Монастир Агарцин розташований за 14 кілометрів від міста Діліжан. На відміну від більшості вірменських монастирів, де збереглася одна церква, у цьому велика кількість будівель – храми, каплиці, трапезні, і він не темний, адже збудований із світлого каменю – напевне єдиний у Вірменії.
В Агарцині ми побували в травні 2021 року. Тут було повно туристів, хоча у, Діліжані ми їх майже не зустріли. Переважно російських туристів. Монастирські будівлі стояли свіжо відреставрованими, світленькими, фотогенічними. Дивно, що цей монастир значно менш відомий, ніж Севанаванк, або Айраванк, хоча, як на мене, він значно цікавіший. Казковий, і дуже європейський. Він мені чимось нагадав венеційські храми адріатичного узбережжя – мабуть романськими формами, яких немало у вірменській архітектурі 11-12 століть.
Заснували монастир Агарцин у 11 столітті, з тих пір збереглася церква святого Григора, дуже цікава будівля, яка має прибудований гавіт – велику прибудову перед входом, виключно вірменський елемент сакральної архітектури, дещо подібний до притвору, але значно більшого розміру. Головну монастирську церкву, досить унікальну, із шістнадцятигранним барабаном – Сурб Аствацацин (Богородиці), освятили у 1281 році. Трохи пізніше до неї теж прибудували. Ще одна церква монастирського комплесу – Сурб Степанос, збудована у 1244 році, а трапезну звели у 1248-му. Усі храми компактно розташовані на невеликій терасі, в долині, вкритій густим лісом, який підсилює колорит обителі.
Деякий час монастир Агарцин був одним із головних у Вірменії, адже тут розміщувалась усипальня царської родини, в якій поховали царів Смбата і Гагіка, з роду Багратуні. А ще на території монастиря був похований відомий вірменський теолог 12-13 століття, Хачатур Таронаці.
Монастир був частково поруйнований, під час нападів сельджуків. Його відновили вже у 13-му столітті, після чого він знову був святинею для вірменів. Тут створили паломницький центр, який працює і нині. А ще тут проводять урочисті події, зокрема, весілля.
Текст та фото Романа Маленкова.
