Успенський чоловічий монастир — православний чоловічий монастир Українська Православна Церква у селі Низкиничі Іваничівського району Волинської області, заснований у 1643 році Адамом Киселем. Після смерті у 1653 році фундатора поховано у Свято-Успенській церкві монастиря. Також тут поховано його дружину Анастасію (дочку київського шляхтича Філона Гулковича).
Обитель було засновано 16 вересня 1643 року. Її фундатором став український магнат Адам Кисіль, на той час генеральний каштелян Чернігівського староства. Монастиреві Адам Кисіль заповів на вічні часи замок із землею навколо нього і три родини селян, які мали обслуговувати цю обитель, три тисячі талярів і дві тисячі злотих, з яких монастир мав отримувати 7 відсотків річного прибутку і десятий сніп з маєтків. Згідно з волею фундатора, в обителі мали проживати 12 ченців і займатися молитвою та духовним просвітництвом. Спочатку головний храм було освячено на честь Покрови Принайсвятішої Панни Марії, а сам монастир звався Покровським.
Монастир посідав стратегічно вигідне місце за межами села, на вершині невисокого пагорба. Оборонні укріплення бастіонного типу складалися з земляного валу та сухого рову, які доповнювали природні захисні рубежі. Вони оточували квадратне в плані монастирське подвір’я з чотирма бастіонами. Розміри куртин квадратного бастіонного замку, розміщених паралельно стінам Успенського храму, отже, орієнтованих за сторонами світу, становили близько 60 м. Площа монастирського подвір’я невелика — приблизно 0,3 га. В’їзд розташовувався в південній куртині, поблизу південно-західного бастіону, який значно відрізняється від інших наріжних бастіонів висотою, більшими розмірами та формою плану. У плані він наближається до овалу, а три інші первісно були ромбоподібними. Завдяки цьому південно-західний бастіон мав вигляд невеликого кургану з крутими схилами. Це наводить на думку, що він служив основою високої дерев’яної дозорної башти.
Ще задовго до заснування обителі Кисіль почав у своєму маєтку будівництво нового мурованого храму, оскільки попередній — дерев’яний, розміщений поза оборонними валами, — вже тоді називався «старим».
У фундушевому записі Адам Кисіль писав:
“Я прагну щоби той Низкиницький монастир і Дім Божий зараз не тільки мурів фундаменти мав, і не тільки стіни закінчені на славу Божу, й ченців дванадцять на вічні часи у ньому мешкали… Нехай же за життя моє у Божій боязні, поки мені Господь прибавить щасливого віку, а по смерті моїй за душу мою многогрішну при моїм гробі і за душі моїх предків і батьків – за родичів живих та померлих, нехай братія у святих Літургіях, жертву щоденну посилає до Владики смерті та життя.”
Для належного утримання іноків й для завершення будівництва головної святині протягом десяти років Адам Кисіль вносив чималі пожертви для нової обителі. 18 серпня 1646 року фундуш можновладцем був ще раз підтверджений, і на Низкиничі додано 5000 золотих, про що й внесли відповідний запис до Володимирських Гродських книг. Подібна відмітка містилась у записі за 1646 рік, коли засновник передав монахам великий обшар поля, а загалом, за пізнішими свідченнями настоятелів, самої орної землі тут було понад 100 десятин. Окрім того, воєвода ретельно відвозив 10-ту частину від усього свого врожаю у чернечі засіки й зобов’язав чинити цю богоугодну справу усім своїм наступникам.
Адам Кисіль
Після смерті Адама Кисіля його рід недовго зберігав безпосередні зв’язки з Низкиничами. Кілька років звання ктитора (опікуна) монастиря носила дружина Адама — Анастасія, потім — його племінниця, дочка брата Миколи Олена. В 1662 році низкиницький маєток віддали в оренду Кадебичам-Кончинським, а з 1680 року він переходить на орендному праві до Довгял-Циринів. На жаль, останні, прийнявши католицизм, розпочинають з 1690 року жорстокі утиски, які переходять у справжню боротьбу поміж ченцями і посесорами, що довело монастир до занепаду і відходу від Православ’я.
За часів унії монастир діяв, і навіть прикрашався — було розписано храм, споруджено хори та орган.
