Надрічне, що на Бережанщині, до 1946 року називалось Дрищів, і перша писемна згадка про село (а тоді – містечко) відноситься до 1420 року, коли воно згадано як власність Я.Лабонти, та з приводу надання йому королем Владиславом ІІ Ягайлом магдебургського права.
Тотальне перейменування населених пунктів на Західній Україні відбувалось в середині 40-х, а згодом ще й в середині 60-х років ХХ ст.
Перейменовувалось за забаганкою совєцької влади все, що або асоціювалось з релегійною тематикою, або походило з польських/німецьких назв, або виглядало не благозвучно, або просто щоб назва закріплювала радянську ідеологію. Так зникали всілякі Ангеловки, Божиківки тощо, натомість з’являлись Комунарівки, Радянські, Жовтневі. Ну або нейтральні назви – Квіткові, Очеретні, Степові… На Тернопільщині були перейменовані населені пункти з досить звучними цікавими назвами, про які старі люди ще пам’ятають: Голибіси, Повія, Гнидава, Цецова, Цицори, Свинюхи, Низьколизи, Ригайлиха.
Миколаївська церква.
В селі Високе я не бував, але легенда щодо походження його рідної назви Товстобаби цікава. Буцімто, під час татарського нашестя один з загонів вирішив захопити село. Де були чоловіки, незрозуміло, але сто найбільш кремезних жінок стали на захист села та відлупцювали загарбників голими руками. Ті в паніці розбіглись, викрикуючи у страху, що їх здолали злі товстобаби. Ось так героїчне жіноцтво з пишними формами ввійшло в історію та надало назву селу. Товстобабами село називалось до 1965 року.
Зник з мап і Дрищів та з’явилось Надрічне. Кажуть, що не сильно мешканці й були проти такого перейменування. До речі, на Тернопільщині був ще один Дрищів, у теперішньому Монастириському районі, зараз це від 1947 року село Підлісне.
Цікавинки в Надрічному (будемо його називати так, як є зараз) починають зустрічатись відразу по дорозі через село. Хоч і занедбаний, але чудовий модерновий костелик, з нахиленим хрестом, він неначе із казки, і його неможливо не помітити. Костел стоїть на узбіччі дороги, у центрі села. Багато хто навмисне зупиняється, щоб оглянути цю красу та сфотографувати.
Про сам костел мало що відомо, більше припущень. За однією з версій – це ХІХ ст., але все ж таки є свідчення, що католицька громада села в кінці ХІХ ст. ходила на служби в Біще.
За іншою версією костел було збудовано в 1914 році, як громадську каплицю для католиків, і автором був відомий львівський архітектор Юліан Захаревич. Дійсно, архітектурно дуже схоже, як і схоже на костел у Полянах (до речі, теж перейменовано з Риків) Золочівського району, авторство якого приписують теж Захаревичу.
Хоч двері і забиті, всередину потрапити можна через пролом у стіні. Пам’ятку ще можна зберегти, і для цього не потрібно вже й так неймовірно багато коштів, дах та стеля цілі. Поруч – мурована дзвіниця, напевне будувались одночасно.
Далі, вже якщо прямувати вглиб села, побачимо на пагорбі Миколаївську дерев’яну церкву, що збудована 1777 року. В іншій публікації про Урмань, я вже згадував, що церква була перевезена з Рогатина. В Надрічному вона залишилась випадково, а може й за Божим провидінням. За легендою, церкву везли волами до якогось іншого села, але в Надрічному на пагорбі воли зупинились і ніяк не хотіли рушати далі. Так і вирішили залишити храм тут.
Коли надбудовували присінок, вхідну частину замінили, і вона є не зовсім типовою. Хоча церква і не блищить вишукантістю, але, незважаючи, що служби проводяться здебільшого в новому храмі, стара Миколаївська церква виглядає досить доглянутою.
А ще в ній мешкає дуже симпатична руда білка, яка неабияк любить позувати для фото).
Коли церква перестала вміщати всіх прихожан, поруч збудували нову муровану в ім’я св. Йосафата. Це сталось зовсім недавно, в 2000 році.
Текст Ігоря Дорожка, фото Романа Маленкова.
