Під час нашої чергової краєзнавчої експедиції (2022 р.) ми потрапили у це селище, розташоване за 25 кілометрів від польського кордону при трасі, яку в Києві називають «Варшавка», і були приємно вражені кількістю пам’яток, а ще тим, що так мало знали про Луків. Це могла би бути туристична перлина, та ще й біля кордону на трасі, але нам Луків здався глухою-глухою провінцією. Туристів тут ніхто зроду не бачив, а більшість пам’яток зовсім не виглядають туристичними магнітами.
Луків відомий із 1537 року – тоді це було село Лукове, яке належало польському роду Мацейовських. У 1557 році власники отримали королівський дозвіл і перейменували село на Мацейовичі. Через деякий час воно отримало статус містечка та магдебурзьке право і стало називатися Мацеїв, а у 1568 році його купили Вишневецькі. Із 1680 року власниками Мацеєва стали польські шляхтичі Мьончинські, які володіли містечком понад два століття, і саме при них у Мацеєві з’явилися головні його пам’ятки. Після поділу Польщі наприкінці 18 століття містечком заволоділи москалі, у 1920 році ця територія опинилася в межах нової Польщі, ну а потім був СРСР (із 1939 го), німецька окупація і перейменування Мацеєва у Луків у 1946 році.
Церква святої Параскеви
Церква святої Анни
Палац Мьончинських
Синагога
Відразу після повороту на Луків із траси зустрічаємо старовинний цвинтар, на якому є каплиця, декілька родинних склепів і дуже багато древніх хрестів. Звертає на себе увагу широка цегляна колона над одним із склепів.
Після в’їзді у село, ліворуч, бачимо великий парк, серед якого канал з водою, який утворює острів, а на острові колишній палацовий комплекс Мьончинських – палац, великий флігель, залишки господарських споруд. Комплекс достатньо великий – що палац, що флігель (я так і не розібрав що із них що), дуже великі, як для резиденції дрібних поміщиків – вочевидь зрозуміло, що Мьончинські були не бідними шляхтичами, в період понадстолітньої російської окупації вони мали графський титул, а палац звели на місці старого замку (от звідти і рів) на валах, які теж добре збереглися. Від палацу через рів з водою, який Мьончинські зробили прекрасною парковою декоративною водоймою, перекинуто кілька містків… Але не думайте, що палацово-парковий комплекс приймає тисячі туристів, вражаючи своєю блискучою красою – в радянські часи тут була лікарня, а нині будівлі покинуті й почали занепадати, як і парк… Жаль, прекрасний і величний об’єкт ніби нікому і не потрібен.
Палац Мьончинських був зведений наприкінці 18 столітті за проектом німецького архітектора Матеуса Пепельмана.
У Лукові є два гарних храми: костьол святої Анни та церква святої Параскеви, із прекрасною дерев’яною дзвіницею. Костьол святої Анни звели ще в 16 столітті, а у 18-му його було реконструйовано, а у 19 столітті його передали православній громаді, яка добудувала два бічних крила. Це бароковий храм із рисами оборонної архітектури, нині він належить Православній церкві України. Нині тут відбуваються будівельно-реставраційні роботи.
Церкву святої Параскеви збудували у 1723 році. Початково це була греко-католицька споруда, але від 19 століття – православна. Нині тут московська патріархія, що відразу стало зрозуміло, коли пара жіночок у дворі запитала, чи маємо ми благославлєніє фоторафірувать. Але храм із дзвіницею перебуває у прекрасному стані.
У Лукові в 19 столітті була велика єврейська громада, від якої збереглася будівля синагоги. Хоча мешканці сусідніх хат нам сказали, що то єврейська школа. Напевне там було два в одному.
В селищі є старезні дерев’яні хати – фактично музейні експонати, є старі будівлі складів, житлові й адміністративні будинки початку 20 століття. Є що подивитись, але все воно якесь недоглянуте, вкрите шаром радянського пилу, часто покинуте й нікому не потрібне. Та які там туристи…
Текст та фото Романа Маленкова.
Палацово-парковий комплекс Мьончинських
