Софронієва пустинь, або Молченський монастир Різдва Богородиці (не плутайте із Путивльським Молченським монастирем, хоча без плутанини важко, але далі спробуємо пояснити що до чого) розташований за 7 км від кордону з Росією, за 25 км від Путивля, біля села Нова Слобода. Свого часу він став для нас черговим відкриттям і довів – яка ж Україна безмежна і цікава всюди, варто лише захотіти її відкрити. От уявіть собі величезну площу на пагорбі, серед безкрайого лісу, де стоять старовинні споруди, різностильові – це і українське бароко, і еклектика, і цегляний модерн, які ув’язують цю площу в єдиний комплекс, який розумієш, навіть і з такою малою кількістю будівель.
Софронієвський монастир нині і на початку ХХ ст. На верхньому фото: ліворуч – Трапезна палата (XVII-XVIII ст.), в центрі – Покровська надбрамна церква (1757 р.), праворуч – Іллінська церква (1911 р.)
Комплекс монастирських печер – один із найцікавіших в Україні
Після огляду архівних фото волосся дибки стає – та це ж один із найбільших монастирів України, що й підтверджує комплекс печер, можливо найширших та найвищих монастирських печер в країні, із правильно оформленим входом, із підземними храмами та келіями відлюдників, куди залізти можна лише накарачках і де можна було лише сидіти (не стояти і не лежати). Ух, неймовірна штука! А розкидані на площі будівлі, зокрема, відреставрована надбрамна церква, колишній лікарняний корпус, дещо занехаяна після недавньої реставрації трапезна палата – свідчать про колишню велич монастиря.
Згідно із результатами археологічних досліджень та різноманітними монастирськими записами 19 століття, монастир було засновано у домонгольський період, хоча документальних підтверджень цьому немає. Одна із легенд твердить, що монастир заснували лаврські монахи, після захоплення Києва монголо-татарами, але не будемо керуватись легендами й такий давній етап існування обителі опустимо.
Ще одна легенда каже, що колись (звідкись узявся 1405 рік), прийшов на пагорб, де нині монастир, пасічник, щоб ставити тут пасіку (зрозуміла справа – чого б він сюди прийшов) і побачив на липі ікону Богородиці (не чув я, що хтось інші ікони на деревах знаходив). Дядько дуже зрадів, вхопив ікону, й тут же побачив видіння – Богородиця сказала, що на цьому пагорбі треба закласти церкву. Поніс вражений пасічник ікону у Путивль і розповів про своє видіння. І поставили мешканці Путивля на горі каплицю, яка й стала початком монастиря. Болото Молче (ймовірно чимось нагадувало молоко), яке розташовувалося неподалік, дало назву монастирю – Молченський, а пагорб почали називати Чудною горою (чудо ж відбулося). Ікона ж з тих пір зберігалася у обителі.
Перша документальна згадка про Молченський монастир датується 1591 роком і зафіксована у московських документах. Ми наголошуємо на назві Молченський, а не Мовчанський, як зараз часто перекладають назву українською – назва не має ніякого відношення до мовчанки, а скоріше до молока (болото молочне – Молче). Наступна згадка датується 1593 роком і вказує на володіння монастирем церквою Святої Софії у Путивлі. Пізніші документи згадують обитель, у зв’язку з її пограбуванням кримськими татарами у 1593 році, а у 1605-му обитель пограбували війська Лжедмитрія. Після цього монахи перебрались в укріплений Путивль, у свою осаду із Софіївським храмом. Тоді ж у Путивль перевезли чудодійну ікону Молченської Богородиці, й путивльський монастир почав називатись також Молченським. Через деякий час монахи повернулися на Чудну гору й відновили старий монастир – відповідно, на початку 17 століття, функціонувало два Молченських монастиря – великий у Путивлі, й малий – на Чудній горі. Саме від того часу Путивльський монастир називається Молченським.
Найцінніша пам’ятка монастиря – Покровська надбрамна церква (1757 р.)
