сірком (Борщак, 1922), що і призвело до стереотипу, який гуляє досі…
…здобувши Фюрн, принц Конде перекрив канали, якими з Дюнкерка можна було дістатися до бельгійських міст. Крім того, 10 лінійних кораблів і 15 фрегатів союзного голландського флоту заваджали іспанській ескадрі. У розпоряджденні принца Конде було 10 тис. піхоти на 5 тис. кавалерії. Військо відразу ж приступило до будівництва циркумвалаційної лінії для захисту від можливого наступу імперського фельдмаршала Пікколоміні з метою деблокади фортеці. Маршали Жан де Гассіон (20.08.1609–2.10.1647) та Йосшфс Ранцау (18.10.1609–14.09.1650) зайняли флангові позиції, які уприралися у берегову лінію, а сам Конде – центр. Козацький регімент під командуванням барона Сіро був у складі корпусу маршала Гассіона. Складність підвозу продовольства і важкі кліматичні умови не дозволяли розтягувати облогу надовго. В апрошах розмістили 60 гармат і перший приступ відбувся 24–25 вересня, який маркіз Лейден відбив із значними втратами. 1-2 жовтня французи повторили приступ. Гарнізон його відбив, хоча втратив один з бастіонів, у штурмі якого брали участь козаки. У маркіза Лейдена була надія на підмогу з моря, але іспанці не наважилися атакувати голландську ескадру і повернули назад. Гарнізон пробував вирватися через французькі позиції поруч з пляжем, але був відкинений. В цій контратаці теж брали участь козаки. Після цього гарнізон капітулював на почесних умовах 11 жовтня 1646 р. і козаки вступили в місто як окрема частина під своїми прапорами (Histoire du Siége de Dunkerque par M. le Prince…, 1649; Coste, 1748: 86–95; D’Aumale Henri d’Orléans duc, 1889: t. 5, p. 93; t. 7, p. 169).
Далі частина козаків, невдоволена затримкою оплати, перейшла на службу до іспанців. Решта була перекинена у Лотарингію, звідки вони повернулися додому (Половцов, 1902: 123–124; Борщак, 1922; Крип’якевич, 1990: 48–49).
Під Дюнкерком не було Богдана Хмельницького та Івана Сірка, а також, напевно, і Солтенка, але це зовсім не значить, що там були виключно польські найманці, бо французькі автори військовики і дипломати називали їх поляками (Wójcik, 1973: 575–585; Анцишкін, 2005: 120–122; Голобуцький, 1985: 132–140), адже досі в Європі всіх вихідців з колишнього Радянського Союзу називають росіянами. Найняти підготованих польських піхотинців у 1645 р. не було фізичної можливості, бо, крім кварцярної та ланової піхоти, решту польської піхоти складали угорські та німецькі найманці. Жодну з цих формацій поляки б не дозволили забрати, тим більше, враховуючи військові плани короля Владислава IV. Лісовчиків у цей час теж не залишилося, зрештою вони теж не мали піхоти. І для чого для набору польської піхоти потрібно було залучати козацьких старшин Хмельницького та Солтенка? І для чого граф де Брежі замовляв для Мазаріні «книжки, написані руською мовою»? (Вергун, 1980: 625). Ця проблема, як і багато інших проблем, пов’язаних з участю українських козаків у Тридцятилітній війні, потребує подальших глибоких досліджень” (с).
Войтович Л. 2020.
Віддаючи належне праці видатного історика, я все ж в деяких моментах з ним не згоден і якось обов’язково викладу це у вигляді окремої статті. Тут же відзначу головне, що він доводить: участь козаків у “Тридцятирічній війні” є такою, що багато разів описана та підтверджена численними іноземними джерелами, а тому викликає для науки інтерес лише з точки зору аналізу окремих епізодів і цікавих деталей. Я завжди раджу почитати двотомну працю О.Барана і Г.Гаєцького (The Cossacks in the Thirty Years War, 1960; на жаль досі не перекладену), а також дисертацію А.Федорука (НАЙМАНЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО ХVІ – СЕРЕДИНИ ХVІІ СТ.ІДЕОЛОГІЯ, ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО, 2000), які підвели риску під питанням самої участі, а також і багатьох її деталей.
Але, чомусь, саме фінальний епізод цієї війни набув у нас такого широкого розголосу і тривалий час викликає суперечки, з опису яких я розпочав цей пост.
Не знаю, чи то саме момент завершення війни і одного з важливих її фінальних епізодів, чи принади неприступної фортеці, з назвою від “Церкви на Дюнах”, на березі моря, так вплинули, але саме Дюнкерк, не дає спокою багатьом. При тому, що як раз можлива участь там козаків є найбільш дискусійною, на відміну від інших епізодів. І тут я погоджуюсь з висновком О.Барана і Г.Гаєцького, що незрозумілою лишається цікавість і переоціненість можливої участі козаків в Дюнкерку, коли ми маємо набагато більш підтверджені і цікаві епізоди їх участі у інших боях ТВ.
