Неодноразово, від знайомих, які відвідували Месопотамію, я чув, що у Діярбакирі особливо дивитись нічого, хіба що стіни. Хіба що? Та заради одних стін, які тягнуться на 5800 метрів і мають 82 башти, які є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО і, напевне, найбільшими у Західній Азії, я б поїхав у Діярбакир Diyarbakır. Виявилося, що місто надзвичайно цікаве, й крім стін тут є купа храмів, а вулиці старого міста, зберегли частину древньої забудови – вони павутиною розпласталися між стінами, їх сотні, кривих і заплутаних, і на вулицях повно народу, який вештається, ніби безсистемно, діти кричать “Аби, хеллоу, мані” – подібний колорит, в таких масштабах, ми спостерігали лише в Шанлиурфі. Хоча і там масштаби були меншими.
Потрапивши у Діярбакир, я вирішив одразу податися на огляд легендарних стін, але побачивши вузеньку бруковану вулицю, не зміг не пірнути до неї… Моє перше бродіння вулицями старого Діярбакиру зайняло близько двох годин, і закінчилося оглядом Улу Джамі – мечеті, небаченої мною за архітектурою. Синтез базиліки, із неймовірними римськими колонадами, арабськими написами, язичницькими візерунками на колонах, османськими фонтанами, дуже великим внутрішнім двором та величезним приміщенням для молитви, для мене поставив цей храмовий комплекс, у один ряд іх найбільш визначними ісламськими храмами, із тих, що я бачив.
Міські стіни та сади – об’єкти Світової спадщини ЮНЕСКО
Улу Джамі була побудована у 6 столітті арабськими завойовниками, хоча досить поширеною є версія, що її перебудували із християнського храму. А у 1091 році сельджукський султан Малік-Шах розпочав ще одну перебудову, результати якої ми бачимо нині. Мечеть вважається ожнією із найстаріших у Туреччині. Перед мечеттю велика площа, на іншому боці якої, великий караван-сарай, перетворений нині у комплекс кафе та ресторанів.
Вчені стверджують, що місто тут існувало із 7 століття до н.е. Ніякі будівлі з тих часів не збереглися, а найстарішими спорудами Діярбакира є сірі базальтові стіни, зведені імператором Констанцієм ІІ у 4 столітті. Товщина стін 3-5 метрів, висота 10-12 метрів. Вони побудовані по краю плоского пагорбу, обмеженого скелястим стрімчаком долини Тигру. В самій долині ще один об’єкт ЮНЕСКО сади Гевсель – унікальна, надродюча територія, в заплаві Тигру, між стінами міста і руслом ріки. Вчені не знають точно, хто їх посадив, але перші описи садів були зроблені 3 тисячі років тому.
В часи побудови стін місто називалося Аміда, або Амед. Курди і нині його так називають. У 359 році місто захопив перський шах Шапур – мабуть стіни були ще незавершені. Пізніше його відвоював імператор Юстиніан І. Саме він добудував стіни. В 6 столітті Амід захопило арабське плем’я бекир – вони перейменували місто у Діярбекир.
Цитадель Ічкале
Церква святого Георга
У 958 році містом знову оволоділи візантійці, але ненадовго, адже у 1001 році його захопила курдська династія Мерванідів. Із того часу Діярбакир пов’язують із курдами, хоча лише у 20 столітті, після знищення вірменів та ассирійців, курди почали становити у місті більшість.
Згідно із даними турецької статистики, нині (2021 р.) у Діярбакирі мешкає близько 1,7 млн. жителів, і понад 75% – курди. Вони вважають це місто символом своєї самоідентифікації, хоча до 1915 року понад 50% населення становили християни, а ще значний шмат – турки.
Після завоювання Сулейманом Кануні Діярбакир надовго опинився у руках османів. Аж до часів Туреччини. Нинішню назву затвердив творець нової країни – Кемаль Ататюрк. В ній “бакир” – мідь.
