На березі океану, який реве та стогне так, що інколи вуха закладає, під стрімкими схилами вулкану, поміж застиглих сіро-чорних потоків лави, в оточенні зелені драконових дерев, розляглося двоповерхове Гарачико Garachico. Правда, як у Нечуя-Левицького? Люди нікуди не поспішають у цьому царстві спокою і затишку. Вузесенькі вулички збігають до площі de la Libertad, на якій розташувались ратуша, церква Різдва Богородиці та головна пам’ятка міста – церква Святої Анни – її високу дзвіницю видно звідусіль. І звідусіль розносяться аромати смаженої риби та інших канарських смаколиків… Оце і є райське містечко.
НАШ ТУР НА ТЕНЕРІФЕ. ДОЛУЧАЙТЕСЬ!
Класичний вигляд із поштівок – дзвіниця церкви Святої Анни та скеля Грачико в океані
Над містом здіймаються схили вулканів, які десь далеко, завершуються вершиною Тейде, на висоті в майже 4 кілометри
У самому місті трохи більше двох тисяч мешканців, в муніціпалітеті, в який входять ще сім сіл, сумарно трохи більше п’яти, і важко повірити, що колись це було головне портове місто Канарських островів. Тут зупинялися армади конкістадорів, тут перевантажували цукор, звідси везли вино… Усе це було до виверження вулкану Монтанья-Негра, розташованого за 16 км від міста. Найвірогідніше, що лава текла із дірок, що утворилися у його стінках, й розташовувалися значно ближче до Гарачико. На щастя, лава була дуже в’язка і текла повільно, всі міщани встигли врятуватись, але багатий портовий поліс було зруйновано. Це сталося у 1706 році. В містечку, в багатьох місцях, є картини, малюнки пов’язані із виверженням, схеми руху лавових потоків. А на березі ми побачили захоплююче видовище застиглої, після зіткнення з океанськими водами, чорної та сірої лави, серед якої тепер пляжі, природні басейни та форт Сен-Мігель – головна оборонна споруда Гарачіко. Його побудували за наказом короля ще у 1575 році і він зберігся під час виверження. Уявляєте, як навколо все горіло і кипіло? А форт стояв. Нині у форті музей.
У Гарачіко всюди лава: головна скеля-символ, форт та набережна, пляжі і навіть млин – це усе із лави. Цікаво, що млин працював на потоках води, які рухались по каналах, видовбаних у лаві
Навпроти міста, неподалік від берега, із океанських вод здіймається скеля Гарачіко. Усі туристичні листівки та поштівки показують містечко із цією скелею, та дзвіницею церкви Святої Анни. Щоб отримати еталонну світлину, варто піднятися сходами, від центра міста, на оглядовий майданчик. Звідти видно і місто, і дзвіницю, і скелю.
Місто було засноване на початку 16 століття. Засновник, багатий купець Крістобаль де Понте, майже відразу, у 1520 році (як же давно, аж у голову не вкладається), почав будівництво великого храму на честь Святої Анни (то була покровителька і тезка його дружини). Землетрус та виверження майже зруйнували храм, залишивши одну стіну та підмурки. Але мешканці, після повернення, досить швидко відновили свою святиню.
Церква Різдва Богородиці Янголів та будинок графів Ла-Гомера (праворуч)
Колишній монастир домініканців (17 ст.), в якому нині стардом, музей сучасного мистецтва та муніципальна аудиторія. Комплекс не зачепила вулканічна лава у 1706 році
З іншого боку головної площі стоїть церква Різдва Богородиці Ангелів, до якої, з іншого боку підходить монастир Святого Франциска. Звели комплекс у 17 столітті. На східній околиці містечка (насправді, це зовсім недалеко від центру) розташований ще один монастир збудований у 17 столітті – отців домініканців. Комплекс абсолютно не зачепила лава у 1706 році. Нині у ньому стардом, музей сучасного мистецтва та муніципальна аудиторія.
В Гарачіко, незважаючи на його розміри, повно старовинної забудови, навіть ресторани та кафе розташовані переважно в двохсотлітніх будівлях. Йдучи на апетитний запах ми зайшли пообідати до одного із таких ресторанчиків. Все як в історичному фільмі про колоніальні латинські країни. І народу, на диво багато – ось де поховалися туристи.
Церква Святої Анни була зведена у 16 столітті (закладена у 1520 році). У 1706 році її частково зруйнувала вулканічна лава, але міщани швидко відновили свою святиню
Скит Сан-Роке міські мешканці звели на в’їзді до Гарачико у 17 столітті Слабенько орієнтуючись у місцевій кухні ми замовили традиційні канарські страви. Замовлення приймав сам власник закладу – колоритний, високий і худий дядько. На стінах висіли світлини, де він позував із усякими знаменитостями, які відвідували ресторанчик, і яких навіть я впізнавав, відповідно це дійсно були знаменитості, але я вже забув їх імена. Нам принесли простеньку смажену рибу двох видів – ставриду і ще якусь, варено-печену картоплю у скоринці й купу соусів. Як же це було смачно! І ситно. А потім принесли киплячу сковорідку із лапашами – великими молюсками, типу устриць, яких подають смаженими. Навіть мені, байдужому до молюсків, ця страва здалася смачною. І за все це ми заплатили смішні 20 євро. І це на Канарах. Тут все просто бомба!
Текст та фото Романа Маленкова
НАШ ТУР НА ТЕНЕРІФЕ. ДОЛУЧАЙТЕСЬ!
Традиційні харчі канарців – смажена риба, печена у шкірці картопля та молюски лапаші (нижнє фото)
