Трахтемирів – легендарне місце, колишня столиця низового козацтва, яку нищили поляки, турки і росіяни. І фізично майже знищили, затопивши заплаву в районі Трахтемирівського півострова водами Канівського водосховища.
Півострів активно відвідується туристами. Дехто приїздить сюди на півдня-день, щоб посмакувати красу краєвидів, а дехто кілька днів мандрує із рюкзаками, називаючи Трахтемирів місцем сили. На Трахтемирів-Бучацькому півострові (саме так він називається правильно) розташовано немало населених пунктів: Бучак, Григорівка, Великий і Малий Букрин, Глинча, Ромашки, Трощин, Ходорів. Ну і звичайно Трахтемирів – у 2017 році офіційно в цьому селі було 2 особи, чи є хтось нині – офіційної інформації не маємо. Зате тут майже завжди є туристи. Головна тутешня атракція, крім краєвидів водосховища, яке поглинуло село Трахтемирів – старовинний цвинтар, із пісковиковими, порослими мохом, зеленястими надгробками.
Краєвиди Трахтемирів-Бучацького півострова
У 2000 році тут було створено регіональний ландшафтний парк «Трахтемирів», який ніби то перебував у приватній власності і доступ до ландшафтів парку для туристів був заборонений. Власником був сумнозвісний Бакай, який збудував на заповідних і сакральних ділянках собі палац і резиденцію. Часто говорили, що ця резиденція стояла на місці Трахтемирівського монастиря, але навряд чи це правда – зважаючи на старі карти, можна зрозуміти, що монастир стояв у іншому місці. Хоча на картах чіткого місця розташування монастиря не позначено, старі перекази кажуть, що монастир стояв на місці села Зарубинці. Але на тих же картах між Зарубинцями і Трахтемировом є село Монастирок… Давайте спробуємо розібратись.
Ще в часи Русі тут був брід через Дніпро. А поряд із бродом стояло місто Заруб, яке вперше згадується у джерелах під 1096 роком. У Іпатьєвському літописі під 1168 роком Заруб згадується вже із монастирем та Зарубинецьким бродом. В часи монгольського нашестя Заруб і монастир були зруйновані. Коли їх відбудували – точно не відомо. Згідно із Лаврентієм Похилевичем, у часи татарського панування на півострові жили представники хана, які брали данину із Києва. Мурзи, яких називали темірами, і напевне їх було три, тому і саму місцину почали називати Трехтеміров.
На початку 16 століття Трахтемировом володів Остафій Дашкевич – відомий козацький ватажок, русько-литовський шляхтич і перший кошовий Січі. У 1535 році він відписав територію Києво-Печерський лаврі. Відомо, що в той час монастир вже знову існував і його називали Трахтемирівським, про що свідчить кілька литовських літографій. На давніх зображеннях монастир виглядає потужною фортецею, із кам’яними стінами і баштами, яка здіймається на високій кручі над Дніпром.
Трахтемирівський монастир. Зображення 17 ст.
Трахтемирів-Бучакський півострів на триверстовій карті 19 ст. Тут ми бачимо все до затоплення. Кликабельно
У 1545 році монастир перейшов у власність до Київського замку, а у 1578 році польський король Стефан Баторій віддав Трахтемирівський монастир козакам, із дозволом влаштувати тут шпиталь. Обитель стала патронатною у війська запорізького. Старшина щедро обдаровувала монастир, а старі козаки йшли доживати віку під опікою монахів. Період розквіту настав при ігумені Йосипі (Єзекеїлі) Курцевичі, який вів тісну дружбу із Петром Конашевичем-Сагайдачним. Великий гетьман обрав Трахтемирів своєю заміською резиденцією, часто бував тут із військом, та приймав послів та значних гостей, як, наприклад, єрусалимського патріарха Феофана. В часи Сагайдачного Трахтемирів називали козацькою столицею.
Навіть в часи гучних поразок козацьких повстань, Трахтемирівський монастир виконував функції головного козацького інституту. Тут була скарбниця, архів, шпиталь та школа, в якій готували дяків, які в свою чергу, несли освіту козакам.
Але золоті часи Трахтемирівського монастиря скінчилися у 1678 році, коли його повністю зруйнували турки, а Петро Дорошенко зробив патронатним козацьким монастирем Межигірський. Хоч запорожці і відбудували свою обитель, Юрій Хмельницький навіть прийняв тут чернечий постриг, але минулого значення він більше ніколи не набув, адже Петро Перший, в часи свого панування на Правобережжі, позбавив запорожців права на користування землями Трахтемирова.
