У Пряшів ми їхали від Старої Любовні. Там до Пряшева, за словацькими мірками, шлях не близький, особливо, коли ти не знаєш де купити віньєту, для виїзду на автобан, і їдеш через села і гори, такими серпантинами, що аж у голові паморочиться. Щоправда, дорогою на Пряшів ми оглянули ще немало цікавого – прекрасне місто Кежмарок, та ще гарніше, юнесківське казкове містечко Левочу, повністю обнесену оборонними мурами, ровами і баштами. А потім, високо в горах, вже у темноті, ми перетнулися із величезним комбайном – напевне йому теж зась виїжджати на автобан.
Вночі ми, як загнані коні, заїхали у вузькі вулички пряшівського середмістя, ледве знайшли готель й втомлені попадали спати. Щоб зранку, із вікна побачити чудовий краєвид черепичних старовинних дахів і храм на пагорбі, над містом – Кальварію.
Столиця краю – Пряшів Prešov, лежить за межами українських етнічних земель, але я про нього не можу не згадати, адже тут було немало українських адміністративних установ, освітніх і культурних заходів, було здавна та і нині немало українців. Згідно із статистикою за 2020 рік українців і русинів у Пряшеві живе приблизно по тисячі осіб, але греко-католиків і православних разом – понад дев’ять тисяч, при загальній кількості мешканців – 88 тисяч. Отже кожен десятий – це або українець, або з українського роду (греко-католицького, чи православного). Ще раз нагадаю, що офіційна віра словаків – римо-католицтво.
Відразу скажу, що Пряшів (словацькою Prešov) мені дуже подобається. Я вже бував у цьому місті неодноразово, і ще заскочити не проти. Передусім подобається старий історичний центр, який колись був повністю обнесений мурами й зберіг колоритні вхідні брами. Старувка (стара частина міста на польський манер) Пряшева абсолютно не схожа на польські міста, адже тут право було не магдебурзьке, а саксонське (його ще називали угорським), відповідно і планування міста було не прямокутним (шаховим) а велося від форми риби, яку мала центральна вулиця – розширялася в центральній частині й звужувалася ближче до країв. В саксонському праві головну частину міста займав кафедральний собор, поряд із яким, дуже часто стояла ратуша (радніца).
Серцем Пряшева є кафедральний римо-католицький готичний собор святого Мікулаша (Миколая по нашому). Його почали будувати ще у 13 столітті, основні ж будівельні роботи відбувалися в середині 14 століття та на початку 16-го. Будували храм угорці, які володіли в той час краєм, та німці, які становили основну частину міської громади. Довжина храму 55 метрів, ширина 34 метри, висота дзвіниці – 60 метрів.
Собор святого Мікулаша
Собор святого Мікулаша я б назвав еталонним представником угорської готики, основаної, напевне, на будівельних традиціях саксонців. Зокрема, це стосується завершення дзвіниці, з височезним шатром шпилем, та чотирма дрібнішими шпилями по кутах.
Поряд із собором декілька колишніх адміністративних установ, які разом із храмом утворюють в центрі Ринкової площі острів забудови. Сама площа у плані нагадує лук. Від країв вона має два сквери, а по периметру її охоплює вулиця Главна та суцільною стіною оточують двох-, трьох-поверхові, переважно ренесансні кам’яниці. Частина цих кам’яниць – колишні палаци і резиденції угорської шляхти, в тому числі і роду Ракоці.
Хочу звернути увагу на незвичайний пам’ятник, приліплений до кута старої адмінустанови (колись тут був суд), південніше собору святого Мікулаша. Так на пам’ятнику в повний зріст стоїть козак, із довгими вусами та оселедцем на голові, а у нього з-за спини виглядає кат, в масці із довжелезним мечем біля плахи. Під пам’ятником кам’яна таблиця, із мадярським текстом. За допомогою гугл-транслейту я звідти зрозумів, що угорською Пряшів називається Епер’єш, і там зовсім не козак, а Імре Теккелі – очільник антигабсбурзького повстання. Виявляється не лише українці полюбляли оселедці на бритій голові, і довжелезні вуса.
