“Старий Валун, обтесаний з боків,
Він з цього місця не зійде ніколи,
Хранитель мудрості прадавніх днів”
(Тетяна Акіменко, 2020 рік)
Село Скелька зовсім маленьке, всього 20 мешканців, та й ті розкинуті на дві частини, які розташовані за кілометр одна від одної. А були часи, коли на Ворсклі видобувала енергію Скельська ГЕС.
Знаходиться село на правому березі Ворскли, на іншому березі вже Харківщина.
Назва села цілком логічна, неподалік, на північній околиці – ця сама скеля, величезний камінь, що нависає прямо над дорогою. Саме село неначе затиснуте між піщаним обривом та Ворсклою.
Загалом ця місцевість є геологічною пам’яткою природи – відслоненням неоген-палеогенових пісковиків.
Вони є піском, що за багато мільйонів років зцементувався солями кремнієвої кислоти. Виглядає це все дуже мальовничо: і берег, і скеля, і валуни, і ліс, і Ворскла.
В історії села Скелька була цікава сторінка. Колись тут був монастир, час заснування якого невідомий. В 1708—1709 роках, за переказами, він був спалений та вщент знищений місцевими жителями, нащадками козаків, що виступили повстанням проти московських ченців. Про це у своєму романі у віршах “Скелька”, виданому у 1930 році писав відомий український письменник-емігрант, уродженець сусіднього Куземина, Іван Багряний (1906-1963). Про події йому та Остапові Вишні у 1928 році переповів козак Володимир Нестеренко.
Цензура роман забракувала та заборонила, а самого письменника, звинувативши в буржуазному націоналізмі, заарештували та відправили в заслання до таборів. Через кілька років йому пощастило втекти та переховуватись серед українців Далекого Сходу. Ще через кілька років Багряний ризикнув повернутись на батьківщину, але його знову заарештували та ув’язнили в Харкові. Під час Другої Світової він потрапив до Німеччини, була можливість у 1946 році повернутись у СРСР, але Багряний відмовився, виклавши причини у памфлеті “Чому я не хочу вертати в СРСР?”
Реабелітований письменник був лише у 1991 році.
На останок, кілька рядків з роману Івана Багряного “Скелька:
“Тягли ярмо чернечих кріпаків,
Як ласку царську,
Як дугу московську,
Нащадки запорозьких козаків
І борсались, як мухи в павуків,
Богданом продані й підписані Виговським.
Кляли ввесь світ, кляли чужих царів,
Кляли себе,
Кляли самого Бога…
Аж поки дух батьків заговорив —
Поки мару, за звичаєм старим,
Не справили на батьківську дорогу…”
Текст та фото Ігоря Дорожка, Олега Години та Максима Назаренка.
