Вирівка

Кожне невеличке село має свої цікавинки. Не виключення і Вирівка, що у Конотопському районі Сумської області. Засноване село після Деулінського перемир’я 1618 року, коли кордон між Московським царством та Річчю Посполитою встановився по Куколчиному логу – долині р. Куколка, яка протікає через село і неподалік впадає в р. Сейм. Річкою проходив старовинний водний торгівельний шлях, а контролювали його жителі пагорба, на якому зараз і знаходиться Вирівка. Тут біля річки знайдена бронзова фібула, на берегах – кераміка скіфської доби. В історико-етнографічному відношенні – це Сіверщина. Сіверщина охоплює чи не все Лівобережне Полісся і трішки Лісостеп із відрогами Середньоруської височини. Тут знаходяться столиці часів Гетьманщини – Батурин та Глухів. Після скасування козацького устрою ці землі віднесені були до Чернігівської губернії.

На сучасній центральній площі села домінують споруди комплексу Богородицької (Покрови Богородиці) церкви кінця ХІХ ст. – сама церква, сучасний фельдшерсько-акушерський пункт та школа. Непоказною виглядає сільрада, яка займає колишній будинок заможного жителя села, розташований акурат на повороті дороги з Конотопа на Мельню (найстаріше село району). Не випадково воно стоїть на берегах Сейму саме навпроти впадіння р. Куколка і свідчить про важливість водних торгівельних маршрутів між сучасними Ромнами (на р. Сула), Путивлем (на Сеймі) та Новгород-Сіверським (на Десні). Всі названі міста літописні, засновані понад 1000 років тому.

Що ж у Вирівці? Від церкви відкривається вид на долину р. Куколка. Йдемо старою греблею. Тут свого часу стояли млини заможних козаків, зокрема і сім’ї Парпур, найвідоміший представник якої Максим, лікар і видавець, професор Харківського університету, власним коштом опублікував «Енеїду» Івана Котляревського. Тобто р. Куколка певною мірою причетна до зародження сучасної української літератури. З точки зору географа – це давньольодовикова прохідна долина, через яку стікали надлишкові води з-під льодовика, що рухався долиною Сейму. Річці щонайменше 100 тис. років. Вона невеличка, долина заболочена і має потужний шар торфу. Навіть назва походить від кельтського бога темних сил Кукола, що обув вдягнутий у кобеняк. Воно й не дивно. В давнину тут мав би рости вільховий ліс – темний, сирий із високими папоротями, гадючником та кропивою. В наш час русло річки спрямлене, біля греблі непомірно величезний став, де суцільне мілководдя. Вільх в наш час у селі мало, переважають верби ламкі, які традиційно використовують для опалення. Ще й досі жителі у себе за городом вирощують їх. Біля старовинної греблі знаходиться кафе «Млин» чомусь стилізоване під вітряк. Господар має невеличку колекцію раритетів, пропонує клієнтам місцеві страви.

Від греблі на протилежний (лівий) берег веде пологий підйом. З обох боків оточений гірками – що свідчить про древність цього шгляху. Дорога сприяла водній ерозії, тому поступово на її місці вимився жолоб, яким і пролягає сучасна дорога. Саме на цьому пагорбі і було поселення скіфської доби.
Вже на плато – самому краю Полтавської рівнини на межі з Поліссям та відрогами Середньоруської височини і починається історична частина села. На місці сучасної контори сільгосппідприємства стояла до кінця ХІХ століття дерев’яна церква, а поруч було кладовище. Звідси беруть початок дві найстаріші вулиці – Сливенська та Салимонівка. Пройдемося ними.