Знак у пам’ять про повстання 1684 року
Повстання мешканців Пряшева розгорілося у 1684 році, очолив його представник шанованого угорського роду – Імре Теккелі. Того ж року австрійці придушили повстання, очільників заарештували й протримали у Карафовій в’язниці (до речі ця в’язниця збереглася – прекрасна готична будівля) три роки. В’язниця, як і суд отримали назви від прізвища генерала Антоніо Караффи, який очолював імперську армію, а потім і жорстокий суд над повстанцями. І страшну кару – їм спочатку відрубували руки (отой самий кат, довжелезним мечем), потім голови, потім четвертували й шматки тіл розвозили по містам імперії.
На південь, за 450 метрів від головного римо-католицького собору міста, стоїть головний греко-католицький – собор Івана Хрестителя. Із 1603 року цей храм був головним у монастирі міноритів, а у 1753-1759 рр. з’явилась барокова будівля, яку ми бачимо нині – її збудував архітектор Гашпар Урлеспахер. Вежу збудували у 1865 році.
Треба зазначити, що зводили собор Івана Хрестителя римо-католицьким. У 1790 році цісар заснував у Пряшеві вікаріат греко-католицької Мукачівської єпрахії, а у 1815 році церкву Івана Хрестителя передали під окрему греко-католицьку єпархію. Від того часу це собор.
Греко-католицький собор Івана Хрестителя
У Пряшеві дуже велика кількість пам’яток архітектури, серед яких і храми, і залишки міських фортифікацій і житлові та адміністративні будівлі. Я ще хочу звернути увагу на Кальварію, яка здіймається на пагорбі над середмістям із 18 століття. Це костьол та 14 каплиць-стацій, які підіймаються по схилу пагорба.
У Словаччині дуже люблять Кальварії. В перекладі із латини це слово означає – Голгофа, тому зрозуміло, а комплекс символізує шлях Ісуса на цю гору, до хреста. Кожна його зупинка відмічена каплицею, а місце хреста – храмом. Найбільша із бачених мною – Кальварія Зебжидовська, у Польщі – то комплекс окремих костьолів, кожен із яких присвячений окремій стації (зупинці) Ісуса, а власне на місці Голгофи – великий монастир. Таких великих у Словаччині немає, але дрібніших дуже багато, й усі на високих пагорбах або скелях, от і у Пряшеві є. Її будівництво ініціювали єзуїти, а кошти дали міщани та шляхта. Будівництво каплиць почали у 1720 році, закінчили ж усе, із освятою, аж у 1769-му. Можете уявити масштаб комплексу, якщо його зводили майже півстоліття.
Кальварія
Перша документальна згадка про Пряшів датується 1247 роком, хоча вважається, що місто заснували у 12 столітті, і, напевне, заснували угорці. А вже у 13 столітті значну частину міщан становили німці. Саме вони і розбудовували Пряшів, адже до 17 століття мали в місті дуже велику й впливову громаду. Але нас більше цікавить українська громада кількість якої я назвав на початку. З’явились українці-русини у Пряшеві, напевне відразу після заснування, але помітну роль почали відігравати лише у 19 столітті, після революції 1848 року. Тоді місто стало одним із головних українських центрів Угорщини, чому сприяло існування окремої греко-католицької єпархії. На жаль українці Пряшева у 19 столітті масово піддалися на російські провокації й пустились у москвофільство. Не буду перелічувати усі ті проросійські організації, які створила у місті українська інтелігенція до Першої світової війни – тут навіть був «Союз русских женщин». Справжнє українське життя почалося після 1919 року у складі Чехословаччини й особливо розквітло вже після Другої світової війни, коли з’явилася Українська Народна Рада Прящівщини, почали виходити україномовні газети, тижневики і місячники, український канал на радіо й дві кафедри мови та літератури в університеті. Було немало і русинських організацій і установ, і навіть музей створили. Русинський. Русини співпрацюють з українцями, але вважають себе окремим народом. І аж донині так. Сподіваюсь, що після розуміння, що таке росія, ситуація зміниться.
Текст та фото Романа Маленкова
Карафова в’язниця
