На Кіровоградщині збереглося небагато панських садиб. Але все ж вони є. Наприклад, за 30 км на південь від Кропивницького, в Компаніївському районі, зберігся маєток – палац, парк та господарські споруди, Соколових-Бородкіних. Палац у гарному стані, адже в ньому школа.
Село Федосіївка наприкінці 18 століття купив російський дворянин, князь Кирило Соколов-Бородкін. Разом із Федосіївкою він отримав немаленький шмат землі – 9000 десятин (це майже 10000 га). Здається, саме Кирило перейменував село в Червоновершку (хоча якась не російська назва, більше схоже на радянське перейменування). В селі було зведено дерев’яний садибний будинок, в якому поміщики бували лише влітку – взимку мешкали у Санкт-Петербургу. Пізніше представники роду Соколових-Бородкіних перебралися у Херсон, а один із них – князь Костянтин, був обраний (чи може призначений) мировим суддею Єлисаведграду (нинішнього Кропивницького). На одній із околиць міста, за проектом міського архітектора Андрія Достоєвського (брата відомого письменника), він збудував будинок. Пізніше він продав, за якісь копійки, цей будинок державі, для влаштування Окружного суду. А сам перебрався у Червоновершку, де розпочав велике будівництво. Щоправда, зимові квартири князя були все рівно у столиці, а тут – дача.
Архівне фото із сайту Перша електронна газета
Проект княжого палацу у Червоновершці, також розробляв Достоєвський. Бородкін оцінив його роботу аж у десять рублів. Збереглися записи у щоденнику Достоєвського, де він горює із дрібної плати, й пише, що відправив ту десятку князю назад, вказавши, що робота коштує вдесятеро дорожче. Князь вибачився й заплатив сотню.
Будівництво почалося у 1854 році і тривало аж тринадцять років. В 19 столітті палац виглядав розкішніше ніж нині – над вежею був шатровий дах, всередині розкішні інтер’єри. В радянські часи відбулися певні перебудови, але ж палац зберігся.
Зважаючи на значні площі землі, Бородкін збудував велику економію, значна частина будівель якої також збереглася. Поїдьте у Червоновершку – маєток Соколових-Бородкіних здивує вас.
Фото Максима Назаренка, текст Романа Маленкова.
