Біля монастиря Саноїн розташоване місто Алаверди. Хоча ні – нині монастир офіційно у межах цього міста. Ми знаємо таке ж слово (алаверди), яке означає щось, типу передачі тосту на святковому кавказькому застіллі. Чи воно пов’язане із назвою міста – не зрозуміло. Сама ж назва походить від турецьких слів «аллах» та «верді» – «бог» та «давати». Виходить, що Алаверди, це щось типу – Богдан.
Місто лежить на березі досить потужної гірської річки Дебед. Будинки розкидані по схилам та високим терасам, серед них багатоповерхові радянські. Особливо ефектно виглядає здалеку та частина, яка раніше була селом Саноїн – дуже вже високо вона розташована.
Місто Алаверди вже існувало у 3 столітті до н.е. Тоді воно називалося Манес. Це було місто-фортеця, в якому із 13 століття почали добувати мідь. У 18 столітті сюди приїхали грецькі гірники, які побудували мідеплавильний завод і розширили видобуток міді.
У 1801 році Алаверди було загарбане Російською імперією, яка деякий час розробляла мідні шахти, а потім продала їх французам, які взялися за гірничу справу наполегливіше. Ще більше пожвавлення у розвиток міста принесла, зведена у 1899 році, залізниця Александрополь (нині Гюмрі) – Тифліс (нині Тбілісі) яка пролягла через Алаверди.
У 1921 році у Вірменії встановилася радянська влада, в Алаверди почали зводити великі заводи. Побудували розкішний, величезний залізничний вокзал, будинок культури… Нині заводи стоять пусткою, без вікон і дверей. Не знаю, чи працюють шахти, але міднеплавильні підприємства точно мертві.
Алаверди залишає після себе дивні почуття – мальовниче розташування, ріка і прекрасні гори, й, водночас, запустіння, бідність – ми навіть пристойного ресторану в центрі міста не знайшли. Довелося їхати в Саноїн – там якраз ресторани є, і один дуже гарний, прямо над урвищем, із оглядовими майданчиками і власною печерою. Які ж там смачні голубці – долма вірменською.
Текст та фото Романа Маленкова.