Із 1981 року і до 2003-го Діярбакир був закритим містом для туристів – тут постійно відбувались сутички і бойові дії – сепаратиська Курдська робітнича партія намагалася створити незалежний Курдистан із великого шматка Туреччини. 2016 році був ще один спалах, але Ердоган усе припинив, і нині в Діярбакирі абсолютно безпечно, точніше, не більш небезпечно, ніж, наприклад, у Стамбулі. Під час наших відвідин, найбільшу небезпеку становили діти, які, здається від народження, навчені жебракувати, при вигляді туристів. Займаючись своїми вуличними іграми, ці діти моментально переключалися на нас, волочилися й просили мані.
Місто в мурах називається Сур. Це офіційна назва міського району. З часів останніх вуличних боїв, західна його частина обнесена колючим дротом й ідентифікована на карті, як військова територія. Але ми з’ясували, що це, насправді, величезний будмайданчик – тут зводять новий елітний двоповерховий район, який впритул прилягає до головної архітектурної атракції Діярбакиру, цитаделі Ічкале, на території якої розташована мечеть пророка Хазреті Сулеймана із височезним мінаретом – усипальниця ісламських святих – тридцяти двох арабських вождів, які загинули під час першого завоювання Діярбакиру бекирами. Подібної мечеті я більш не бачив ніде – вона мені нагадала готичні храми тевтонців, зведені всередині замків і пристосовані до оборони.
Мечеть Сулеймана збудували у 1155-1160 роках сельджуки. Османи її дещо поновили вже у 17 столітті.
Велика мечеть – Улу Джамі
Мечеть Бехрампаша
Мечеть Небі
Ічкале – перша фортеця Діярбакиру і фактично місце, де з’явилося перше поселення. İç Kale – в перекладі – Внутрішній замок. Він одним краєм прибудований до зовнішньої міської стіни, має 16 башт і 4 брами. Тут палацовий комплекс повелителів Діярбакиру – власне палац, урядовий будинок, суд і ще якісь розкішні будівлі – нині музеї. А ще тут є унікальна церква святого Джорджа (Георга), зведена у 2 столітті. Вона була язичницьким храмом у часи Риму, хамамом у часи османів, а нині музейний експонат та художня 6алерея. Неймовірна будівля.
Ічкале – найкраще доглянута і реставрована частина історичного Діярбакиру. Тут завжди купа людей – туристи, місцеві мешканці, весільні групи.
На початку 20 століття більшість храмів Діярбакиру були християнськими. Після знищення і вигнання християн – вірменів та ассирійців, зникли і християнські хїрами. Збереглися одиниці, та й ті зачинені. А деякі в руїні, як, наприклад, вірменський собор Сурб Саркіс, зведений у 16 столітті. Прекрасні арки та колони, стіни із контрфорсами, й усе без даху, дверей та вікон. А ще є церкви святого Петра та вірмено-католицька – обидві на закритій території. Також на фото ми бачили вірменську церкву Сурп Гірагос – прекрасний храм, зведений у 16 столітті. Його ми не знайшли.
Караван-сарай
Новий район та нетрі Діярбакиру
Сирійська церква
Нинішнім головним християнським храмом Діярбакиру є сирійська православна церква Святої Марії. Це не просто церква – вона більше схожа на монастир, іх багатьма додатковими будівлями та товстими стінами, з-за яких ззовні нічого розгледіти неможливо. Вхід до храму платний. Обов’язково відвідайте цю святиню, зведену ще у 3 столітті. Тут все просякнуте історією, від кам’яної кладки, до ікон. Є ще протестанський храм, новий і діючий. Його називають церквою Діярбакиру.
Діярбакир вірмени ототожнюють із Тигранакертом – однією із стародавніх столиць Вірменії. Але якихось доказів цьому не знайдено. Хоча символ міста – лев на спині у бика, мені дуже нагадав вірменські символи. Але вірмен у місті більше немає. Воно турецьке і курдське. Надзвичайно цікаве.
Текст та фото Романа Маленкова.
Вулиці району у мурах. Сур
