Угроїди та заказник Біликів

Перші відомості про Угроїди відносяться до 1652 року, якраз на час, коли переселенцями з-за Дніпра були засновані і Суми.

1715 році Угроїди були передані Волоському полковнику Апостолу Кегичу, в нагороду за службу в Турецькій війні 1711 року. На той час у слободі було 19 козацьких дворів, в яких проживало 126 чоловік. В

В 1821 році Угроїди стали власністю поміщиці В. Салигіної.

1847 року в селі, на місці старого дерев’яного, зусиллями Миколи Антонова, був збудований мурований храм Іллі Пророка. На відміну від більшості храмів, період, коли він був зачинений, відносно незначний, лише з 1930 по 1942 рік. В 1930му розібрали дзвіницю, стягли купол, заштукатурили фрески, та перетворили святиню в клуб. Під час війни німецька адміністрація дозволила богослужіння. Відтоді вони не припинялись. Хоча відновлення церкви власне відбулось вже в новітні часи, 2003 року відновили баню, а в 2005 відбудували дзвіницю.

Також від Антонових залишився невеликий парк з липовою алеєю.

В період 1861 року село стало належати поміщиці Клеопатрі (!!!) Семенівні Плетньовій.

Під час цукрового буму Угроїдське поміщицтво не стояло осторонь.

1891 року поміщиком Гергеном була побудована цукроварня. Але володів він нею недовго. Цукрозаводчик Павло Харитоненко в ті часи скуповував всі цукроварні, напевно й тут пропозиція була така, від якої неможливо було відмовитись, адже проданий був не лише завод, а й увесь маєток. Харитоненко завод розширив, та збудував мурований флігель для службовців. В дні свого 120-річчя завод ліквідували, розібрали по цеглині, залишивши лише трубу.

Селище Угроїди з усіх боків оточене чудовими мальовничими природними локаціями. На півночному заході від Угроїдів з 2008 року діє ландшафтний заказник місцевого значення “Біликів”, на півдні, з 2019 року – заказник “Довжик”.

Насадження у Біликах мають вік більше 100 років та закладались ще родиною Харитоненків.

Місцина напрочуд гарна, і подається як місце відпочинку населення. Аби лише це населення відповіно себе вело по відношенню до природи.

Текст та фото Ігоря Дорожка, Олега Години та Максима Назаренка.