Ще у 80-х роках 20 століття більшість населення Словаччини мешкало у селах, зберігаючи традиційний побут та колорит. Тут і нині, є села, які,ніби зійшли зі сторінок книжки. Так, наприклад, в Жилінському краї, за 5 км від Ружемберока, в горах, на висоті в 700 із хвостиком метрів, лежить найвідоміше село Словаччини – Влколінець Vlkolínec. Ще б воно не було найвідомішим, якщо його, ще у 1993 році, зробили об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Це чотири десятки дерев’яних хат-зрубів, розміщених на одній вулиці, з двома короткими відгалуженнями, які офіційно вважаються ще однією вулицею, та 13, офіційно зареєстрованих, мешканців. За іншими даними мешканців у селі 35, а жилих будинків всього 18, решта – музейні експонати.
Влколінець є еталоном сільського поселення в Північних Карпатах. Село не має сучасних будівель, воно збереглося недоторканим, протягом останнього століття – криті гонтом зруби заставляють перенестись у часі. Мабуть саме за цим відчуттям сюди приїжджають тисячі туристів. Вони прогулюються довгою дворядною вулицею, яка впирається у сінокоси стрімкого схилу. Дехто піднімається на гору, щоб оглянути з висоти мальовничі краєвиди, та гонтові дахи, ніби іграшкових, будиночків. Інші повертаються у центр села, де у красивих, життєрадісних, пофарбованих у різні відтінки жовтого, а ще у блакитний та білий кольори, зрубах, влаштовано кілька музеїв, кафешки та ресторанчики. А ще тут можна винаймати житло, щоб глибше зануритись у колорит словацьких горян.
Влколінець був заснований у 1376 році. Кажуть, що архітектура з того часу в селі не змінилася, не рахуючи бароково-класицистичної церковки, яку збудували у 1875 році, водяних насосів та електроенергії. Назва походить від слова «влк» (мабуть «о» читається, хоч і не пишеться), яке означає «вовк», і вказує на значну кількість великих хижаків, з якими змушені були боротися тутешні лісоруби та пастухи у давні часи. Місцеві мешканці кажуть, що і нині навколо Вовчого бродять вовки, але навряд, адже нині лісу небагато – все розділене асфальтними дорогами, цивілізація ж – таке вовкам не до вподоби.
Текст та фото Романа Маленкова. Із книги “10 країн після карантину”
