Село Ужок розташоване у Великоберезнянському районі Закарпатської області, на Ужоцькому перевалі, де починається річка Уж. Від північного краю села, до межі Турківського району Львівської області якихось 2 кілометри. До польського кордону ще менше. Але, зовсім недавно, до Ужка дістатись було дуже складно – що із Львівської, що із Закарпатської областей сюди тяглася жахлива дорога. Із Польщі дороги не було взагалі. Нині від Львова до Ужка, через Турку, проклали прекрасну трасу (2018 р.), тому просто гріх не приїхати в це село, до бойківського архітектурного шедевру – дерев’яної Михайлівської церкви.
Церква в Ужку ідеально вписана у ландшафт Карпатських гір – пологі пагорби, переходять у стрімкі схили, й летять високо в хмари. Лисини сінокосів, копиці з сіном, зелень буків та смерек, вузькі язики ярів та долини потічків… На одному із таких пагорбів примостилася невелика Михайлівська церква: три зруби із трьома різними верхами – баня із трьома заломами, ще одна, менша, баня над вівтарем, тендітна дзвіничка, яка функції дзвіниці давно не виконує, й усе це під темним, аж чорним гонтом.
Будівництво Михайлівської церкви закінчили 11 червня 1745 року – про це говорить один із давніх написів на одвірку. Зводили храм, ймовірно, на місці старої церкви, майстри Іван Циганин та Павло Тонів – будівельники із львівського боку Карпат. Сталося це після того, як в Ужку, на той час досить великому селі, від чуми вимерли майже усі мешканці. Головним будматеріалом для храму, згідно із карпатською традицією, були великі ялинові бруси.
Цікаво, що храм в Ужку не є еталоном бойківської церкви, адже він має витягнуту дзвіницю, типову для лемківських храмів, але не для бойківських. Гірські села під Ужоцьким перевалом чи не єдині в Карпатах, де можна спостерігати синтез бойківських храмів із лемківськими архітектурними формами.
Із 1927 року (чехо-словацький період на Закарпатті) поряд із храмом стоїть невеличка, досить типова для Закарпаття дзвіничка, яка замінила основну.
Інтер’єр храму – яскравий приклад безграмотності сільського населення, думкою якого маніпулює священник. Стіни церкви зсередини оббиті пластиковою вагонкою завішані дешевими базарними образами у пластикових рамах. Усюди якісь тюлі, китайська клейонка й пластикові квіти. Золочений іконостас XVIII століття безжально помальовано свіжими фарбами, взагалі без втручання реставраторів, сільськими малярами, без художньої освіти і хисту. Дзвіниця зсередини оббита фанерою, на балках видряпані численні написи типу «тут був я». В такому стані інтер’єр перебував у 2018 році.
Цікаво, що більшість парафіян були проти внесення храму у Список Світової спадщини ЮНЕСКО – вони страшно бояться, що храм перетворять у музей… Сільський голова має рекомендацію від обласного керівництва, зняти пластик із стін, але…
Сподіваємося в недалекому майбутньому Михайлівська церква в Ужку радуватиме не лише шедевральним зовнішнім виглядом, але й унікальним інтер’єром. А місцеві парафіяни зрозуміють, що те що пращури берегли століттями, вони можуть знищити за кілька років.
Текст та фото Романа Маленкова, Сергія Щербія
