Не скажу, що цей монастир Апаранк було просто знайти. Ще складніше було дістатись до нього – на висоту в 1723 м н.р.м. веде поганенька грунтова кам’яниста дорога, якою неможливо було б піднятись після дощу. Про дощ і мови не йшло – температура за бортом сягала 46 градусів за Цельсієм. Ми доїхали і були казково задоволені – подібних монастирів на території Туреччини збереглося небагато.
Найбільш вражаючими у вірменському монастирі Апаранк, який розташований за 2 км від села Учпінар, та за 15 км від містечка Терджан (колишня назва Мамахатун), є хачкари. Їх всього чотири, але два сягають у висоту чотирьох метрів (деякі джерела вказують висоту шість метрів, але я не впевнений – таких величезних я й у Вірменії не бачив, як і чотирьохметрових. Можливо, якийсь
Монастир був побудований у 17 столітті. Освятили його на честь святого Давида. Деякий час він був дуже шанованим у цій місцевості і виконував роль резиденції єпископа, отже був ценром єпархії. Назва Апаранк більш топонімічна, й походить від вірменського слова апаранк – палац. Напевне, до монастиря тут був палац.
До обителі було приписано 50 вірменських родин, які мешкали в сусідньому селі, названому, як і монастир – Апранк (нині Учпинар). Усі вірмени були вбиті, або мігрували у 1915 році, тоді ж покинули й монастир. Нині в селі живуть курди, а монастир стоїть пусткою, й від розбирання на будматеріали його врятувала віддаленість від села.
Основну частину монастиря, зокрема церкву святого Ованеса, обнесено стіною. Вона має більше символічний характер, ніж оборонний. Церква збереглася відносно добре, на відміну від корпусів келій, які зовсім зруйновані. На гірському хребті, вище церкви Ованеса, стоять вищезгадані, унікальні хачкари та каплиця святого Давида. Весь монастир побудований із жовтого каменю, чим нагадує ассирійські монастирі Месопотамії, або деякі єгипетські монастирі.
Від монастиря святого Давида відкриваються прекрасні краєвиди навколишніх пласких долин. Неймовірне місце. Тут можна було б створити надзвичайний туристичний комплекс. Може колись створять.
Текст та фото Романа Маленкова.
