Рижани

Якось ми їхали із Коростеня у Хорошів, який тоді ще іменувався Володарськом-Волинським, навпростець – за Старим Бобриком повернули праворуч, і потрапили у село Рижани. Міст через Іршу тут був розібраний – от же ж холєра, чому ж ніякого попереджувального знаку не було. Аж тут нас обігнав жигуль, і десь пірнув униз, ліворуч під розібраний міст. Виявилося, що там річку пересипали піщаною дамбою, річку ж пропускали кількома трубами. Дешевий міст. Ми сумнівалися чи витримає він наш бусик, але після успішного переїзду цього мосту зилом, ми теж рушили.

На іншому боці Ірші стояла гарна дерев’яна церква, про яку я раніше не чув. Загалом, ніби звичайний єпархіальний проект із шатровими верхами бані та дзвіниці, але із додатковими декоративними банями, які є більш типовими для лівобережних дерев’яних храмів початку 20 століття.

Першу церкву Різдва Богородиці у Рижанах звели у 1777 році. Стиль того храму був близьким до бароко (козацького, дерев’яного). Збереглися архівні фото, які зафіксували дійсно красивий і колоритний храм, ось тут їх можна побачити. У 1900-1914 рр. парафіяни будували нову церкву, адже стара вже не вміщала усіх. Старий храм у 1912 році перевезли у село Нова Бобриця (нині просто Бобриця, Ємільчинського району). Ось що пише сайт церкви (і такий є):

Новий Храм будувався з 1900 по 1914 роки, жителі громади брали активну участь в будівництві власними силами. Так житель села Оксьон Остапчук з родиною власноруч заготовили значну кількість пиломатеріалів та каміння для храму. Цей чоловік придумав оригінальний спосіб заготівлі каменю. Оскільки поруч на берегу річки Ірша є багато кам’яних пагорбів, то він з жителями зчищав їх від ґрунту, розкладав велике вогнище, щоб прогріти скелі. Коли камінь був дуже розігрітий, замочувалася в річці міцна товста мотузка, якої з усієї сили лупали по скелі, і від перепаду температур камінь в потрібному місці тріскався та коловся. Парафіяни храму жертвували на будівництво частину своїх врожаїв, худоби, коней, та грошей. 10 червня 1912 року на третій день Святої Трійці в селі задзвонили дзвони нового храму. Це був день освячення святого храму — Різдва Пресвятої Богородиці — церкві було залишено стару назву. Перше вінчання в новому храмі в цей день було для пари з урочища Одвод (нині с. Жовтнівка) – Софії Яківні та Івану Петровичу Ющенкам, провів його настоятель храму отець Романовський. До 1914 року навколо храму здійснювалися ще певні будівельні роботи (оббивка зовні деревиною, внутрішні розписи), але він вже функціонував з 1912 року. Біля церкви були розміщені три приміщення однокласної церковнопарафіяльної школи, де учням давали початкові знання з читання, письма, математики, богослов’я, та будинок священника (плебанія).

З 1924 року храм не функціонував — в ньому відкрито сільський клуб і дискотеку. В 1930-1950-ті – церква використовувалася як шкільний спортзал та колгоспний склад для зерна. 1937 року атеїсти скинули хрести з куполів храму та дзвони. Частина дзвонів була прихована місцевими жителями.

В серпні 1941 мав відбутися плановий підпал церкви підрозділами Радянської Армії, які відступали під натиском фашистів. Церква була стратегічним об’єктом — на дзвіниці церкви міг розміщуватися пункт спостереження або кулеметний розрахунок, а сам храм міг бути оборонною спорудою. Підрив не відбувся завдяки Божому провидінню та зусиллям старости Данильчука Йосипа Антоновича. Він переконав радянського командира, що жителі села самі підпалять храм, а вони можуть відступати. Насправді, була зроблена імітація пожежі — жителі запалили великі багаття навколо церкви, якими вдалося ввести в оману радянські підрозділи, які відступали. За цей подвиг 9 травня 1985 року Данильчуку Йосипу Антоновичу була вручена Патріарша грамота за збереження храму

В листопад 1941 року фашистська окупаційна влада дозволила відновити богослужіння в храмі. З того часу храм не зачинявся на тривалий час, навіть після повернення радянської влади. Хоча антирелігійна пропаганда не припинялася, жителів села це не зупиняло від молитов та відвідин Богослужінь.

В куполі та стінах храму і досі можна побачити уламки снарядів та сліди від куль з громадянської та другої світової війни. Але храм уцілів. В післявоєнні роки були відновлені розписи на стінах та іконостас. Частина ікон та дзвонів були принесені жителями села до церкви.

Важливий внесок в збереження храму та зміцнення віри в громаді зробив покійний отець Олександр (Осіпчук), який служив в храмі Різдва Богородиці з червня 1972 року до самої смерті 12 листопада 2007 року. Він був рукоположений у священники в м. Житомир в 1956 році, та був направлений в с. Жолобне Житомирської області. Потім, за служіння був ушанований чином протоієрея та був в 1972 році переведений в с. Рижани. Саме на Рижанській парафії він став для багатьох людей у всій області духівником та наставником, був благочинним (старшим за чином) для інших священників в районі. Тут він отримав право носіння хреста з прикрасами та митру — найвищі відзнаки за служіння, якими нагороджують біле духівництво. Отець Олександр похований біля храму на території церковного цвинтаря і до його могили й досі йдуть його духовні діти за духовною підтримкою. (Сайт Церква Різдва Богородиці)

Нині храм у прекрасному стані. Жаль що стара церква не збереглася – у Бобриці її розвалили у радянський період.

Фото та текст Романа Маленкова, Сергія Щербія