Забороль — село в Україні, у Луцькому районі Волинської області. Населення становить 1346 осіб.
Забороль мав статус ленного королівського володіння яке надавалось на вічне тримання — володіння землею з правом успадкування за умови виконання феодальних служб: військової, придворної тощо. В Литовській метриці 1517 року згадується Михайло Григорɛвичъ Дрỿчанинъ, пан заборольський, намісник князя Костянтина Івановича Острозького. 4 травня 1518 король Сигізмунд I пожалував три дворища з людьми, зем’янину волинському, дворянину, Олехну Григоровичу Козинському, за сприяння старости луцького, князя Костянтина Острозького[a].
« Маεть ωнъ и потомъки εго тыε вышεй писаныε два дворища в Заборольи, Тимошεвъскоε з людми а Козинскоε пỿстоε дεржати зъ зεмълͱa ми пашъными и сεножатьми, и з хворосты, и з заросльми, и с озεры, и з рεками, и рεчъками, ставы и ставищи, и з млыны и ихъ вымεлъки, и з ловы пташъими, и з даньми грошовыми и мεдовыми, и кỿничъными, и з чинши, зо въсими иными платы и пожитъки, и податми, и слỿжбами тыхъ людεй, и ихъ входы, и со всимъ с тымъ, как сѧ тыε два дворища вышεй писаныε и тыє люди, которыε на дворищи Тимошεвскомъ сεдͱат, сами в собε и въ границахъ ихъ ỿв обыходεх сѧ своих мают, и какъ тожъ на насъ были дεржаны. Гдε бỿдỿть пεрεд тымъ люди тыхъ дворищъ вышεй писаныхъ в гаи Заборольскомъ дрова и хворост, и кольε бирали, ωни и тεпεръ тамъ в гаи Заборольскомъ дрова и хъворостъ, кольε мають брати по-давъномỿ. Волεнъ ωнъ то собε розширити и прибавити, и людми на тыхъ дворищах садити, и пашню собε справити, и кỿ своεмỿ лεпъшомỿ и въжиточъномỿ ωбεрнỿти, какъ налεпεй самъ розỿмεючи «
— Lietuvos Metrika, knyga nr. 22
12 травня 1525 року король пожалував Тихну Козинському ще частину королівського гаю, на прохання старости луцького Федора Чорторийського, бо його люди і він сам велику «зваду і грабежі чинили». За ревізією Луцького замку 1545 року у селі було 16 дворищ. Одне належало тивуну а інші селянам, які виконували феодальні повинності, з них шість з своїми кіньми, три дворища стояли пусткою. Мешканці працювали на господарських роботах в Красному (передмістя Луцька), мостили лавки на Стиру, гатили греблю хмизом на голишівському ставі, їздили з підводами, куди їх пошле староста. До 25 листопада 1565 року Забороль належав Івану Борзобагатому[b] а згідно з поборовими реєстрами Луцького повіту 1570—1577 рр. частинами села володіли Михайло Єло-Малинський (платив податок з королівського маєтку — 49 дим) та Роман Козинський (платив з 4 дим). В 1647 році власник села Забороля — шляхтич Валентин Грушецький.
Був тут колись гарний англійський парк, закладений відомим ботаніком Міклєром, а в ньому палац і готична каплиця за проектом архітектора Ітара з Дубна. Близько 1859 року село належало Чарнецьким. 1885 року в селі було 38 дворів, 396 жителів, православна церква, школа, постоялий двір[4]. За переписом 1906 року в селі було 106 дворів та 693 жителі.
Сільська церква на честь Божої Матері була збудована 1728 року, однак згодом розібрана на продаж. Згодом збудували нову церкву, котра зазнала руйнувань від пожежі в 1944 році. На місці церковного кладовища, де була й символічна могила визволителям-українцям, радянська влада збудувала свинарники.
До 23 грудня 2016 року — адміністративний центр Заборольської сільської ради Луцького району Волинської області. Джерело: Вікіпедія
Ось що пише про церкву у селі Забороль сайт Волинь Post:
Православній церкві Собору Пресвятої Богородиці у селі Забороль Луцького району 8 січня виповнилося 100 років. Це єдина церква на Волині і доволі рідкісна в Україні, освячена на честь цього свята.
З архівних матеріалів відомо, що у селі Забороль ще 1718 року була зведена дерев’яна церква з дзвіницею. У 1894 році стараннями священика Миколи Ковальського була побудована і Свято-Миколаївська каплиця в пам’ять про заручини «його імператорської величності царя Миколи Олександровича з царицею імператрицею Олександрою Федорівною».
Для цієї каплички московські хорунгвісти навіть подарували старовинний образ Миколая Святителя, йдеться у матеріалі Ольги Жарчинської в газеті Вісник&Ко.
А 1908 року поблизу старої церкви освятили місце для будівництва нового Свято-Богородичного храму, який, звівши, освятили у грудні 1912 року. Відомо, що цеглу для нього привозили місцеві жителі: ті, хто мав пару коней – сорок фур, а у кого був один кінь – двадцять.
Найбільше храм постраждав під час Другої світової війни у 1943 році: його спалили з частиною села. Крім церковного майна, згорів й іконостас. А коли радянські війська вели наступ, зверху на обгорілому храмі посадили снайпера.
Село і церкву почали обстрілювати снарядами. Один з них влучив у храм, проте не вибухнув і видніється зі стіни до сьогодні.
Після закінчення війни парафіяни села взялися за відбудову своєї церкви. Заборольчани переконані: велика заслуга у тому, що їхня церква не була закрита, а відбудована, – священика Петра Ткача. Напевно, він мав якісь близькі стосунки з місцевою владою, а тому йому не чинили перешкод.
Відбудова храму тривала довгих тридцять років. І лише у 1975 році він уже мав належний вигляд. Цікаво, що й сам отець Петро теж розмальовував церковні стіни.
Іконостас для церкви привезли зі Свято-Успенського собору, що в Зимненському монастирі, який після війни був закритий. Щоб його вмістити у храм, довелося навіть з обох боків вкоротити. Скільки йому років – невідомо, лише знаємо, що зроблений у Москві.
А от щоб привести його із Зимного, потрібні були кошти, яких церковна каса на той час не мала. І Петро Курук, незаможний селянин, продав корівчину, єдину годувальницю сім’ї, щоб таки доправити іконостас до села.
Пізніше пригорщами приносив з церкви копійки – таким чином односельці віддавали йому борг.
Одна зі святинь цього храму – ікона Богоматері, теж давня, була привезена в село українцями-переселенцями після проведення операції «Вісла». На її тильному боці зазначено, що це старовинний образ, відреставрований 1934 року.
В радянських архівних документах зберігся цікавий факт про те, що якийсь поляк стріляв у цю ікону, а згодом, як стало відомо, він осліп.
Є тут і образ Святителя Миколая. Не виключено, що це той самий, подарований москвичами для каплички.
Від 1992 року жителі Забороля (не менше дев’яноста відсотків) вирішили «прописатися» до Київського патріархату, аби позбутися московського впливу. Саме тоді священиком у цей храм прийшов отець Віталій, який вважає, що саме завдяки підтримці парафіян храм вдається і утримувати, і відновлювати. Джерело: Волинь Post
Фото Романа Маленкова.
