Нині на території України мешкає близько 200 тисяч болгар. 150 тисяч із них проживають у Одеській області, у Бессарабії. Це зовсім немаленька цифра, адже більшість болгар має свої поселення переважно у чотирьох районах – Болградському (зрозуміло із самої назви), Ізмаїльському, Тарутинському та Арцизькому. Значна їхня община мешкає й у Саратському районі. Вона сформувалася навколо села із назвою Зоря.
Свято-Троїцька церква (1871 р.) та каплиця
Воно так буває, коли чогось не бачиш, то його наче й немає, а от коли побачиш… От і я побачив довжелезні вузькі вкриті черепицею болгарські хати давненько. В Зорі й сусідніх селах (неболгарських, але чомусь таких само за архітектурою). Завжди не було часу зупинитись, роздивитись. Так і проскакували по ямам розбитої траси Одеса-Рені, далі, у сторону Вилкового. Нарешті, цього літа зупинився, роздивився (переважно храми) і вам розкажу.
Болгари у Бессарабії з’явилися в далекому 1812 році, коли після підписання договору між Росією і Туреччиною Болгарія знову переходила під владу останньої. Втікаючи від османського поневолення сотні болгарських сімей посунули на північ й осіли у Бессарабських степах. Центром цілої болгарської провінції (звичайно ж неформальної) стало місто Болград.
Село Зоря до 1949 року називалося Камчик. Його у 1831 році заснували болгари, які прийшли із берегів болгарської річки Камчик. Але навіть така назва радянському керівництву не сподобалась, адже була схожа на татарську, тому з’явилася Зоря.
Болгари жили відокремлено від інших національностей, які строкато населяли Бессарабію (найбільше було українців, хоча в радянські часи якось їхня частка тут дуже заменшувалася), тому зберегли мову, традиції і побут. І першою ознакою є їхні будинки, завдяки яким в Зорі зразу розумієш, що населяють її не українці. Болгарська хата тут – це щось. Такий собі довжелезний курінь, який, здається, сформувався шляхом багаторазових добудов. Припустимо спочатку вона (хата) при ширині метрів у шість (з одним бічним вікном) мала довжину метрів вісім. Але потім виростали діти й починали її добудовувати – вона ставала 16-метровою, потім виростали онуки й хата ще більш подовжувалась. Стіни будували із черепашнику, або глини, або очерету, обмазаного глиною. Ще цікаво, що всі хати повернуті до вулиці вузьким боком, від чого вулиця із повітря нагадує гігантську морду риби-пили. Подібна архітектура характерна й для багатьох сусідніх українських сіл, наприклад, для козацької Михайлівки.
Довга болгарська хата
Пішохідна вулиця в Зорі
В тому що у Зорі збереглася болгарська мова я пересвідчився особисто: у крамниці болгарською розмовляла продавщиця із покупцем.
Головною окрасою Зорі (Камчика) є Свято-Троїцька церква. Її збудували у 1871 році на місці старої дерев’яної, зведеної у 1842 році. При храмі спочатку функціонувало парафіяльне училище для хлопчиків. У 1897 році збудували жіночу церковно-парафіяльну школу. Відповідно, храм був цілим культурним центром болгар регіону.
Музей болгарської народної культури
Кафе “Камчия”
Загалом історія Зорі повторює історію Бессарабії: Росія, Румунія, Радянський Союз. Вже в період української незалежності в селі, в якому нині мешкає понад 5 тисяч осіб, збудували Будинок молитви євангелістів. Про нього можливо і не варто було б згадувати, адже новобуд, але ж яка архітектура – це ж давньоримський палац. Такого Дому молитви в Україні я більше не бачив.
В Зорі функціонує Музей народної болгарської культури, а ще тут є кафе із цікавою назвою «Камчія». Спочатку я подумав що назва якось пов’язана із Камчаткою, але потім довідався як село називалося раніше й усе зрозумів.
Текст та фото Романа Маленкова
