За 15 кілометрів на південь від Татарбунар, на березі найбільшого озера України Сасик, в селі Глибокому розташоване велике козацьке кладовище… Хоча можна сказати по іншому – на березі лиману Кундук, в колишньому болгарському селі Ескіполос розташовано старовинний цвинтар. Козацький. Цвинтар, який підмивається і обвалюється у лиман, а із глинистого стрімкого берега стирчать людські кістки та старі дошки гробів. Старовинні козацькі хрести падають униз…
У подвійній назві озера винні турки, які називали його і Сасик, і Кундук. До захоплення Бесарабії Росією тут було татарське поселення Самсонд. Його спалили російські вояки і у 1806-1812 рр. тут був хутір Нестора Будецького. Хто був цей Нестор – нам з’ясувати не вдалося, імовірно козак-уходник. А у 1822 році тут дозволили поселитись болгарським колоністам, які прийшли із поселення Ескіполос. От вони і свою колонію назвали так само.
У 1856 році, після поразки у Кримській війні, згідно із Паризьким трактатом, Росія віддала Південну Бесарабію (по Дністер) Молдавському князівству, васалу Османської імперії. Знову бути під турками болгари не схотілли й покинули поселення – пішли десь у Таврію. На їх місце поселились молдавани та родини Буджацьких козаків. От саме тоді й з’явився козацький цвинтар – традиційний для південних районів України, в яких майже не було дерева, а надгробні хрести витесувались із вапняка. Цвинтар розташували на високій терасі над північною прісноводною частиною озера Сасик. В ті часи води озера не доходили до схилу тераси, воно ділилося на дві частини – більша, південна, була солоною, але у 1978 році радянські експерементатори вирішили її опріснити – чи то для розведення риби, чи то для зрошення. Для цього відкремили озеро від моря насипною дамбою. До озера підвели канали від Дунаю, і спробували вимити із нього сіль. Нічого не вийшло, крім значного збільшення площі і перетворення озера на солоний лиман.
При площі 215 квадратних кілометрів озеро Сасик (Кагул), ніби й найбільше в Україні, але більшість площі його водного дзеркала – штучна водойма, тому із природних озер найбільшим в Україні є Ялпуг. А от Сасик, крім великої площі, безстічності й мілководдя багатьох ділянок, смороду і цвітіння води влітку, ще й почав завдавати значної шкоди селам, підмиваючи і руйнуючи береги. От так і у Ескіполісі, який у 1947 році перейменували у Глибоке, берег почав розмиватись і обвалюватись, а разом із ним і древній цвинтар.
Цвинтар датують 18-19 століттям, але, напевне це помилка, адже у 18 столітті тут жили татари, а християн тут не було. Напевне про 18 століття почали говорити після того, як помітили на одному із хрестів дату “1704”, але то напевне, помилка, або підробка.
Цвинтар досить великий, він є продовженням сучасного сільського кладовища. Більшості кам’яних хрестів вже понад сто років, але у Реєстр пам’яток цвинтар не включений. Його не охороняє ні держава, ні місцеві мешканці, хоча вже неодноразово звучали пропозиції про перепоховання крайніх могил… В останні десятиліття берег дещо укріпили камінням і обвали стали більш рідкими, але після великих дощів, або раптового танення снігу, вони все ще спостерігаються, а частина хрестів вже стоїть на самому краєчку.
До Глибокого від Татарбунар веде паскудна дорога, тому туристи тут майже не бувають. Отак і руйнується старовинний історичний козацький цвинтар.
Текст Романа Маленкова, фото Максима Назаренка.
