Частина 1 Частина 2
Крим. Хто про нього не знає на просторах колишнього Радянського Союзу? Море, пляж, гори. Розваги, спорт, лікування, молодіжні фестивалі, екскурсії, туристичні маршрути…
Ялта, Севастополь, Алупка, Євпаторія, Феодосія, Судак, Гурзуф, Керч, Коктебель, Балаклава, Новий Світ, Бахчисарай…
Судакська Генуезька фортеця, Воронцовський палац, Ливадійский палац з однойменним парком, Бахчисарайський палац з однойменним фонтаном, Ласточкіно гніздо з однойменними гніздами, Нікитський ботанічний сад, древні Херсонес, Мангуп-Кале, Чуфут-Кале…
Ай-Петрі, Аю-Даг, Кара-Даг, Демерджи з Долиною привидів, Великий Кримський каньйон, Учан-Су, Джур-Джур, мис Казантип…
Усе – широко відомі назви.
Це оповідання теж про Крим. Але в ньому перераховане вище залишиться далеко. У сотнях кілометрів.
Степовий ландшафт Північного Криму
Контрольно-пропускний пункт на Перекопському перешийку
Цікаво, чи задумувався подорожанин, що їде відпочивати «у Крим», звідки в процесі пересування на південь починається Кримський півострів? Деякі Крим ототожнюють винятково з морем та його узбережжям. Інші можуть заперечити, що є ще Кримські гори, які віддаляються від узбережжя на північ, до Сімферополя. Дійсно, з Сімферополя, як транспортного вузла, для багатьох відпочиваючих і починається Крим й усе, що з ним пов’язано. У Карпатах, наприклад, в чомусь схожу функцію виконує Івано-Франківськ, тільки з тією різницею, що географічно він дійсно знаходиться у Прикарпатті, а Сімферополь – у самому серці Кримського півострова. Північний Крим можна вважати зворотнім, невидимим боком кримської медалі (як відомо з численних путівників, саме так – медаллю на грудях Землі – назвав цей півострів чилійський поет Пабло Неруда).
Навіть на сайтах і в статтях, присвячених відпочинку в Криму, карти з визначними пам’ятками та місцями, де можна провести відпустку, на півночі чомусь обрізані лінією м. Тарханкут – Керч, у той час як майже половини півострова начебто і не існує.
У дійсності на півночі Кримський півострів починається з вузького Перекопського перешийка та міста Армянськ.
Саме до Армянську нас занесла доля та командировочні папери. Знов експедиція. Знов лінійний маршрут. Армянск – Джанкой. Склад учасників: Андрій, Олександр, Роман, Олег. Ми готувалися до зустрічі із степом, липневим сонцем найжаркішого та найпосушливішого району України, таємничим Перекопським валом, системою каналів на чолі з Північно-Кримським, зміями, павуками (готувалися, але не застали), рисовими чеками, в’етконгівцями (викреслити), Чорним морем, легендарним Сивашем.
Більша частина пасажирів прямувала на свій заслужений (чи незаслужений) відпочинок. Ми ж їхали у Крим працювати.
Північніше залишилися Олешківські піски – досить оригінальна місцевість, і за вікном потягу почався сухий степ. Дерева було видно по рідких балках, уздовж доріг та у населених пунктах, що, утім, потрапляли у поле зору, м’яко кажучи, нечасто. А в іншому нижче неба блідо-жовті та сухо-світло-коричневі кольори трав’янистої рослинності, іноді уздовж залізниці (що характерно для всієї України) розведені зеленню болотних рослин.
Двічі перетнули канали з бетонованими берегами – Північно-Кримський (шириною до ста метрів) та Чаплинский (скромніший). Кінцевою точкою подорожі потягом стало місто Армянськ.
