У неймовірно красивій місцині, серед скелястих ущелин, потічків та водоспадів, на схилі найвищої гори Вірменії – згаслого вулкану Арагац, лежить замок Амберд. Я читав, що назва перекладається, як «замок у хмарах». І дійсно, Амберд розташований на висоті 2300 метрів – це трохи вище за нашу красуню Говерлу, і мабуть, майже завжди він у хмарах, але ми його побачили без хмар… Це щось неймовірне, одне із найкращих видовищ, бачених мною взагалі – величні руїни фортифікацій, казкова природа і чудова церква Вахрамашен Сурб Асвацацин.
До самісінького замку веде асфальтна дорога, нормальна, хоча, звичайно, серпантинів на ній вистачає, вона вузька, і взимку я б нею не поїхав – брр, які там є страшні урвища, але у травні місяці, у гарну сонячну днину, їхати цією дорогою – справжня естетична насолода. Весь час хочеться зупинятись і фотографувати нереальні навколишні пейзажі.
Замок у хмарах з’явився ще в часи Урарту, але нинішні будівлі датуються періодом розквіту вірменського княжого роду Камсаракан. Саме вони побудували Амберд у 7 столітті. Пізніше власниками замку були представники роду Пахлавуні (це одна із гілок, які вийшли із роду Камсараканів), а ще пізніше замок перейшов до династії Багратуні.
Церква Ваграмашен Сурб Асвацацин була зведена у 1026 році принцем Ваграмом Пахлавуні. Відносно проста, як і більшість вірменських храмів, хрестоподібна у плані, накрита конічним, сзожим на парасольку, куполом, виглядає дуже колоритно і велично. Тут чітко працює вислів – усе генІальне просто.
Вперше замок Амберд був захоплений сельджуками у 1070 роках. Амберд став їх військовою базою, і перебував у їхніх руках понад століття. Лише у 1197 році, спільна грузинсько-вірменська армія відбила його. Керував армією генерал (так пише британська Вікі) Закарян, який і став наступним власником замку. Були значно укріплені стіни, відновлені внутрішні приміщення, але це не допомогло втримати Амберд у 1236 році, під час нищівної навали монголів. Замок було зруйновано. З того часу його ніхто не відбудовував. А церкву відновили. Вона і нині радує око свою чудовою архітектурою.
Текст Романа Маленкова, фото Романа Маленкова та Ганни Недєліної.
