Спочатку тут, як і всюди на планеті, було море. Воно то відступало то знову насовувалось, і в кожний його новий відхід (регресію) залишалася товща осадових морських відкладів. В результаті діяльності давніх морів ця територія не раз видозмінювалась: тут були і солоні озера, і затоки, в яких мешкали морські мешканці, і архіпелаги островів. Доки море не перестало наступати на сушу, поверх кристалічного фундаменту, який утворився ще раніше, товща відкладів сягнула кількох сотень метрів. На зміну морю прийшов льодовик. Зі страшною силою сунув він з півночі, зминаючи та розорюючи все на своєму шляху. Льодовик загачував ріки, води яких, змішуючись із талими льодовиковими водами, рухались вздовж його краю, пророблюючи специфічні долини, які в наш час отримали назву прадолин (на півночі сучасної території Поліського заповідника проходить прадолина Стир-Словечна). Після відступу льодовика на цій території залишались товщі відкладів уламкового матеріалу гірських порід, присунутих льодовиком десь із півночі.
Щоразу, під час наступу, льодовик упирався у виступ кристалічного фундаменту, розташований на півдні цієї території (Словечансько-Овруцький кряж) і намагався зім’яти його. Але спроби були марними. Тоді льодовик насовувався на кряж і прямував далі на південь. Востаннє на цій території льодовик перебував близько 200 тисяч років тому.
Після льодовика місцевість підпала під владу алювіальних процесів, “васалами” яких часто були вітрові, або еолові. Водні потоки “відпрасували” товщу осадових відкладів, утворивши на цій території плоску низьку (150 -175 метрів – середні абсолютні висоти) рівнину з нахилом на північ, до западини, в якій несе свої води Прип’ять. Вітри, які часто гуляли по рівнині, піднатужуючись, пересовували (та і зараз пересовують) товщі алювіальних та водно-льодовикових пісків, в результаті чого тут утворились дюни та піщані гряди. В межах правого борту ріки Уборті сформувалася піщана гряда, яка на думку видатного дослідника Полісся Павла Тутковського є однією з найбільших у регіоні. Цікаво, що Тутковський вважав процес утворення еолових форм рельєфу у Поліссі значно більше подібним до процесу формування барханів, ніж дюн, характерних для помірного поясу.
В сучасний (голоценовий) палеогеографічний етап від Балтійського і майже до Чорного моря простягались дикі дрімучі ліси, але людина потіснила південну межу цих лісів далеко на північ. На цій місцевості ліси було врятовано величезними, непрохідними для людини болотами. І ліси ці, що розташовані на півночі Центрального, або Житомирського Полісся, практично на українсько-білоруському кордоні, зараз є унікальними не лише для України, але і для усього Європейського регіону.
Величезні простори Українського Полісся охоплені болотними місцевостями, які відіграють одну з основних ролей у збереженні рослинного і тваринного світ.
Це один з найбільших рівнинних лісових масивів в Центральній Європі. Його глухі хащі та болота є притулком для цілих популяцій рідкісних видів тварин. Окремі ділянки лісу в цьому масиві не фрагментовані і простягаються безперервною смугою практично від р. Горинь на заході до р. Дніпра на сході. І саме на такій унікальній території, в межах Овруцького та Олевського районів Житомирської області розміщюється Поліський природний заповідник. Заповідник є типовим куточком поліської природи. Головна його частина розташована у межиріччі Уборті та її притоки Болотниці. Одноманітна рівнинність рельєфу майже виключає розвиток в заповіднику процесів змиву та розмиву грунтів. Значну площу займають різні за розміром та формою неглибокі замкнуті западини та пониження, які у більшості випадків зайняті болотами.
Територія заповідника, як і практично весь Поліський регіон, відрізняється неглибоким заляганням грунтових вод – в пониженнях їх рівень становить лише 0,2-0,5 м, а на підвищеннях до 15 м. Місцеві жителі інколи викопують у піщаному грунті неглибоку яму, яка через деякий час наповнюється досить чистою водою, придатною для пиття. Такі ями-криниці зручно використовувати під час тривалих мандрівок по лісу.
