Гуляйполе – місто в Запорізькій області, майже на кордоні із Донецькою. Від Запоріжжя сюди якихось 100 км, але не думайте, що ви подолаєте цю відстань за годину – дорога дуже погана, принаймні, вона була такою у травні 2020 роки, коли ми відвідали Гуляйполе в останнє.
Назву цього міста усі однозначно пов’язують із Нестором Махном. Батько тут народився, виріс, і зробив Гуляйполе столицею своєї анархічної країни – Вільної території. Кілька років Махно намагався сформувати анархістські самоврядні організації, але з часом його військо потроху розбрелося і Вільна територія була розгромлена більшовиками.
Махно – унікальне явище в історії України. Один проти всіх – звичайно він не міг встояти, навіть із своєю легендарною тачанкою, пам’ятник якій стоїть нині у Гуляйполі. Якщо цікаво більше дізнатися про Батька Махна – читайте Вікіпедію, там є. А у Гуляйполі є Музей Махна, та два пам’ятника легендарному анархісту. Хоча обидва однакові – один на території музею, другий – у центрі міста. Батько зображений у натуральний зріст і позолочений. На любителя. Але дороги і пам’ятники Махну – це єдині речі, які підкислили наше враження про це місто – решта – виключно позитивні емоції.
Найперше, що варто відмітити у Гуляйполі – велика кількість гарно збереженої забудови кінця 19 – початку 20 століть. Біля кожної пам’ятки, і біля будівель, які офіційно пам’ятками не вважаються, встановлено нові, симпатичні й досить інформативні таблиці. Не впевнений, що в Україні ще є такі невеликі міста, із такою великою кількістю інформаційних таблиць.
Гуляйполе було засноване у 1770-х роках, як козацьке село на колишніх землях Війська Запорізького. Колись тут стояла Кальміуська паланка. Перші поселенці сюди прийшли із Стародубщини – території, яку потім собі відгризла від України РСФСР, потім сюди селились козаки із Київщини, Чернігівщини, Полтавщини і Слобожанщини. До речі, тут не було поселенців із Гуляйполя, яке нині є частиною Новомиргорода, тому назва абсолютно незалежна – навколишні поля і умовна вольниця, надихнули перших поселенців на назву.
У 19 столітті Гуляйполе перетворилося на містечко. Сюди прийшли німецькі колоністи та єврейські торгівці, ремісники та промисловці. В місті побудували кілька храмів, причому різних конфесій і релігій: церкви, кірха, синагога. Тут звели два заводи сільськогосподарського машинобудування, три парових млини, та велику кількість вітряних млинів, по околицях, і купу дрібних кустарних виробництв та ремісничих майстерень. В кінці 19 століття кількість населення Гуляйполя налічувала 16 тисяч осіб.
На зламі століть, в Гуляйполі було створено банк німецьких та єврейських колоністів, у прекрасно відреставрованій будівлі якого, нині розташований Краєзнавчий музей. Цей банк сприяв економічному розвитку містечка. З’являлися торгові фірми, заїжджі будинки для купців, проводилися виставки-продажі сільськогосподарської продукції. Перша Світова війна зупинила розвиток Гуляйполя.
Колишній банк німецьких та єврейських колоністів.
Вчительський інститут.
Купецькі заїзди (готелі).Головні пам’ятки міста розташовані на вулицях Соборній, Шевченка та на прилеглих до них. В першу чергу це великий паровий млин із назвою «Надежда». Відомо, що власником млина був колоніст Шредер, але він його не будував, а перекупив у іншого купця. «Надежда» – то від першого власника. Від млина, по Соборній йде ряд старовинних купецьких будинків, готель, вчительський інститут (нині педучилище) та синагога, перероблена під корпус педучилища. Колись тут ще й кафедральний собор стояв, великий, п’ятибанний, але більшовицькі варвари зруйнували.
На вулиці Шевченка, перпендикулярній до Соборної, є будівлі гімназії, народного дому та земської управи. А ще є немало будинків початку 20 століття, які ми не змогли ідентифікувати.
Гуляйполе не має туристичної інфраструктури, хоча має два гарних музея, місто не має доріг, але має купу гарних історико-культурних пам’яток. Як і вся Запорізька область, Гуляйполе цікавенне, але туристів тут буває небагато. В мережі пишуть, що із 2006 року тут відбувався рок-фестиваль, який мав популяризувати місто, але зараз, в карантин, нічого не можу сказати про його долю.
Текст та фото Романа Маленкова.
