Одного разу, під час експедиції, в якій я займався дослідженням ландшафтів, ми відбирали проби води Південного Буга біля поромної переправи у селі Костянтинівка, біля Южноукраїнська. Я був здивований існуванням паромів у наш час, особливо великого, який перевозив автомобілі і працював на «ручній тязі» – водії самі рухали важіль лебідки по тросу, який був натягнутий з одного боку річки, на інший. Лівіше від шляху порому я помітив великий острів – мені сказали, що то Великий Гард – один із історичних козацьких центрів.
На іншому боці ріки стояв жовтий «Богдан», очікуючи на пором. Виявилося, що то маршрутка, яка іде із Богданівки – села на іншому боці, у Южноукраїнськ. Дорога звідти така погана, що пором є справжнім порятунком. І саме тоді я захотів потрапити у Богданівку. Мені це вдалося зробити десь через рік – ми переправилися пасажирським моторним човном.
Богданівка – напевне найстаріше село Миколаївської області. Легендарне село, яке замаскували під банальною назвою. Його заснували козаки у далекому 16 столітті й воно було центром Буго-Гардівської паланки, і якийсь час, навіть було фактично одним поселенням із островом Великий Гард. У 18 столітті село почали називати Гардове. До речі гарди – це якісь при способи для риболовлі, які спорудили свого часу козаки між берегом та островом – звідти і назва.
До кінця 18 століття Гард був важливим стратегічним об’єктом у обороні від татар. Тут несли постійну службу до трьох сотень козаків, і тут була найважливіша на Південному Бузі поромна переправа. Потім зруйнували Січ, а трохи згодом окупували Крим – необхідність в обороні місцевості відпала і поселення козаків на острові занепало. А село Гардове у 1799 році отримав від царя у власність французький дворянин-емігрант де Поліньяк. Але володів француз Гардовим недовго – у 1801 році він програв його у карти поміщику Акацатову. Його рід довго володів селом, яке було перейменоване у Щедре. Аж у 1880 роки його перекупив у нащадків Акацатова поміщик Баздирєв, який збудував на річці три водяних млини. Нині від млинів лишились дуже скупенькі руїни, а на місці одного із них – ГЕС.
В Богданівці зберігся садибний будинок Баздирєва, правда у цементній шубі. Є ще старовинні господарські будівлі та міст через потічок, зроблений із днища німецького танка.
Садибний будинок
На південь від Богданівки розкинулася висока тераса долини Південного Буга. Вона неймовірно красива – будете йти і фотографувати кожну хвилину. Десь кілометра за два від села за островами, відкривається пряме русло Буга, яке проглядається на багато кілометрів вперед. Цей пейзаж можна сміливо відносити до найкращих річкових пейзажів країни. Дійдіть до нього – не пожалкуєте.
Богданівка – село відоме не лише в Україні, але й далеко за її межами. В роки Другої світової війни тут був великий табір смерті. Я знав про це давно, але не уявляв наскільки великий. Невеличкий пам’ятник повідомив мені – тут було знищено 55 тисяч осіб. В таке важко повірити, я к і в те, що місце це мало кому відоме, навіть євреям до нього ніби й немає діла, лише нащадкам жертв, та і то одиницям. Поляки б влаштували великий меморіал…
Пам’ятник 55 тисячм загиблих євреїв
В часи Другої світової війни Богданівка була в зоні румунської окупації. Румуни не влаштовували масових розстрілів євреїв, але у Богданівці на них щось найшло, зокрема на керівництво табору, яке, кажуть дослідники, діяло під тиском німецького керівництва.
В’язнів у Богданівці тримали у свинарниках. Серед них почався тиф, і румуни усіх знищили, ніби то за одну ніч. Спалили, у тих же свинарниках у день народження сталіна. Це звірство було назване «подарунком сталіну». Після війни керівників табору засудили до смерті, але потім замінили присуд на довічне ув’язнення.
Текст та фото Романа Маленкова.
Місток із днища танка