Один з каналів Північно-Кримської системи
Прокладання траси газопроводу поблизу Армянська
Тільки вийшли на перон – у ніс відразу вдарило солоне, не по-ранковому тепле повітря. Хоча до найближчого морського узбережжя кілька кілометрів, круговорот солі тут виразно відчувається далеко на суші. У цьому треба звинувачувати сухий і теплий клімат, рівнинна територія, вітер, місцеві підземні води та ґрунт, – загалом, усе місцеве в цьому треба звинувачувати. Але найбільшими зберігачами солі тут варто вважати Сиваш на північному сході, комплекс великих соляних озер на південному сході, ну і дрібна (часто менше півметра глибиною) Перекопська затока на заході.
Відступ перший. Повітря в районі Перекопського перешийка вже давно вважається лікувальним, особливо для страждаючих на захворювання верхніх дихальних шляхів. Сюди, за описами авторів ХІХ сторіччя, не доходили такі хвороби, як лихоманка, холера, тиф. Також згадується, що багатії перечікували епідемії в цій місцевості.
У свій час сіль Північного Криму вважалася однією з кращих у Європі, а її запасами користувалася величезна територія. Саме сюди вів легендарний Чумацький шлях та багато інших купецьких шляхів Східної Європи.
Купці на транспортировці перекопської солі
Найбільшу роль у солевидобуванні з Перекопської групи озер грали Старе (Тузла) та Красне (Ас). Також сіль у цьому регіоні добували в озерах: Айгульське (Кирк), Арлеутське, Киятське (Тарханське), Янгул (Айгул) та інших. Більшість з них лежить нижче рівня моря і має значні розміри. Передбачається, що великі запаси солі в них стали накопичуватись в І –ІІ століттях до н.е.
Донні джерела вилуговували сіль з мулу та виносили її в озера. Сонце і вітер випаровували та перемішували воду. Поступово концентрований розсіл кристалізувався і випадав в осад. Зазвичай це відбувалося в червні – липні, після чого під шаром води дно вкривалося шаром солі різної товщини (іноді до 5 – 7 см).
Великі донні джерела місцеве населення називає чоклаками. Крізь товстий шар мулу їх погано видно, тому бували випадки, у тому числі трагічні, коли в них потрапляли люди чи тварини.
Процес солевидобування залишався практично незмінним протягом кількох століть. Праця важка, ручна. В часи Татарського ханства, наприклад, на солевидобування відправляли злочинців. Сіль збирали на озерах (засухах, наголос на «у» – висохлих ділянках озер) у купи, потім вивозили (за допомогою коней або волів, але частіше вручну, одноколісними тачками) на берег і складали у так звані бурти. Їхня висота складала до 2,5 м, ширина в основі – 8,5 м, довжина – до 60 м. У такому бурті зберігалося 10-40 тис. пудів солі. Досить часто сіль продавалася прямо з озера або відразу після її витягування на берег.
Сіль на озері, заготовлена на вивіз у бурти. Бурти солі
Складування солі в бурти
Самосадна сіль, що осаджувалася на дно озер після випаровування води під дією сонця та вітру, використовувалася людиною з давніх часів. У районі Перекопського перешийка, можливо, першими порівняно великими солевидобувачами були греки. Залишилися історичні дані, що вони вивозили сіль з Криму, але точні місця видобутку невідомі.
Імовірно, місцевою сіллю користувалися й інші народи, що господарювали тут на рубежі двох ер: скіфи, сармати, гуни, авари, хазари… Є історичні свідчення відвідування Перекопських озер купцями Київської Русі для обміну своїх товарів на сіль.
Наприкінці ХІІІ ст. Крим активно освоювали генуезці та венеціанці. Перші контролювали кримську частину «Шовкового шляху» і монополізували торгівлю сіллю.
В часи Кримського ханства підсилилася сухопутна торгівля, головну роль у який грали чумаки, козаки і московські (пізніше російські) купці, що, у свою чергу, реалізовували її по всій Східній Європі. Литовські та польські купці теж досить активно брали участь у «солеобігу», але в набагато меншому масштабі. Цікаво, що значна кількість з торгових шляхів була «прокладена» татарами під час військових походів на північ. Зрозуміло, що торгівля велася у нечасті мирні роки. Кримське ханство було зацікавлене в торгівлі сіллю й робило для цього певні кроки, однак залежало від Османської імперії, що постійно нав’язувала політику військових вторгнень на північ.
Купці і чумаки, як правило, самі витягували з озер сіль та завантажували її. Оплата здійснювалася відразу, на місці. Цікаво, що татари плату за сіль брали не за вагу, а за віз. Тому покупці солі часто так завантажували фуру, що тягти її приходилося десяти (а те й більше) волам. Заплативши біля Перекопських воріт мито, вони від’їжджали трохи далі в степ і розподіляли вагу по інших фурах. Татари це бачили, але зазвичай відносилися спокійно, тому що були зацікавлені в торгівлі. Якщо ж фура розсипалася від перевантаження до митниці, то з неї брали подвійну плату.
Діорама “На солевидобуванні”
У 1783 році Крим став частиною Російської імперії. Відтоді солевидобування знаходилося і під чуйним керівництвом держави, і віддавалася орендарям, і трималася в приватних руках землевласників. Але роль її усе ще залишалася значною (за винятком декількох коротких періодів). У ХІХ в. Крим давав 40% усієї солі, що видобувалася в Російській імперії. Більша частина її приходилася на Перекопську групу озер, а озера Старе і Красне давали кращу за якістю сіль.
Наприкінці того ж сторіччя почалося вгасання інтересу до солевидобування на Перекопських озерах. Головні причини: виникнення нових місць розробки солі та значні транспортні витрати (віддаленість від ж/д станцій, перші рейки залізниці Джанкой – Херсон були прокладені лише в 1919 році при білогвардійцях). І, нарешті, у Криму видобуток солі вівся по сезонах, а на Донбасі – головному конкуренті – цілорічно.
З приходом радянської влади перекопській солі спочатку намагалися приділяти увагу. Загони Фрунзе навіть відбирали сіль у місцевого населення за «незаконне придбання з озер». Був створений «Кримсольтрест». Однак вже в 30-і роки ХХ ст солевидобування на Перекопі мало лише місцеве значення.
В роки фашистської окупації одна з німецьких фірм зацікавилася солевидобуванням на Перекопських озерах, але нічого зробити не встигла.
Після Великої Вітчизняної війни сіль добувалася тільки місцевим населенням для себе, а Перекопським озерам знайшли нове застосування. Ще в 1934 році на південному березі озера Старе спорудили Бромний завод (частина озера використовується як сховище сировини, частина – як склад відходів). На озері Красному в 1973 році побудували один з найбільших у СРСР содових заводів (частина озера – склад відходів, частина – рекреаційна зона). Але найбільші зміни сталися після спорудження у 1961-1963 рр Північно-Кримського каналу – відбулося деяке опріснення озер, і садка солі припинилася. В даний час естафету солевидобування перейняв Сиваш (виробка відбувається південніше Литовського півострова, буквально у 2-х кілометрах від найближчих Перекопських озер).
Готель “Титан”
Армянськ. Перон. Запах солі. Таксист. Готель. До готелю таксі нас довезло хвилини за три. Завантажували-вивантажували машину, напевно, довше. Готель має назву «Титан». Таку ж назву має головне підприємство міста – завод з виробництва двоокису титану. З ним, навколо нього, завдяки йому сьогодні живе Армянськ, чи, у всякому разі, більша частина його населення. Назва місцевого футбольного клубу, думаю, вгадати усім буде нескладно. Дивно, що місто ще не перейменували.
Побачивши чергових у готелі, мимоволі подумалося, що не даремно все-таки місто зветься Армянськом, а не, наприклад, Азербайджанськом чи Туркменистанськом. Елегантна дама з зовнішністю представниці Вірменії, інтелігентно посміхаючись, розповіла нам про умови проживання, після чого видала ключі від номера. Час був ранковий, тому ми вирішили одразу ж приступити до роботи.
Але спочатку був легкий пізній сніданок у кафе «Дружба», прибудованому до готелю. У кафе грала поп-музика зі східним нальотом. На стіні висіла величезна картина (метра два в довжину, а може й трохи більше), що зображує українських козаків, які гуляють. Гуляють вони, звичайно, не алеями парку під руку з дамами в білому вбранні та парасольками в руках, а в корчмі.
Картина віддалено нагадує відомий витвір Іллі Рєпіна «Запарожці пишуть лист турецькому султану». Головні герої в колоритному козацькому одязі та у досить захмелілому стані сидять за столом у мальовничих позах, а навколо, лукаво поглядаючи і хихикаючи, в’ються чорти. Загалом, справжня прикраса закладу, ще й кримського! Судячи з усього, саме такий вигляд має дружба на думку власників. З іншого боку, спасибі, що бензопилу «Дружба» над входом не повісили.
Головоломка “Порахуй шпаків”
Зліва направо учасники експедиції: Андрій Волков Роман Маленков, Олександр Голубцов
Перекопський (Турецький) ров із валом
У робочий маршрут ми виступили трохи раніше полудня із великим запасом мінеральної води. Планувалося пройти уздовж осі газопроводу до Перекопського (Турецького) валу, оглянути цей історико-культурний об’єкт і повернутися в готель. Усього туди-назад біля семи кілометрів. Як і треба, перший експедиційний день приділявся втягуванню в роботу. Забігаючи наперед, відзначу, що втягування вийшло активним.
А поки ми не поспішаючи прямували до західних околиць міста, вдихали просочене сіллю лікувальне повітря і з подивом спостерігали за полчищами шпаків. Вони десятками окупували буквально кожне дерево і, перекрикуючи один одного, видавали співочі трелі, цвірінькання, писк, тріск і бог знає які ще звуки. Дивно, що весь цей гамір сприймався гармонійно, не здійснюючи дратівної дії на нерви.
Нарешті, ми вибралися з міста та попрямували робочим маршрутом на північний захід, у відкритий степ. Зовсім рівна поверхня з низькою сухою рослинністю жовтих, світло-коричневих і блідо-зелених відтінків; невисокі, по пояс, „гаї” твердих напівчагарників різної колючості; острови зернових, – так виглядає липневий степ Північного Криму. На небі – ані хмарини.
Кольори Північно-Кримського степу
У процесі пересування Андрій та Олександр, рятуючись від сонячних променів, облачилися у світлі тонкі сорочки з довгим рукавом. Години через півтори ми підійшли до Перекопського (Турецького) валу. Загальна його довжина – близько 8,5 км. Вал тягнеться через весь перешийок від Перекопської затоки Чорного моря до Сивашу. Не можна сказати, що він сильно вражає: насип собі й насип. Побачивши його з однієї точки, навряд чи можна перейнятися розмахом цього витвору рук людських. Якщо хто бачив Змійкові вали – може собі приблизно уявити, який вигляд має вал Перекопський. Тільки в останнього є ще досить глибокий рів, у багатьох місцях кримський побратим вище і, нарешті, розташовується він у сухому степу, тому проглядається на усьому своєму протязі зовсім чітко. З іншого боку, система Змійових валів, звичайно, має не порівняно більшу довжину. Вважається, що Перекопський вал та рів були споруджені ще до нашої ери чи то скіфами, чи то кіммерійцями. Пізніше, вже в середні віки, його зміцнили татари і турки. Найбільший обсяг фортифікаційних робіт вони виконали в ХV-XVI ст. Це було справжнє прикордонне укріплення з фортецею, сторожовими вежами та єдиними воротами.
Забралися на вал. На північ та північний захід – рів глибиною метрів шість (у цьому місці, середня ж глибина рову – 10 м) з високими болотними рослинами, покинуті дачі та сади. На схід – автотраса, будинок КП (там же роблять екологічний збір з автомобілістів, що в’їжджають на півострів,), а також – Північно-Кримський канал, що, утім, ховається за деревами посадки та прибережної зони. Інші сектори зайняті степом і сільськогосподарськими полями, що візуально між собою практично не відрізняються. У всякому разі, у липні.
Західний край Турецького валу на тлі Перекопскої затоки
До Перекопської затоки спочатку йшли по валу. Андрій і Роман вишукували в землі патрони та осколки гільз. І знаходили. У свій час, тут навіть побоювалися вести археологічні розкопки через насиченість території мінами. Через деякий час ми вчотирьох розтяглися по степу майже на кілометр, але при цьому не випускали один одного з виду.
На західному краї вала нас чекала приємна несподіванка: кам’яний турецький бастіон (вцілілий фрагмент однієї з семи веж турецьких укріплень вздовж вала ХV – ХVІ ст.). Стіни його були ушкоджені часом, війнами, чорними археологами та місцевими жителями, а внутрішня частина вежі засипана землею. Але з боку рову він зберігся відносно непогано. Висота стін – до 15 м, товщина – до 2-3 м. Виглядає споруда і тепер досить потужно. Якщо дивитися зі східного боку – нагадує голову тиранозавра з пробитою в стіні дірою-очницею.
Турецький бастіон на Перекопськом валу (ХV – ХVІст)
Стіна Турецького бастіону, пошкоджена війнами, часом, чорними археологами та місцевими мешканцями
Знайдена вежа нас настільки надихнула, що після привалу на високому березі мілкої Перекопської затоки ми вирішили не повертатися назад у готель, а пройти уздовж валу в інший його кінець – до узбережжя Сиваша і, відповідно, Азовського моря.
До автотраси повернулися хвилин за тридцять. Однак подальший шлях на схід нам перетинав Північно-Кримський канал – один із предметів гордості радянських меліораторів. Завдяки йому в посушливому регіоні з’явилася прісна дніпровська вода, заколосилися поля, розширилися площі садів і активно розвилася така рідка для України галузь землеробства, як рисівництво. Крім того, з’явилися проблеми у вигляді підтоплення території, засолення ґрунтів, зміни водного режиму групи Перекопських озер і Сиваша…Саме в тому місці, де ми знаходилися, у жовтні 1963 року був здійснений вибух, що відкрив шлях дніпровській воді в Крим.
Ми вже було зібралися закруглюватися з пригодами на той день, але вчасно знайшли трубу з поручнями через водяну перешкоду. Канал перетнули і знову забралися на вал. Рів під ним був заповнений водою. Ми майже відразу спустилися до підніжжя, попередньо оглянувши здалеку гіганта хімічної промисловості – «Титан». З місця перетинання вала залізницею стали потраплятися пам’ятні знаки воєн ХХ ст. Першим на шляху зустрівся характерний, до останнього сантиметра радянський пам’ятник солдатам громадянської і Великий Вітчизняної війн. Під ним розташовувалася бойова техніка в кількості двох одиниць (зрозуміло, що не в робочому стані), бетонна трибуна і площадка, імовірно, для мітингів та урочистих зібрань. У той день ми застали тільки зібрання різноманітного сміття, тісно пов’язаного з розпиванням спиртних напоїв. Трохи пізніше на валу ми зштовхнулися по черзі з двома білосніжними німецькими ДОТами, поверненими на північ. Тут вперше побачили вигорілий степ. Досить сумне видовище, якщо не сказати похмуре. Враження від картини підсилював цвинтар з іншого боку рову, частина могил якого була явно обстежена шукачами артефактів. Надгробники і розкриті труни були просто скинуті в рів, місцями застрягши на схилі.
