Після виходу останньої частини Бондіани, дуже популярною у туристичному світі стала італійська Матера – дивовижне місто, зведене на скелях і печерах, із дзвіницею на центральному пагорбі. Старізні будиночки хаотично піднімаються по пагорбу до дзвіниці, чи може навпаки від неї котяться донизу. Матера – об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО, вона дуже відома, а от Бокайрент – схоже іспанське містечко, відоме значно менше, принаймні українським туристам воно взагалі не відоме.
Запам’ятати назву Бокайрент не просто. Я це зробив за допомогою асоціативного ряду – Бока Хуніорс – відома аргентинська футбольна команда і рент – оренда авто – маємо Бока і рент – вже не забуду.
Бокайрент має дві розкішні фототочки – такі модно називати інстаграмними. Щоб потрапити на першу – це півтисячолітній цвинтар за мурами, проїдьте (чи пройдіть) метрів 500 від містка, який веде у місто на південному сході. Протилежний від цвинтаря пагорб обліплений кам’яними будиночками, над якими височіє висока дзвіниця, а знизу, у долині бачимо колоритний міст, який, напевне, зведений ще в часи владарювання на Піренеях арабів.
Друга точка для фото – брама, через яку ви потрапите на головну площу міста – Ратушну – Ayuntamiento. Площа оточена височезними будинками, які зовсім не очікуєш побачити у чотиритисячному містечку, причому будинки дуже древні, а над ними височіє та сама дзвіниця церкви Успіння Святої Діви Марії, зведеної ще у 1516 році. Храм збудували у готичному стилі, але пізніше він отримав барокові форми. Ну ви зрозуміли, що із другої точки ви зніматимете Ратушну площу.
Ну а коли зробите дві обов’язкові світлини для інстаграму – вирушайте в блукання вузенькими кривими вуличками старого міста, яке на карті підписано, як Барріо медієвал, а офіційно – Барріо – де-ла-Вілла-де-Бокайренте, чи якось так. Вулички ці переважно пішохідні, всі похилі й часто стрімкі, із сходами і величезною кількістю горщиків із квітами, навіть взимку. Хоча яка тут зима – люди у лютому у футболках ходять. Зсередини місто дуже нагадує гористе поселення турецько-арабського світу, наприклад Мардін – воно і не дивно, адже проектували місто араби.
Перші житла на місці Бокайрента були печерними – навколо міста, та і під старими будинками печер немало. Є печерний монастир Лас-Агустінас-де-Бокайрент – ще одна обов’язкова точка для відвідання. Щоправда, він розташований на високій скелі, і до нього треба підніматися стрімкою, старовинною дорогою. Заснували обитель у 1556 році. Спочатку ченці жили і молились виключно у печерах. Пізніше з’явилася наземна церква, а печери почали виконувати допоміжну функцію.
В іберійські та римські часи поселення було незначним – його розбудували араби, які захопили Піренейський півострів на початку восьмого століття. Тоді з’явилася назва Букуйран. В часи реконкісти іспанці відвоювали місто аж у1245 році – півтисячоліття воно було мусульманським.
У 13 столітті в Бокайренті з’явилася королівська резиденція – посприяв цьому тодішній володар міста, барон Перес д’Артес, тодішній управитель (розпорядник) короля Хуана І Арагонського. А у 1418 році у місті з’явилася Королівська суконна фабрика. Здається від тих часів час у Бокайренті зупиниився, хоча ні, брешу – головна розбудова міста відбулася у 16 столітті, тоді з’явився і монастир на горі, і головний символ – церква Успіння Пресвятої Богородиці, із дзвіницею, яку видно за десятки кілометрів від міста.
На Ратушній площі є кілька цікавих ресторанів, але попереджую – вони йдуть на сієсту навіть взимку, тому пообідати після другої години дня саме у цих закладах вам навряд чи вдасться. Ми знайшли інший непоганий ресторанчик, метрів за двісті від центру – той працює навіть в сієсту. А потім відвідали магазин крафтових кулінарно-гастрономічних товарів, в якому є багацько усього – від цукерок до алкоголю.
Текст та фото Романа Маленкова.
