Я б назвав Горіс найвіддаленішим від Єревану містом, із цікавих для туристів – до нього 240 км. Не впевнений, що туристи їхали б у Горіс, якби поряд (за 35 км) не було б казкового Татевського монастиря із найдовшою у світі канатною дорогою. Я б теж не поїхав, але ж все таки поїхав, і зовсім не пожалкував, відкривши для себе, та і для вас, біля Горіса, регіон схожий на Каппадокію, щоправда без балонів та інфраструктури. Про інфраструктуру окрема історія – у всьому Горісі, з його двадцятьма тисячами населення, немає жодної АЗС, де можна було б розрахуватись карткою – виключно кеш. А у готелі, в якому ми ночували, доволі непоганому, домашньому, не було інтернету – Ростелеком щось лажає, а власних провайдерів Вірменія не має.
Із усіх провінційних міст Вірменії Горіс, напевне, найгарніший. Його затишні вулички забудовані красивими кам’яними будинками, цікавими з архітектурної точки зору, створюють європейський колорит. В Горісі немає відчуття сірості, як у більшості невеликих містечок і сіл Вірменії, де будинки зведені із шлакоблоків, непривітно зустрічають туристів. У Горісі хоч і сірий камінь, але він живий, і сірий зовсім по іншому.
Горіс класний. Він лежить у глибокій долині річки Горіс, яка є притокою Воротана. Можна вважати, що нинішнє місто з’явилося у 19 столітті. Спочатку це було село, куди відправляли у заслання за релігійні переконання. Пізніше було розроблено план розбудови Горіса – вулиці почали зводити у шахматному порядку, село перетворилися на місто, в якому з’явилася промисловість та ремесла, зокрема Горіс став центром виробництва килимів.
Я не хочу пускатись у дослідження етимології назви Горіс, але чомусь мені здається, що без російського впливу назва не з’явилася б. У 19 столітті поселення називалося Геруси, а у давні часи – Корес. Нині назва Корес забулась, а старе місто називають Старий Горіс, і саме воно – найцікавіше у Горісі.
Корес починався як печерне місто. Люди жили у туфових печерах. Із часом до печер прибудовувались будинки, храми. В тутешніх горах дуже багато високих окремих скель, які, поряд із печерами, формують краєвиди, дуже схожі на Каппадокію. Дивно, але ця місцевість, яка займає досить велику площу, й неймовірно цікава для піших мандрівок, абсолютно невідома туристичному світу.
Від Горіса Старий Горіс відділений річкою. Поряд із печерним містом великий цвинтар і старовинна кам’яна церква святої Ріпсіме. Чисто каппадокійські пейзажі – інколи просто забуваєш, що ти не в Туреччині, а на півдні Вірменії.
Корес лежав на одному із відгалужень Великого Шовкового шляху – тут проходила дорога, яка вела із Нахічевані у Арцах (Карабах). Цим шляхом із Нахічевані везли сіль, яка в ті часи дуже цінилася, в зворотному напрямку везли товари із Прикаспійських земель, та із більш дальніх країн. Корес, на жвавому торговому шляху, розвивався як торговий і ремісничий центр. Тут працювали печерні караван-сараї і, навіть печерний театр – до речі вони збереглися, але печерне місто було покинуте після приходу на тутешні землі Росії.
Горіс розташований за 15 кілометрів від кордону із Азербайджаном. Зважаючи на напружені стосунки Вірменії із цією країною, в розвиток туристичної інфраструктури багаті вірмени бояться вкладати великі гроші, тому Горіс розвивається повільно. Але видно, що місто все таки розуміє, що воно привабливе для туристів – не впевнений, що ще хоч одне місто у Вірменії має таку кількість пам’яток архітектури – їх у Горісі 278, тому тут працюють музеї, є немало невеликих готелів.
Недалеко від Горіса є ще одне село із великим печерним містом Хндзореск, але я, на жаль, туди не їздив.
Текст та фото Романа Маленкова.
Церква святої Ріпсіме
Церква святого Григорія