Вулиці тягнуться паралельно і з обох боків отчені долинами річок – Куколки на півдні та Сейму на півночі. Утворюється такий собі мис, що впирається у греблю, якою ми пройшли. Сучасні вулиці – це доволі вузенький прохід поміж високими парканами з дощок, але все частіше із листів рифленої жерсті (профнастіл). Колись огорожею слугував тин, але до наших часів їх не лишилося. Із-за парканів виглядають будинки та господарські споруди. Цікаве їх розташування. Вони стоять найчастіше перпендикулярно до дороги, в’їзд розташований по центру. У будинку двоє-троє вікон виходить у двір і одно-два – на вулицю. Паралельно будинку розташовані господарські споруди. Було б логічно орієнтувати будинки так, щоб вікна виходили на південь. Так тепліше взимку, але господарі обирають інший принцип організації садиб – технологічний. Так зручно заїхати возом і розвантажити його в обидва боки. Якщо ж будинок розташувати головним фасадом на південь – то доведеться повертати, а це забирає простір, що в умовах доволі щільної забудови є великою розкішшю. Самі будинки типові для Сіверщини – мають вітростійкий чотирискатний дах, оздоблені наличниками, облаштовані ставнями. В середині ХХ століття більшість будинків обшельовані деревом, а раніше були побілені крейдою.

Проходимо близько 300 метрів і спускаємося в балку. Тут ще півтори сотні років був вигін. Люди селилися на протилежному схилі балки, де була садиба Костенецьких. Про них є достатньо у Вікіпедії, та й не підемо туди – повернемо у вуличку на паралельну вулицю Салимонівку. Поки йдемо вуличкою звертаємо увагу, що городи розташовані вище за дорогу. Значить вуличка стара. Привертають увагу і в’язи обабіч дороги. Це дерево ще 50 років тому могло б бути символом села. Ці дерева слугували такими собі межовими знаками, а ще їх використовували в якості опор будівель стовбової конструкції, наприклад клунь. В’яз, який зростав біля хати із очеретяним дахом-стріхою слугував гарним громовідводом. В наші часи потреба в них відпала, але ось такі стрижені дерева ще зустрічаються.

На Салимонівці зберігся старовинний глинобитний будинок. Оглянемо його. Тут жили заможні люди – дах із бляхи, вишукані наличники і різьба під коробкою даху. Доля господарів не відома, а на їх місце поселили дві сім’ї. Зараз будинок стоїть пусткою.

Далі по дорозі зайдемо ще в одну вуличку. Колись вона вела до містка через Куколку. Знову бачимо дорогу «врізану» в землю. Тут регулярно висипають биту цеглу, раніше виносили шлак, поки топили вугіллям. Так люди із сусідніх будинків боролися із водною ерозією. Та попри це дорога розмивається і у промоїнах можна знайти яскраві круглі камінчики – сліди льодовика. Білі – кварц, а червоненькі в крапочку – граніт, трапляються шматочки сіруватого чи буруватого кремнію. Всі вони окатані.

В гарну сонячну погоду із цієї вулички, яку в старину називали Чоботкова, відкривається шикарний краєвид на долину Сейму. Сейму не видно. Прямо за селом – річка Куколка, далі пасовище із оглеєними грунтами, невеличкий довгий піщаний пагорб, засаджений сосною, потім болото Єзуч, ще до меліорації описане в одній класичній науковій статті з болотознавства. Посеред болота кілька невеличких заплавних ясеново-дубових лісів і на самому горизонті – соснові ліси борової тераси Сейму. Долина річки має завширшки близько 15 км. На протилежному її боці Полісся стикається із Середньоруською височиною. Виходить такий собі Гранд-каньйон, але не вглиб, а в ширину.

Вуличка названа від прізвищ сусідів Чоботків. Для солідності Чоботкові додали «-евич» і стали Чоботкевичами. Тут у них була винокурня, великий сад. Костянтин Чоботкевич одним з перших проводив тут метеорологічні спостереження наприкінці ХІХ століття і його дані є у метеорологічних щорічниках того часу. Після революції і визвольних змагань садиба Чоботкевичів поділена порівну між членами одного з перших колективних господарств, яке оволоділо економією.

За такими розмовами ми знову на центральному майдані села, де свого часу радилися і сперечалися, святкували і сумували.

В наш час с. Вирівка потрапило до складу Сеймського регіонального ландшафтного парку і першим зустрічає відвідувачів, що приїздять до цієї приролно-заповідної території з Батурина або просто їдуть до Конотопа.

Текст Сергія Панченка, фото Романа Маленкова.