У 1741 році монастир перейшов до греко-католицького ордену Василіан, а у 1768-му його спалили гайдамаки. Однак, за твердженням Похилевича, монастир ще існував у 1789 році – його тоді знову зайняли уніати. Коли він зник – достеменно невідомо.
Село Трахтемирів, яке існувало поряд із монастирем, лежало переважно знизу, в заплаві. Селяни займалися риболовлею, садівництвом, мали декілька вітряків, але одним із головних їх занять було добування каменю – пісковику. «В отношении промышленном Трактомиров с давних времен известен по ломке и обделке жерновых камней, развозимых по всей почти Малоросии» – так писав Лаврентій Похилевич. Він також вказує на численні земляні фортифікації, які у 19 столітті ще були дуже помітними, та на стародавні кам’яні хрести.
«Как на высокой горе, так и на соседней с нею холмообразной возвышености и на других холмах Трактомировских стоят каменные, грубообтесанные кресты, поставленные неизвестно в какое время. Высота их от 2,5 до 3 аршин (177-213 см). Возле них находится в разных расстояниях небольшие продолговатые камни поставленные стоймя. На некоторых из них высечены кресты. Так как в тамошней почве много камня песчаника: то и теперь иные ставят на общем кладбище подобные кресты и камни; но кресты и камни, разбросанные по холмах народ относит к незапамятной древности».
Великий цвинтар у Трахтемирові сформувався вже після видання Похилевичем своєї видатної праці про Київську губернію, тому детальних описів цього таємничого місця немає ні у Лаврентія Івановича, ні у кого іншого. А може я їх не знайшов.
Хочу додатково звернути увагу на хрести, про які оповідає Похилевич, і які стояли на трахтемирівських пагорбах із невідомо яких часів. Місцеві мешканці різних сіл півострова нам розповідали, що у хащах, десь в глибині лісу, вони ще й досі надибують на ті хрести, наприклад біля села Ромашки, на покинутій зарослій дорозі, або на старій дорозі із Ходорова на Великий Букрин, там де була корчма. Жодного із цих хрестів ми не знайшли. Можливо ви їх бачили?
Похилевич описує високий земляний оборонний вал, який тягнеться від Трахтемирова до села Луковиця і далі, і має близько 12 км довжини, і близько 6 метрів висоти. Він зазначає, що будівництво валу може датуватися і періодом до Русі.
Недалеко від Трахтемирова до затоплення було невелике село Монастирок. Лаврентій Похилевич пише, що саме на його території був розташований Трахтемирівський монастир, який утримувався запорізькими козаками, подібно до Межигірського. Краєзнавець зазначає, що права монастиря були підкріплені грамотами польських королів, а сам він служим для козаків сховищем їх військових скарбів та привілеїв. Також Лаврентій Іванович наводить цитату Самійла Кішки, як запоріжці ділили здобич після захоплення турецького військового судна:
“Срібло, злато на три части паєвали:
Першу часть брали, на церкви накладали:
На святого Межигорського Спаса,
На Трахтомировський монастир
На святу січеву Покрову давали,
Которі давнім козацьким скарбом будовали.”
Варто також ще раз згадати про село Зарубинці, якого нині також не існує – майже всі села Трахтемирів-Бучацького півострова, в період після Другої Світової війни, дуже занепали. Зіграли свою роль немало факторів: значні руйнування і загибель місцевих мешканців в часи Букринського плацдарму, радянська антиукраїнська політика в селах, де мешканцям не давали паспорти і не платили зарплатні, ну і створення безглуздого Канівського водосховища, яке «з’їло» значну частину берега і створило аварійні умови для сіл, які не затопило. Наприклад, у Ходорові, за останні кілька десятиліть, було підмито і зникло 150 метрів узбережної смуги.
Похилевич також пише про давньоруське місто Заруб, яке мало монастир, і туди Великий князь Ізяслав у 1145 році поставив митрополита Клима Смолятича. Згідно Похилевичу, Заруб був великим містом, в якому було 70 церков і два монастиря.
Не можна не згадати, що у 1899 році видатний археолог Вікентій Хвойка у Зарубинцях відкрив археологічну культуру, яка нині вважається однією із головних археологічних культур України періоду Залізної доби. Нині вона має назву Зарубинецька культура.
На місці колишнього села Зарубинці нині існує лише урочище та зарослий старовинний цвинтар, схожий на Трахтемирівський, але значно менший.
Текст та фото Романа Маленкова.
