У Волосівку я потрапив випадково, хоча це село і було в колі моїх інтересів – на карті було відмічено водяний млин… Дорогою із Любара на Чуднів ми потрапили на закритий залізничний переїзд. Чудова дорога, але знак із цеглиниою, закритий шлагбаум, купи землі й жодної схеми об’їзду. Це в стилі сучасної влади (на дворі 2020 рік) – непрофесіоналізм і некомпетентність. Як можна направити потік автівок на закритий переїзд? Роблять одну справу і забувають про необхідні супутні речі. Прокляття від водіїв, які змушені квестувати й розгадувати ребуси – куди їхати далі. Капець…
Ми розвернулись і знайшли перший поворот ліворуч. Через село Кілки, асфальтом, битою бруківкою, грунтівкою, і знову бурківкою, асфальтом, потрапили у Волосівку. Як у прислів’ї, не було щастя, та нещастя, ми побачили млин красень на річці Тетерів. А при ньому радянська недіюча гідроелектростанція.
У Волосівці шість сотень мешканців. Колись було більше тисячі, і колись тут працювали два дрібніших водяних млини. У 1910 році, із бутового каменю, звели триповерховий млин, який замінив два попередніх, і пропрацював усе 20 століття. Там і нині збереглося усе начиння, хоча у 1950 році до нього прибудували невелику гідроелектростанцію, й агрегати, які мололи борошно від водяного колеса, запрацювали від електродвигуна. Схоже на те, що нині, не працює ні млин, ні електростанція. Добре, що будівлі збережені в прекрасному стані. Фотографувати їх – суцільне задоволення. А можна ж якийсь музей зробити, чи готель. Сподіваюся, водяний млин у Волосівці, не спіткає доля багатьох водяних млинів, які тепер стирчать голими стінами, в десятках українських сіл.
Текст та фото Романа Маленкова, Сергія Щербія.
