Норатус – село, в якому розташоване найбільше кладовище із хачкарами. Раніше, найбільшим був цвинтар у місті Джульфа, у Нахічеванській області Азербайджану, але місцеві мешканці його безжально знесли, шедевральні туфові хачкари розтрощили і використали як будматеріал. Нині тамтешні азербайджанці кажуть, що вірмен там ніколи не жило, і ніяких хачкарів не було. Тому нині найбільший цвинтар із хачкарами у Норатусі.
Хачкар – з вірменської – хач – хрест, а кар – камінь. Хрест-камінь – кам’яна стела із зображенням хреста. Найдавніші із збережених хачкарів датуються 8 століттям – у ті часи це ще не були надгробки – це були стели із церковними написами, знаки, які встановлювалися на в’їздах у населені пункти, пам’ятні знаки і т.д. Пізніше їх почали встановлювати на могили, і нині, основна кількість надгробків можна зустріти біля монастирів та на кладовищах. Мистецтво створення хачкарів – об’єкт Списку ЮНЕСКО як нематеріальна культурна спадщина людства.
Село Норатус розташоване за 2 кілометри від озера Севан. Колись води озера доходили аж до самого села, але з часом відступили. На тутешньому кладовищі збереглося до тисячі хачкарів, які датуються 10-18 століттями. Це якісь нереальні штукенції – просто вражаєшся майстерною роботою різьбярів. На кожній стелі є хрест, решта зображення може досить сильно відрізнятись – наприклад, це може бути просто орнаментальний декор, а може бути напис, а може бути суміш того й іншого.
Більшість хачкарів виготовлялись, і виготовляються, із вулканічного туфу. Ця гірська порода легко обробляється і досить міцна. В Україні, у вірменських громадах, хачкари робили з пісковику – такі можна побачити у вірменському соборі у Львові.
Крім кладовища у Норатусі є ще й старовинний храм, збудований у 9 столітті князем Сааком. Видно, що верхня частина церкви недавно відновлена – камінь ще не встиг потемніти. Церква досить цікава і фотогенічна, присвячена Богородиці – Аствацацин.
Село Норатус розташоване на висоті 1925 м.н.м. У рекламних проспектах його зазначають обов’язковим для відвідання у Вірменії. І це дійсно так.
Текст Романа Маленкова, фото Романа Маленкова та Ганни Недєліної.
