Село Плавинище було засноване десь у 1624-1626 роках, коли жителі Роменського краю почали масово залишати поселення, тікаючи від гноблення Яреми Вишневецького, тодішнього власника земель, та урядник Роменського острожка Сіножатський дав указ про створення нових поселень навколо Ромен.
Першими поселенцями Плавинища були “литовські люди”, і у поселенні було 10 дворів. Плавинищами село назвали, тому що знаходилось воно у плавнях, так, що іноді при розливах до Ромен доводилось діставатись човнами.
З документів відомо, що Плавинище спочатку у 1700 році універсалом Івана Мазепи передано роменському сотнику Якову Лук’янову, а в 1709 році вже гетьман Скоропадський, після смерті сотника, за його особливі заслуги, своїм універсалом переписав село Плавинище вдові Якова Лук’янова, та його синам Федору та Степану.
Лук’яновичі, а саме на таке прізвище згодом трансформувалось Лук’янови, зоставались землевласниками в селі аж до подій 1917 року, проте вже не одноосібними і не такими заможними.
В 1861 році, коли було скасоване кріпосне право, панські селяни одержали землю, а столипинська реформа дала право селянам брати землю на “отруб”, з правом розпорядження, деякі з них розбагатіли та самі стали панами середньої руки, та змогли збільшити свої земельні володіння, купуючии її у тих же Лук’яновичів. З них у Плавинищах відомі Прокіп Бурмака, власник млина, Комісари, що збудували цегельню, Геллер, що заробив статки на продажу овочів, брати Яременки, Яків та Василь, що мали цегельню та олійницю, землевласник Панас Замура. А про останню пані Лук’янович переповідали, що після жовтневих подій неї вигнали із маєтку, і вона жебракувала.
У 1907 році в селі було збудовано школу «Двокласне Народне училище». Це була звичайна селянська хата, що стояла через дорогу від теперішньої школи. У 1913 р. земство побудувало нову школу, в якій нині розміщується сільська рада.
В 1776 році в селі звели Богословська церкву. Завдячувати своєму будівництву церква має п’яти козацьким родинам, що виділили свою землю під храм, а саме Таратуни, Костенки, Петраші, Кириченки, Симоненки. Через деякий час до церкви прибудували дзвіницю з дзвоном вагою 90 пудів, який не зберігся до наших днів.
Про первісний вигляд храму ми вже не взнаємо, проте точно можна говорити, що верхи були втрачені у 30-і роки 20 ст., коли церкву перероблювали в зерносховище, а чи можливо в клуб. В листопаді 1944 року парафіянам повернули церкву і дозволили вести в ній служби, які не припиняються і до цього дня.
Інтер’єри церкви можна подивитись тут.
Текст та фото Максима Назаренка, Олега Години та Ігоря Дорожка.