Грибове озеро довгий час належало міжколгоспному лісовому господарству. На березі цієї водойми, у мальовничому місці було споруджено двоповерховий будинок, який, за словами місцевих жителів, використовували для відпочинку районного “високого начальства”. Чи-новники різних рангів, що приїздили на Грибове полювати, зупинялися в цьому будинку.
Мисливський будинок на Грибовому озері стоїть і нині. Електроенергії, яку було колись підведено, давно немає. Від минулого відпочинкового ста-тусу залишилися лише мангал у дворі та обдертий більярдний стіл на другому поверсі. Але і зараз відвідують будиночок відпочиваючі – рибалки та мисливці.
В заповіднику зустрічається значна кількість джерел. Здебільшого їх води живлять струмки, які впадають у річки заповідника або губляться в болотах.
Гідрографічну мережу резервату утворює найбільша ріка регіону – Уборть та її притоки: Перга, Болотниця, Жалібниця. Це типові поліські річки що мають незначний ухил, невисоку швидкість течії та широкі долини. В їх заболочених заплавах навесні та влітку полюбляють триматись копитні тварини та хижаки, що полюють на них. Більшість невеликих річок регіону каналізовані, особливо це стосується Жолобниці, на якій споруджено меліоративну (осушувальну) систему, частина каналів якої заходить на територію заповідника, та її приток.
Природних озер в межах заповідника немає, але за проектом розширення до нього мають війти два великих ставки – Дідове та Грибове озера. Ці водойми хоч і є штучно створеними, але відіграють величезну роль у формуванні приводних біотопів та комфортного мешкання у резерваті значної кількості птахів, що мешкають біля води.
Дирекція Поліського заповідника
Значна частина території резервату заболочена. Найбільші площі болота займають в межах широких річкових заплав та надзаплавних терас. Болота в Поліському заповіднику переважно верхового (з рідколіссям) та перехідного (з рідколіссям та мохом) типів. Унікальними є опуклі оліготрофні болота, де домінують сфагнові мохи. На болотному масиві Спуди в південній частині Перганського лісництва ростуть льодовикові реліктові та аркто-бореальні види, зокрема шейхцерія болотна та журавлина дрібноплода. Загалом площа боліт і заболочених лісів становить близько 5 тис. га.
Болота відіграють одну з основних ролей у формуванні унікальних, характерних лише для Полісся ландшафтів, даючи притулок великій кількості диких тварин. Справа в тому, що в наш час людина несе у природне середовище величезний фактор безпокою, порушуючи поведінку диких тварин, викликаючи стреси, а інколи і їх загибель. Численні відпочиваючі (туристи, ягідники, грибники, риболови, мисливці), рух транспорту, народногосподарські роботи і т. д. – все це негативно впливає на життєдіяльність багатьох тварин, примушує шукати їх затишні спокійні місця. Саме тому грузькі поліські болотні місцевості відіграють дуже важливу роль у житті тварин – адже вони малодоступні для людини і її господарської діяльності.
В минулому заболоченість території на якій розміщено Поліський заповідник була значно більшою. Ця глуха місцевість вирізнялася безлюдністю та бездоріжжям і лише дикі тварини були її господарями. Але наприкінці ХІХ століття і сюди прийшла цивілізація – через ці ліси вирішено було прокласти залізницю Київ-Ковель. Почалося осушення боліт. Невідомо чим би скінчилася ця затія, але проект зірвався – залізницю збудовано не було. У роки Другої Світової війни значні площі лісів Полісся були вирубані і спалені. Великі вирубки було здійснено і на території сучасного заповідника. В 60-ті роки землі резервату зачепила осушувальна меліорація (саме тоді спорудили Жолобницьку осушувальну систему), що, звичайно, не могло не вплинути на місцеву природу – значні площі боліт було знищено.
Береза за лісовкритою площею у Поліссі поступаються лише сосні.
У заповіднику представлені як типові для Полісся рослинні угруповання, так і унікальні, які не зустрічаються ніде в Україні. До останніх належать, зокрема, бідні бореальні (північні) лісові та болотні угруповання.
