Село Дубовичі одне з найстаріших на Кролевеччині. На відміну від більшості інших, заснованих козаками-переселенцям у середині 17 ст, Дубовичі згадуються раніше, ще у 16 ст. А до цього тут була фортеця, яку збудували ще за повелінням Володимира Великого для охорони рубежів Київської Русі.
Першими поселенцями у відбудованому поселенні були селяни із-за Дніпра, які тікали від гніту польської шляхти. Потім вже за Хмельницького долучились і козаки. До 80-х років 17 ст.
Дубовичі були вільним селом. Нова сторінка історії села, що тривала близько 240 років, почалась з передачею його за універсалом Івана Мазепи у 1699 року у володіння Василя Леонійовича Кочубея, Генерального писаря та Генерального судді Війська Запорізького. У власність Кочубея передали села Дубовичі, Ярославець та хутір Ретик.
Все було б добре у відносинах Кочубея та Мазепи і далі, але з часом Кочубей очолив антигетьманську коаліцію. Кочубей тричі звертався до царя з доносами на Мазепу про те, що той мав таємні переговори з Польщою та Швецією, проте Петро І не вірив цьому. Останього разу Кочубей разом із полтавським полковником Іваном Іскрою сам приїхав до Похідної канцелярії царя. Знав би він, чим це закінчиться. Кочубея та Іскру, піддавши жорстоким тортурам, змусили відмовитись від своїх слів, а після цього передали Мазепі. А той, звісно, стратив їх за зраду. Родини страчених зазнали репресій, їхнє майно конфіскували, родичів відселили на віддалені хутори. Вже після Полтавської битви, де Іван Мазепа виступив проти Петра І на боці Карла, цар, визнаючи помилку, повернув Кочубеям маєтки, а самих Василя Леонтійовича Кочубея та Івана Іскру героїзували та поховали в Києво-Печерській лаврі як мучеників, роди наділили значними титулами та привілеями. Так було завжди, при любій владі героїзували тих, хто цю владу підтримував. Під час вшанування 200-річчя Полтавської битви Російська імперія вирішила вшанувати і Кочубея з Іскрою. Мало хто знає, що на Арсенальній площі в Києві початково на відомому всім постаменті 1914 року встановили пам’ятник Іскрі та Кочубею. Простояв він недовго. 1918 року нова влада, вже українська, демонтувала пам’ятник, а на постаменті встановила гіпсовий пам’ятник Івану Мазепі. Коли прийшли совєти, то звели свій, на честь арсенальців. Гармат було вдосталь, то на п’єдестал встановили гармату, а от із пам’ятною дошкою не заморочувались, перевернувши іншим боком та зробивши новий напис.
Що спонукало Кочубея до зради? Чи це дійсно була політична позиція чи до цього вчинку підштовхнуло батьківське серце? Справа в тому, що відносини між Кочубеєм та Мазепою дуже погіршились після того, як Василь Леонтійович взнав, що його 16-річна донька Мотря зустрічається з 65-річним гетьманом, більше того, є його коханкою. Мазепа, будучи вже вдівцем, сватався до Мотрі, але батько відмовив, Мотрю спішно віддали за іншого.
На цьому ліричний відступ завершимо та перейдемо до Дубовичів та їх подальших власників.
Так традиційно склалось в родині Кочубеїв, що одного з синів, як правило, першого, обов’язково називали Василем. І в абсолютній більшості Василі Васильовичі ставали власниками родового села. Сказати по правді, ми й самі іноді плутались, при кому з них що в селі відбувалось, проте все ж розібрались. Тому пропонуємо, щоб не заплутати і вас, надалі наступне. Умовно будемо називати Василів Васильовичів “ВВ”, щ додаванням цифри, що означатиме “коліно”, при цьому ж, знову таки умовно, вважатимемо Василя Леонтійовича Кочубея представником 1-го коліна.
Після повернення маєтків Кочубеям, власність була розділена між синами: Федору Васильовичу дістався Ярославець, а ВВ2 (1680-1743), полтавському полковнику та бунчуковому товаришу – Дубовичі та Ретик, якими він володів до смерті. До речі, цей Василь Васильович, за оповідями, мав 20 дітей, і навіть історія не донесла до нас всі їх імена.
Після смерті ВВ2 маєтки в Дубовичах, хуторі Ретик, а також у Ярославцеві дістались другому за віком сину – ВВ3 (1728-1791). Чомусь осторонь залишився старший син, Семен Васильович (1725-1779), який між тим став більш відомим, ставши Генеральним обозним (а це була друга людина після гетьмана Розумовського), ніжинський полковник, таємний радник, генерал-майор. Проте й він був похований в родовому гнізді, в церкві Різдва Богородиці, що була зведена в селі його братом, ВВ3, у 1777 році. ВВ3 з дружино Марфою Дем’янівною мали двох дітей – сина, звичайно ж, ВВ4 (1750-1800) та дочку Єлизавету.
