Село Мошни розташоване за 30 кілометрів від Черкас. Центр сільської ради. Кількість населення – 4700 осіб.
Преображенська церква
Відразу видно, що це не звичайне село. Але й на місто воно зовсім не схоже. Ще більше переконуєшся в цьому, проминувши околиці та помітивши старі будівлі. Варто включити уяву, прибрати з дороги асфальт, замість сучасних автівок пустити кінні екіпажі та підводи, обшарпати трохи будівлі, дещо змінивши їх стиль, – і буде справжнє волосне містечко ХІХ століття.
І дійсно, Мошни у ХІХ столітті були волосним центром Черкаського повіту. Звичайно, вони не були такими, як я їх уявив. Це була суміш глиняних хаток під соломою із дерев’яними будинками більш заможних селян, цегляними будинками адміністративних установ та споруд громадського призначення. І над усім цим височіли будівлі небаченої селянами мавританської церкви, похмурої споруди костьолу та величезної панської вежі, яка сягала звідси самих хмар.
Здавна Мошни були містом. Ще в 1592 році воно отримало Магдебурзьке право, а через два століття увійшло до складу Росії, зробилось містечком та волосним центром. Власницею Мошнів та навколишніх земель тоді стала Олександра Браницька. У 1819 році містечко як весільний подарунок перейшло дочці Браницьких Єлизаветі – нареченій і майбутній дружині князя Михайла Воронцова.
Воронцов розвів у Мошнах бурхливу діяльність. Містечко зробилося його головною резиденцією. Поряд, на пагорбах Мошногірського кряжу, постав величезний палац князя. Очевидці стверджували, що він був значно більш розкішним, ніж “дача” в Алупці. Палац оточував великий ліс протяжністю 27 кілометрів. Його князь переробив на англійський пейзажний парк. Це був найбільший англійський парк у Європі. В парку з’явились альтанки, оглядові майданчики, містки. Навколо палацу виросли флігелі та господарські будівлі, а найвищу точку кряжу прикрасила башта висотою 58 метрів. В народі її величали Мошнівським стовпом, а князь назвав її баштою Святослава. В нижній частині башти розташовувалася зала для прийому гостей, а з вершини Воронцов милувався навколишніми краєвидами. За спогадами сучасників у ясну погоду з башти у зорову трубу було видно навіть Велику Лаврську дзвіницю.
Колишня волосна управа. Нині це станція юних техніків
Мошнівський палац Воронцова було розграбовано та вщент зруйновано більшовиками у 1920 році. У грабунку прийняли участь волоцюги з усіх навколишніх сіл, а щоб замести сліди злочину й не віддавати награбоване, палацовий комплекс фактично зрівняли із землею.
Башта Святослава простояла до 1943 року. Її підірвали фашисти під час відступу, адже вона могла служити стратегічним спостережним пунктом. Величезний парк Воронцова перестали доглядати, й він знову перетворився на ліс. Лише великий десятиметровий обеліск, встановлений княгинею Єлизаветою на місці падіння дочки Софії з коня, нагадує про минулу велич палацово-паркового комплексу.
Дореволюційний сільський клуб
Воронцов займався і економічним розвитком власних земель. Зусиллями кріпаків було прокопано 60 кілометрів каналів та осушено майже 10 тисяч га заплавних боліт. Від Росі прокопали рукотворну річку Фосса, якою надлишкова повенева вода пішла у Вільшанку. Ця річка існує і нині.
Пасіки Воронцова щороку приносили понад 27 тонн меду, а в майстернях виготовляли різноманітне устаткування. 1823 року тут було виготовлено перший пароплав на Дніпрі – “Пчелка”.
Помер Михайло Воронцов у 1856 році. Мошни перейшли до його сина, а вже від останнього у 1884 році дісталися онуці Михайла, Катерині Балашовій.
Наша розповідь буде неповною, якщо не згадати про козацький монастир, що був заснований поруч із Мошнами у XVII столітті – Мошногірський Вознесенський монастир. Справжньою окрасою монастиря був височезний дерев’яний собор. Але в 30-ті роки ХХ століття монастир знищили більшовики.
Колишня еллінська школа
В Мошнах стояли ще кілька дерев’яних церков, але і їх нині немає. Єдиною православною церквою, що збереглася, є Преображенська. Цю унікальну муровану споруду збудував на замовлення Воронцова відомий архітектор Джорджо Торрічеллі у 1843 році. Церква була зведена у стилі романтизму із елементами тюдоровської готики. Доповнюють будівлю стрункі колони-каплички з невеличкими банями, які додають храму східного колориту. Його реставрацію завершили у 2009 році. Зараз ця струнка білосніжна красуня безперечно входить до когорти найгарніших православних церков України. Висота її головної бані 40 метрів, прибудованої дзвіниці – 44.
У 1857 році для мошнівських католиків було споруджено великий костьол. В радянські часи будівлю зробили одним із цехів місцевого агропідприємства, а високу дзвіницю переобладнали у водонапірну вежу. В результаті надлишкова вода пошкодила дзвіницю й вона нині у аварійному стані. В приміщенні костьолу зараз млин.
Колишній костьол
Ще однією унікальною пам’яткою Мошнів є дерев’яний лікарський будинок, зведений київським архітектором Владиславом Городецьким. Вважається, що це єдиний збережений дерев’яний витвір “повелителя цементу і бетону”. На замовлення Катерини Балашової Городецький збудував у Мошнах три лікарняні корпуси. Але повністю зберігся лише один.
У 1901 році Балашова збудувала жіночу школу, в якій застосовували грецьку (еллінську) систему освіти. В радянські часи будинок був зайнятий звичайною середньою школою, але нині він зяє темними пустими віконницями й поступово руйнується. Поряд із школою стоїть будівля сільського клубу, зведена у 1918 році. Тоді ще не настав період радянського будівельного практицизму, тому клуб має досить цікаві архітектурні риси. Тепер у ньому молитовний будинок.
Недалеко від церкви стоїть ще одна цікава будівля – колишня волосна управа та суд. Будинок перебуває у відмінному стані, адже старанно доглядається вихованцями станції юних техніків, розміщеної в ньому. Станція – унікальна дитяча установа. Крім прямих своїх функцій, вона активно займається краєзнавчими дослідженнями. Завітайте до станції, директор розкаже вам захоплюючу історію Мошнів із відео та слайдами.
Дерев’яний Городецький
У Мошнах збереглося ще багато старовинних будівель. Не одне місто позаздрило б історико-культурній спадщині цього великого села. А якби збереглося хоча б те, що зруйнували більшовики – Мошни були б повноцінним центром туризму.
Текст та фото Романа Маленкова (чорновий текст для путівника Черкащиною видавництва “Грані -Т”)