Шановний автор статті надав свій погляд і на цей епізод, вважаючи, що участь там козаків можлива.
Я ж можу лише порадіти, що тема, яка мені цікава і дослідженням якої я кілька років займаюсь, не втрачає своєї актуальності 🙂
А також і підкреслити, що стаття знову таки не ставить крапки, а, навпаки, констатує, що тема досі “потребує подальших глибоких досліджень”.
Не хочеться раніше часу відкривати те, що вартує окремої статті, а тому поки тезисно викладу, що можу вже констатувати як факти зі свого дослідження:
1. Переговори французів з Річ Посполитою про найм війська дійсно велись на найвищому рівні. В тому числі, в останні роки ТВ (майже два роки). В тому числі, не лише з Королем РП.
2. Бо, як свідчить польський історик, К.Квятковський, який досліджував біографію Владислава IV: “Король категорично відмовився надавати дозвіл на найм з числа польського війська… передавав це питання Сенату, але і там не змогли досягти будь-якого рішення… крім того, що найм приватного війська на території РП не може бути забороненим для французів”. З цього стає очевидно, що найм не міг відбутися із придатних і підконтрольних королю військ. Натяк, який не стану тут розвивати 🙂
3. Але, при цьому, процес мав бути цілком контрольованим з точки зору безпеки РП, адже єдиний шлях відправити такий контингент в далекі краї – море, а саме північний польський порт у Данцигу (Ґданську).
4. З цією метою, ще в 1645 році, продовжити переговори французам було запропоновано з таким собі Przyiemski (так поляки наче і не відмовили остаточно, але і не надали дозволу на найм польського війська чи реєстрових козаків).
5. Лише 27 березня 1646 р. у Варшаві було укладено один із договорів, який зберігся до наших днів і засвідчує один із моментів найму вояків з території РП на французьку службу під Дюнкерк. За нього взялись Christophe Priemski та Anadré Priemski (пізніше до них приєднався ще і Georges Cabray, а також і Guciński). Уклав договори той самий Messieurs le vicomte de Brègy (Ambassadeur de France en Poulongne), якому присвячений широковідомий лист П’єра Шевальє, де вихваляються заслуги запорізьких козаків і Богдана Хмельницького (присвята до французької книги про козаків, яка вийшла в друк в 1663 році (а до цього кілька частин з неї у вигляді записок)).
6. Згідно даних французів, виплата винагороди війську, як і перевезення, відбувались за рахунок Франції. Організацією ж морської експедиції могли займатись голландці (хоча і були категорично не раді такій перспективі).
7. Міфом є начеб-то повна непридатність найманого і висланого з Данцига війська (такий висновок часто робиться на підставі короткої згадки з Мемуарів одного з учасників битви). Насправді, у французькій Історії Дюнкерка описано аж чотири епізоди участі цього найманого війська у найгарячіших моментах штурму фортеці.
8. Цікавими є, згадана у кількох джерелах, особливість їх перебування на передовій в Дюнкерку: “…звиклі до війни у сільській місцевості, ці воїни не пробували розміститись у наметах, а викопували, як лиси, нори в піску [шанці, які були дивними для французів, але широко відомі у нас]”.
9. А також і епізод про те, що: “…пізніше, ці наймані війська завдали у сусідніх селах багато хаосу, жорстокості і насильства… багатьох місцевих побивши, пограбувавши…”.
10. З численних джерел нам відомо, що цей, названий скрізь “польським”, контингент складався: від 2000 до 2500 воїнів. При чому, скрізь, для спрощення, їх називають просто “поляки” (Polonois). Хоча, в тих самих джерелах (як договорах, так і Мемуарах, історіях Дюнкерку) вказується, що серед цих 2400 (2000-2500) найманців, було від 700 до 1000 німців (в різних джерелах різна цифра). Тобто, очевидно, що назва Polonois стосувалась не етнічної характеристики, та навіть не підданих Короля РП, а просто стала назвою підрозділу, яким командував дійсно поляк Priemski.
Висновки кожен може зробити сам. Я свої висновки і результати досліджень опублікую в окремій статті.
Але тут поділюсь знайденою мною у французьких архівах мапою 1646 року, що досі не була відома в Україні і Польщі, яка показує цей, так званий, польський підрозділ (під номером 18) на передньому краю боїв за Дюнкеркську фортецю (обвів колом).
Варто ще зауважити, що красивий мідний пам’ятний знак-подяка “за участь козаків у взятті Дюнкерка” весить з недавнього часу на старовинних воротах Дюнкерка, розповідаючи гостям міста, що є така далека і невідома країна козаків – Україна, яка якось дотична до світової історії).
Автор: Ігор Полуектов
Початок:
