Українці, браття милі,
Відгукніться, де ви є;
Чи живі ще, чи в могилі
Давня слава зогниє?
Чи покраща доля наша,
Мине сором, що вкрива;
Чи до краю спита чаша,—
Рабства чаша вікова?
Гей, докупи, певні діти!
Всіх веде мета одна:
Шлях любові та освіти
Нас навіки поєдна!
Так писав у 1894 році, будучи у засланні, відомий український поет, публіцист, справжній патріот України Павло Арсенович Грабовський.
Народився він у селі на Сумщині (а тоді в Харківській губернії), яке з 1964 року носить назву Грабовське.
Раніше воно називалось Пушкарне.
Назва цілком логічна та зрозуміла, адже засноване воно було близько 1660-1670 рр. в процесі будівництва Бєлгородської оборонної лінії і першими поселенцями були пушкарі-артилеристи. В царській грамотах 1688 та 1700 рр. говориться, що боярські діти продали свої маєтки у Пушкарному полковнику Андрію. Г. Кондратьєву.
У XVIII – XIX ст. слобода Пушкарна входила в Борисовську вотчину графа Шереметєва, це село він придбав в період 1705-1736 років.
В Пушкарному існували два храми. Перша Петропавлівська церква була ще з часів заснування слободи, потім у 1733 замість старої звели нову, яка діяла до 1872 року в ній служив батько Грабовського). В радянські часи на її місці збудували клуб. Друга – Різдва Богородиці, мурований храм зведений 1872 року на місці дерев’яної попередниці (середина 17 ст. – 1830). Знищена (підірвана вибухівкою) у 1964-му.
Напевно, один з нащадків перших поселенців, Д.І.Пушкар, 1914 року збудував у селі млин, який, хоч і напівзруйнованому стані, зберігся дотепер.
Повернемось до Грабовського.
Пaвло Арсeнович Грабoвський (1864-1902) прожив коротке життя, всього 38 років, 20 з яких провів у тюрмах та на засланні. Народився у сім’ї паламаря, освіту отримував в духовному училищі та семінарії, володів багатьма мовами, які вчив самотужки. Під час навчання захопився народницькими ідеями (це більш поміркований напрямок, ніж у народовольців). За свої переконання ще під час навчання у семінарії був вперше заарештований. А вже під час проходження військової служби, у 1866 ув’язнений та засланий зо Сибіру. Йому не вдалося вже побачити Україну – Іркутська в’язниця, відбування заслання у Вілюйську, Якутську, Тобольську. Саме на ці тяжкі роки прибадає творча діяльність Грабовського. Він дуже багато перекладає, твори 25 (!!!) літератур світу: Байрон, Шеллі, Бернс, Ґете, Гейне, Гюго, Нєкрасов, Пушкін, Майков, і багато інших. Зв’язок з рідною Україною підтримував завжди, листувався з Франком та Грінченком; не маючи можливісь друкуватись, свої власні твори, вірші, статті та нариси, а також переклади пересилав в Україну, саме на Галичині, у Львові, вони вперше видавались.
Грабовський був патріотом, дбав про зміцнення й розповсюдження української мови, гнівно таврував тих, хто забуває рідне слово, багато із своїх віршів підписував просто, але ємно – “Українець”.
Багаторічне заслання підриває здоров’я Грабовського, помирає він у Тобольську від туберкульзу, поховали його поряд з могилами декабристів.
За рік до смерті поет в автобіографії писав: «Горем та злиднями почалося моє життя, горем та злиднями закінчиться. Але не треба мені ніяких задоволень і ласощів, дали б тільки можливість працювати на користь рідного краю, присвятити йому ті слабкі сили, які ще залишилися в моєму пораненому і понівеченому тілі».
У рідному селі в честь Грабовського названо вулицю, встановлено пам’ятник та відкрито музей.
Текст та фото Романа Маленкова, Олега Години та Ігоря Дорожка.