Далі була дорога Армянск – Чаплинка і пам’ятник-стела бойовим подіям знову ж громадянської та Великий Вітчизняної війн. Метрах у двохстах на схід від дороги виднілася система земляних валів різної висоти, а також окопів. Як згодом ми з’ясували, це залишки турецької фортеці Ор-Капу. Рослинність і тут була випалена, у тому числі й на військовому цвинтарі з південного боку від фортеці. Хто і навіщо випалює степ у межах історико-культурного заповідника – не зовсім зрозуміло. Щоб трава росла краще? Самозаймання? Акт вандалізму? Боротьба з гризунами й іншими шкідниками полів? За час відрядження ознаки вогню ми зустрічали щодня – або випалена рослинність, або дим удалечині, або сама картина палаючого степу (чи сільськогосподарських полів).
Пам’ятний знак на честь відкриття Північно-Кримського каналу каналу в 1963 р (ліворуч). Північно-Кримський канал (правороуч)
Перекопський вал в районі автодороги Армянськ – Чаплинка. Попереду німецький ДОТ. Позаду памя’тник-стела бойовим подіям громадянської та Великої Вітчизняної війн
На шляху подальшого проходження вал ставав вищим і крутішим, а сухий рів – глибшим та ширшим. Ґрунт під ногами світлішав, усе частіше траплялися лисини солончаків: ми наближалися до Сиваша. У такий спосіб ми за один день пройшли від Чорного моря до Азовського.
Сиваш (чи Гниле море) – водойма незвичайна. Ця затока Азовського моря являє собою водний лабіринт із великою кількістю витягнутих півостровів та островів. Площа Сиваша дуже нестабільна, тому що він має «рухливу» берегову лінію. Великі ділянки затоки періодично то висушуються завдяки випаровуванню, то знову заповнюються водою. Приблизна середня площа – близько 2500 км2, а довжина берегової лінії – до 600 км. Вода в деяких місцях має дуже високу мінералізацію, а солоність досягає 300 проміле (один з найвищих показників у світі).
Краєвиди Сиваша та його берегів любителям яскравих кольорів, швидше за все, будуть здаватись сумними та неживими. Хоча є в них щось таємниче та заповідне. Птахи тут почувають себе досить вільно. У сухій низькій траві періодично виникає метушня дрібних гризунів та ящірок. Про людей, як водиться, нагадує побутове сміття. А от очікуваних залишків турецької вежі на східному краї вала ми так і не знайшли.
Східний край Перекопського (Турецького) валу
Сиваш
Сонце після ударного робочого дня стало збиратися за обрій. А ми зазбиралися у зворотний шлях. Уздовж вала повертатися до дороги не було ні бажання, ні часу, тому попрямували навпростець на південний захід по бездоріжжю. Кількість дрібних гризунів, та плазунів збільшилася, а пізніше ми, особливо Олександр, наштовхнулись на змію. Олександр шарахнувся від неї, вона – від Олександра. Ми з Романом, на ходу витягаючи з рюкзаків заховані було фотоапарати, кинулися в погоню. Те, що це не степова гадюка, ми вирішили відразу: у гадюки чітко виділяється морда стрілоподібної форми і більш масивне тіло. Хоча той екземпляр теж був не з маленьких (на вид – більш метра, якщо витягнути в струну), але більш „тендітний”. Також ми помітили, що нижня частина тіла має жовтуватий колір, з чого вирішили, що це або жовтопузик, або жовточеревий полоз.