Лісистість Овруцького і Олевського районів сягає 65%, а району місця розташування заповідника 80%. З давніх давен на цій території переважали соснові ліси, які і нині становлять 77,1 % площі лісовкритих земель. Значну частину резервату займають березові ліси – 16,8 %. Площа вкрита вільховими та іншими лісами складає 6,1%.
Флора заповідника налічує 604 види вищих судинних рослин, 139 – мохів, десятки – лишайників, грибів та водоростей. Надзвичайне значення має Поліський заповідник для збереження фітогенофонду рідкісних рослин. В межах резервату зростає 17 видів вищих рослин занесених до Червоної книги України, а два види (козельці українські та смілка литовська) занесені до Європейського Червоного Списку. Серед рідкісних видів найчисленнішими є представники родин орхідних та плаунових. Це гудайєра повзуча, пальчатокорінники Фукса, Траунштейнера і травневий, любка дволиста, діфазіаструм сплюснутий, плаун колючий, лікоподієла заплавна.
Значну наукову цінність становлять реліктові види, що збереглися ще з часів останнього зледеніння. Це верби лапландська і чорнична, шейхцерія болотна, осока багнова, шолудивник королівський. В резерваті охороняються також водяний горіх плаваючий, росичка проміжна, ситник бульбистий, журавлина дрібноплода. Найпоширенішими лікарськими рослинами є цмин пісковий, звіробій, брусниця, чорниця і такий тайговий вид, як мучниця (ведмеже вухо).
На особливу увагу серед рослин заповідника заслуговує рододендрон. Це рід рослин родини вересових. Є реліктом третинного періоду. В Україні поширено два вида цієї рослини: східнокарпатський та жовтий. У Поліссі росте рододендрон жовтий, інша назва якого азалія понтійська. Вперше його відкрили в горах Кавказу, там він часто утворює суцільні зарості, інколи окуповує навіть слабо прикриті землею скали. Потім цю рослину виявили у Малій Азії. Про те, що він росте на Поліссі довгий час не знали навіть вчені. Місцеве населення дало назву цій рослині – дряпоштан (хочете перевірити правильність цієї назви – спробуйте пройти через зарості рододендрону). У світі садівників рододендрон жовтий користується величезною популярністю. Ще у далекому 1795 році англійський садівник на прізвище Міклер побачив цю рослину на Поліссі і викопав кілька кущів, частину яких згодом продав за великі гроші. З тих часів за рододендроном закріпився статус однієї з найгарніших декоративних рослин. Карл Лінней дав йому назву азалія понтійська. В перекладі з грецького “азалія” – сухий. Деревина цієї рослини не насичується вологою і завжди залишається сухою, тому гілкою азалії в будь яку погоду можна розвести вогонь (хоча в заповіднику, особливо влітку, робити це заборонено).
Рододендрон жовтий (Азалія понтійська)
Існування значного ареалу рододендрона на Поліссі наштовхнуло майже сто років тому відомого геолога Олександра Карпінського на думку про те, що через Полісся проходить межа розлому земної кори, під якою залягає кряж. Звідки ж взявся рододендрон на Поліссі? Дехто з учених пояснює його появу у цих краях тим, що у третинному періоді Кавказькі гори сполучалися з Волинню Скіфським валом, по якому рододендрон і дістався Полісся. В льодовиковий період вал було зруйновано а рослина залишилась. Інші припускають що азалія понтійська потрапила до нас з Малої Азії через Балканський півострів, але на самому півострові не збереглася. Існує версія за якою рододендрон завезли сюди кримські татари, але це малоймовірно, адже в Криму він не росте.
Можливо колись на території сучасного Полісся справді височіла гірська система, що сполучалася з Кавказом. Деякі її відроги тяглися в Білорусь і навіть у Скандинавію. Але зараз від неї залишився лише Словечансько-Овруцький кряж – решта опустилася далеко вглиб земної кори, залишивши по собі лише цю прекрасну загадкову рослину.