Разом із зміною політичного устрою краю, коли Західна Волинь остаточно переходить під владу Російської імперії, ситуація змінюється докорінно. Розпочинається примусове переведення греко-католицьких парафій у лоно православної церкви. У тому ж році у відомство православного духовенства переходить Покровський храм, який стає парафіяльним. Після 98-літньої перерви тут знову відправляється православна літургія.
У 1909 році Низкиницьку церкву відвідав майбутній новомученик владика Фаддей (Успенський). Він належно оглянув речі старовини й внутрішнє вбрання церкви та увіковічнив свої враження у «Волинських єпархіальних відомостях».
Бурхливе XX століття залишило найкривавіший відбиток у житті храму — усипальниці Київського воєводи. Перша світова війна не тільки перекреслила сподівання місцевих прихожан, але й після її закінчення з храму зникло безліч цінностей, а з дзвіниці оригінальний дзвін з гербовими знаками та надписом самого фундатора.
В часи польського панування храм був одним з перших для ревіндикації у Володимирському повіті. Церкву католикам не повернули, але в міжвоєнні роки її грабують, після варварського відкриття саркофагу Адама Киселя з нього зникають клейноди та золотий пірнач покійного.
У Низкиничах існує місцевий переказ, що у 1930-х роках усипальницю відвідав голова польської держави, який зовсім не виправдав сподівань тодішніх прихильників папства, бо останній вказав що якщо «засновник храму був православний, то нехай такою ж ця святиня й залишається». Більше того, з 1935 року під егідою держави розпочинається її реставрація.
Друга світова війна теж не обминає церкву стороною. Під час наступу радянських військ повз неї пройшла лінія фронту, що залишила після себе знищену верхівку центрального куполу та незліченну кількість дірок у даху. В ті важкі роки парафію очолює о. Трофим Мороз, який відновлює святиню у повоєнні часи. Його підпис знаходиться і на актах від 8 серпня 1946 року, коли храм, дзвіниця та нагробний пам’ятник визнаються пам’ятниками архітектури республіканського значення.
У 1961 році храм, як і більшість волинських церков, був закритий, але не був знятий з реєстрації, що в майбутньому дало змогу знову відновити Богослужіння.
Та до того часу спокій Адама Кисіля потривожать вже радянські молоді богоборці, які 14 березня 1962 року увірвавшись до усипальниці повністю знівечили саркофаг, порозкидали кістки, а черепом грали у футбол. За розповіддю очевидців, захмеліли комуністичні молодики при допомозі ножів та пилок зірвали церковні замки і вдерлися до храму. Вони розхитали іконостас, сплюндрували вівтар та ікони, богослужбові книги та документи викинули на долівку. Жертвою войовничих атеїстів стало погруддя фундатора — від удару об підлогу воно розкололося на двоє.
У 1987-1994 рр. настоятелем монастиря був нинішній керівник Києво-Печерської лаври, одіозний, проросійський Павло Лебедь. За його керівництва із храму зник бароковий іконостас 18 століття, який замінили новим, російського типу.
У храмі на Волині знищили іконостас, бо не відповідав канонам російської церкви
Фото Успенської церкви села Низкиничі, які віднайдені у Державному архіві Волинської області, зроблені у 1936 році. На них зображенні бароковий іконостас, барельєфи із родовими гербами Адама Кисіля та дерев’яний амвон.
Світлини опублікував Велінець Юрій у фейсбук-спільноті “Нововолинськ Інфо”.
Автор зазначає, що такі пам’ятки архітектури, як: бароковий іконостас, барельєфи із родовими гербами Адама Кисіля, дерев’яний амвон було знищено в 1987-1994 роках, коли Низкиницька парафія була приходом сучасного намісника Києво-Печерської лаври Павла (Лебедя).
“Причинами такого злодіяння стало невідповідність вигляду інтер’єру церкви, зокрема іконостасу канонам російської церкви”, – йдеться у дописі.
Царські ворота іконостасу зберігаються в Нововолинському міському історичному музеї і потребують реставрації. Місце знаходження решти елементів іконостасу не відоме.
Джерело: БУГ
Фото Романа Маленкова (крім архівних)