Вже цей, наступний Василь Васильович, або ВВ4, мав синів Дем’яна, власника хутора Ретик, в якому він збудував паперову фабрику; Аркадія, губернатора Орловської губернії, власника Ярославця (про цю гілку ми писали в нашій статті про Ярославець); Олександра; Івана; Василя, або ВВ5 (1784-1844), власне наступного господаря Дубовичів, що збудував тут у 1839 році цукроварню та винокурню Досить довгий час після його смерті маєтком опікувалась дружина, Олена Василівна.
Наступний Василь Васильович, або ВВ6 (1829-1878) відомий тим, що у 1863 році збудував у маєтку домову церкву Введеня Богородиці. Відомо, що в цих 2 церквах, Різдва Богородиці та Введенській, та поруч з ними було поховано щонайменше 11 представників родини Кочубеїв. Але про церкви трохи пізніше.
Після смерті ВВ6 та до 1882 року частина земель Кочубеїв була розпродана. Останньою власницею села була Варвара Василівна Кочубей, дочка ВВ6, та прапрапраправнучка Василя Леонтійовича, тобто Дубовичами володіли 7 поколінь Кочубеїв. Саме за неї, у 1890 році, був збудований комплекс садиби Кочубеїв у Дубовичах, що в урізаному виглялі дійшов до нашого часу. Це садиба та флігель. Виглядає все більш-менш пристойно (все пізнається у порівнянні), але якщо глянути на стару світлину, то видно, яким же гарним був цей палац у свої кращі часи. Комплекс має статус пам’ятки.
В Дубовичах було три церкви. Зараз з цих старих церков не залишилось ні однієї, всі були знищені за часів радянської влади.
Працерква, тобто найперша, що що була до цих трьох – Михайлівська. Збудували її ще в кінці 16 ст. на місці, де знайшли чудотворну ікону Божої Матері. Діяла вона до побудови в 1777 році вже згадуваної церкви Різдва Богородиці. На цьому місці до цих пір є Дубовицька криниця з капличкою (сучасною). Криниця доглянута, упорялкована, до неї приїздять тисячі віруючих.
Церква Різдва Богородиці була найбільш величною та багато оздобленою. “Чернігівські єпархіальні відомості” писали свого часу: “Храм великолепньій, по величине и отделке; при том окружен прекрасною оградою”. В храмі зберігалось багато давніх речей ще від часів Василя Леонтійовича Кочубея – срібна чаша з іменним написом, старовинні книги. Достеменно доведено, що у храмі були поховані фундатор церкви ВВ3, його брат, Семен Васильович та діти – ВВ4 та Єлизавета, а також онук, ВВ5, з дружиною, Варварою Миколаївною, в дівоцтві Рахмановою. 1917 року церкву розграбували, 1929 закрили, 1936 року розібрали, а цеглу пустили на будівництво будинку культури (стоїть і донині). В будинку культури під час війни було дозволено богослужіння, але через рік його перенесли в колишню панську кухню, а 1960 року й зовсім припинено. Дзвіницю, що була поруч з церквою та мала 8 дзвонів, зруйнували 1938 року. Храм Різдва Богородиці в Дубовичах було відроджено лише 2001 року. Чудотворна ікона наразі зберігається в Києві.
Друга ща віком церква, що була у селі, Успенська. Збудувала її 1710 року в хуторі Ретик дружина Василя Леонтійовича, Любов Федорівна. 1803 року майно з неї перенесли в Дубовичі, в храм Різдва Богородиці, а саму церкву 1855 року теж перенесли в Дубовичі як кладовищенську.
Остання церква, Введенська, була збудована ВВ6 у 1863 році, як домова, з дозволу архієпископа Філарета, в парку Кочубеїв, поруч з садибою. В цьому храмі та коло нього були поховані сам ВВ6, його дружина Надія Михайлівна, в дівоцтві Маркевич, та їх діти Василь (ВВ7), Марія та Олена. На місці, де вона знаходилась, встановили хрест та невеличкий пам’ятник із її зображенням.
Парк “Кочубеєвський”, закладений в першій половині 18 ст., площею 22 га, в якому біля 30 видів дерев та чагарників, є пам’яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення та охороняється з 1972 року.
Для любителів фантастики, до яких і сам відношусь, цікаво буде знати, що у Дубовичах народився 1892 року та жив батько класиків жанру – Аркадія та Бориса Стругацьких, Натан Залманович Стругацький.
Текст та фото Ігоря Дорожка, Максима Назаренка та Олега Години.