Жовтопузик – найбільша ящірка України (близько 1 м). Також це єдина безнога ящірка нашої фауни і по сумісництву прекрасний хижак (полює навіть на гадюк). Живе ближче до гірських та передгірних районів. Полоз жовточеревий – найбільша змія Європи (до 2 м і більше, середня довжина – близько 1,5 м). Не отруйний, але дуже агресивний, може атакувати навіть людину і прокушує шкіру до крові. Це все я дізнався вже в Києві і зробив висновок, що мали ми справу з полозом. Причому, виходячи з фотографій у джерелах інформації, швидше все-таки не жовточеревим, а чотирисмугим, теж червонокнижним видом, але більш скромним як у розмірах (до 1,8 м), так і в поведінці. Наш знайомець хоч і періодично непевно сичав, але утікав, а коли зрозумів, що змагатися з нами у швидкості не зможе – прошмигнув в одну з численних (м’яко кажучи) у степу нір. Загалом, розглянути ми його більш-менш встигли, але на шкоду фотографії на пам’ять.
Далі ми йшли уздовж якихось окопів і спостерігали, як метрах у трьохстах від нас горить степ, а трохи ближче степовою стежкою їде старий «Москвич». Можливо, дві цих події якось були взаємопов’язані.
Тим часом, ноги стали потроху утомлюватися. Спрацювала наша стара традиційна помилка – у перший день на ентузіазмі та свіжих враженнях набігати значно більший кілометраж (у той день близько 25 км, не вважаючи дрібних зиґзаґів), ніж того вимагає експедиційний маршрут, що втягує у роботу.
Горілий степ
Попереду з’явилися дачі і садові дерева. Чесно кажучи, при перегляді кінокартини «Жесть» я дещо дивувався від показаного в ньому дачного поселення. На території України я подібних і близько не зустрічав. До того моменту. Побачене нами поселення під Армянськом, звичайно, теж не було настільки похмурим і запущеним, але віддалено все-таки нагадувало те, з фільму. Доглянутих будинків було небагато, їх частіше заміняли подоби сараїв і вагончики. Огорожі теж зроблені, в основному, з підручних засобів. Але було помітно, що городи і дерева знаходилися більш-менш під доглядом хазяїв. Судячи з усього, дачники з’являлися тут винятково у світлий час доби для сільськогосподарських робіт, а не для відпочинку.
З дачами ми вийшли на автодорогу Армянск – Чаплинка і взяли напрямок убік міста, в якому базувалися. Поки ми до нього добиралися, нас заходилися обганяти „зграйки” автобусів (всього п’ять чи шість, не менше) з написом «Титан». Робітники поверталися з заводу додому.
До нашої появи в готелі вже спустилися сутінки. У номері з’ясувалося, що в нас з Романом до колін повністю чорні ноги. Ходіння по вигорілій степу не пройшли просто так. Дивно, але Олександра й Андрія ця доля обминула. Далі відбулися ритуали очищення взуття від злакових і обмивання наших тушок у душі.
До вечері в «Дружбу» ми спустилися близько одинадцятої вечора. Гостям Армянську, що розраховують на розторопне обслуговування, різноманітне меню і розслаблюючу комфортну атмосферу, я б не радив з’являтися в цьому закладі. Хіба що на легкий сніданок. У залі зібралося суспільство з мешканців готелю (в основному, відряджених) і місцевих жителів. Приїжджі розподілялися на дві групи: а) ті, хто швидко розправлявся з вечерею і відправлявся спати; б) ті, хто якщо вже вибрався в інше місто, то прагнув скористатися цією подією в активній формі. Місцеві або відпочивали автономними компаніями, або намагалися зав’язати знайомство з приїжджими, навіть якщо ті цього не дуже хотіли.
Поки офіціантка нам принесла замовлення, ми вже практично спали. Блюда, як виявилося, складаються, головним чином, з напівфабрикатів. Загалом, причин довго залишатися в закладі в нас не було, і ми пішли спати.
Частина 1 Частина 2
Текст Олега Години.
Фото Романа Маленкова, Андрія Волкова, Олега Години.
Використано матеріали книг Льва Кружко:
“О соли, соляных озерах, Сиваше, купцах, и… многом другом”
“Армянск. Страницы истории”.
Чорно-білі ілюстрації з книги Льва Кружко “О соли, соляных озерах, Сиваше, купцах, и… многом другом”