З рододендрона виділяють ефірну олію, яку використовують у парфюмерній промисловості, також вона має фітонцидну та інсектицидну дію. В нектарі квіток цієї рослини знайдено глюкозид андромедотоксина – речовину, що є досить сильною отрутою. Давньогрецький полководець та письменник Ксенофонт Афінсьий, який жив 400 років до нашої ери, розповідає про похід своєї армії у Колхіду. Багато солдат наїлись меду зібраного бджолами з рододендрону і отруїлись. Цей мед називають п’яним, адже у людини, що спробувала його, він викликає запаморочення, нудоту, судоми, людина нагадує сильно п’яного. В 1877 році такий мед знайшли в долині Батумі, неподалік від тих місць, які описував Ксенофонт. В Поліссі невідомі випадки отруєння людей п’яним медом, але точно відомо що тварини, які скуштували листя або квіток азалії понтійської, гинуть.
Поліський заповідник у бік Білорусі
Букет квіток цієї рослини, якщо він стоїть у зачиненій кімнаті, також є небезпечним – він може спричинити запаморочення та нудоту. Серед заростів рододендрону не рекомендується розбивати намети.
Звідки ця рослина на Поліссі, як подолала вона тисячі кілометрів і потрапила так далеко від свого первісного ареалу, при цьому не залишивши слідів на своєму шляху? Довгий час вчені б’ються над розгадкою цієї таємниці, але рододендрон як і раніше міцно тримає свої секрети. Нема грибів цього року, часто можна почути від поліщука, який з повними кошиками бабок, решіток, підберезовиків, підосиновиків, груздів та інших “дітей лісу” повертається додому. Все вищеперелічене на Житомирському Поліссі не вважають грибами. Гриб у них єдиний – білий, решту збирають керуючись прислів’ям “на безриб’ї і рак риба”.
Зважаючи на малородючі грунти, на значну залісненість території та на скрутне економічне становище, в якому опинилось місцеве населення, гриби стали справжнім природним скарбом для поліщуків. Вони заготовлють їх у великих кількостях: консервують, маринують, сушать. В останнє десятиліття з’явилося багато “бізнесменів”, які скуповують гриби у місцевого населення, для того щоб потім перепродати значно дорожче. Найбільшим попитом користуються білі гриби і лисички – за них дають до восьми гривень за “кіло”. В останні роки купують ще й грузді – гривня за кілограм. Деякі умільці під час сезону збирають до 30 кілограм груздів за день і відразу здають їх.
Річка Жолобниця
Схожа ситуація з лісовими ягодами – чорницею, брусницею, лохиною, журавлиною. Вони користуються попитом за кордоном (насамперед у Польщі). Центнери лісових ягід вивозяться звідси щороку на продаж до країн Центральної Європи. Багаті поліські ліси і на суницю, ожину, малину та інші ягоди, які є гарним харчовим додатком до раціону поліщуків. Заповідник – найвпливовіша установа на півночі Овруцького та Олевського районів. Незаперечним авторитетом у місцевого населення користується його директор – Сергій Жила. Жилу поважають навіть браконьєри, з якими він веде постійну боротьбу. Крім того, що це справжній професіонал у справі охорони природи, він ще і гарний науковець-теріолог (дослідник ссавців). В останні роки Поліський заповідник не без успіху втілює в життя програму охорони хижих ссавців, одним з головних ініціаторів якої є саме Жила.
Щороку безліч наукових та культурних заходів у Селезівці проводиться за сприяння заповідника та, безпосередньо, його директора. Не останню роль відіграє він в господарському та суспільному житті села – саме зусиллями Жили було відкрито водяний млин на річці Болотниці.
Хобі Сергія Жили – фотографія, причому у цій справі він досяг помітних успіхів. Як тільки випаде вільна хвилина, Жила обвішується фотоапаратурою і виходить на своєрідне полювання. Прекрасні пейзажні фото та фото тварин, що іллюструють тему “Поліський заповідник” виконані саме ним. Останнім часом до усіх його захопленнь додалася ще й відеозйомка.
Автори: Сергій Жила, Роман Маленков, Олег Година
ЧИТАЙТЕ ЩЕ ПРО ЗАПОВІДНИК:
Пожежі в Поліському заповіднику