Всю першу половину 17 століття обитель на Чудній горі підпорядковувалася Путивльському Молченському монастирю. Вона сильно занепала, навіть не мала власного священика. Зміни почалися після того, як настоятель Путивльського монастиря відправив у обитель, яка вже перетворилася у справжню пустинь (чи то пустиню), непотрібного у Путивлі ієромонаха Олександра (явився під Путивль «от пределов киевских») та набожного путивльського купця Стафана Батоврина. Останній прийняв постриг від Олександра й охрестився Софронієм. З нього і почалося відродження монастиря. У 1654 році Олександр та Софроній написали скаргу московському патріарху Никону, мовляв утискає нас «дочірній» Путивльський монастир. Патріарх, у відповідь, не лише надав незалежність монастирю на Чудній горі, але й призначив його настоятеля, Олександра, керівником монастиря у Путивлі. Настоятелем Молченської пустині став Софроній, період керівництва якого перетворився на період розквіту обителі. Після його смерті у 1692 році монастир почали називати Софронієвим (Софронієвою пустинню).
Найстарішою із будівель, які збереглися у монастирі до нашого часу, є Покровська надбрамна церква. Храм звели у 1757 році у стилі українського бароко. Це тепер він стирчить «як свиня на горбочку», а у ті часи, й особливо у 19 столітті, чітко вписувався у гармонічний архітектурний ансамбль монастиря, який, якраз у 19 столітті дуже розрісся й став одним із найбільших монастирів імперії. Архівні фото просто вражають не лише розмірами монастиря, а й архітектурними стилями. Поглянувши на ці фото можна припустити, що на них якийсь польський кляштор (таке враження створюють європейські архітектурні особливості), а не обитель на кордоні із Московією. Монастир був настільки великим, що вирішив за півтора кілометра збудувати ще й скит – теж не зовсім маленький (Іоанно-Предтеченський). У центрі обителі стояв класицистичний собор Різдва Богородиці, навколо якого розташовувалися ще чотири великих церкви, а висотною домінантою була дзвіниця – майже копія львівської дзвіниці Корнякта…
Іллінська церква (1911 р.), колишня монастирська лікарня
До монастиря було приписане село Нова Слобода – більшість мешканців були кріпаками обителі. Згідно із переказами, монахи до селян відносились дуже неприязно, навіть жорстоко: орали кріпаками землю, запрягали їх у карету ігумена (про це навіть збереглися документальні свідчення). У навколишніх селах мешканців Нової Слободи називали «горюнами». Лише 1861-й позбавив селян від монастирських знущань.
На початку 20 століття у монастирі мешкало 108 монахів та 145 послушників. Але існувати монастирю залишалось недовго, адже у 1920 році в Курській губернії (монастир тоді був на її території) спалахнуло антирадянське повстання, яке жорстоко придушили. Софронієв монастир звинуватили у переховуванні повстанців і закрили. У 1939-1940 рр. в монастирі був табір НКВС, де утримували польських повстанців (тих, які не бажали приєднання до СРСР колишніх польських земель) – нині біля монастирської брами є братська могила полонених поляків. У 1940-50-ті роки більшість монастирських будівель розібрали на будматеріали. Неймовірному архітектурному комплексу, в якому налічувалася 61 споруда, прийшов кінець. Збереглися лише надбрамна церква, монастирська лікарня та трапезна. А ще збереглися печери.
Згідно із легендою перші печери вирили… хто б ви думали? Звичайно, лаврські монахи. Найдавніші печери у комплексі датуються 13-14 століттями. Вони були споруджені у лесових товщах Чудної гори й мали форму кільцевого замкнутого лабіринту із підземною церквою в центрі. У стінках коридору були зроблені ніші для поховань та келії монастирських старців. До речі старцівство у монастирі було дуже популярним явищем (які ж печери без старців), але на початку 19 століття припинилося, після душевної хвороби найшановнішого в ті часи старця, провидця Феодосія. Той мешкав у тісній келії на пасіці й покінчив життя самогубством – повісився голим. Монахи настільки вжахнулися від цієї події, що викопали яму під підлогою, опустили туди тіло старця, розітнувши мотузку, засипали, зруйнували келію й розорали грунт над нею. Після того старців у монастирі не було – печери використовувалися виключно для поховань та молитов у підземній церкві.
На початку 20 століття печерний комплекс частково укріпили цеглою і розширили. Деякі печерні ходи набули небувалих розмірів – кілька метрів у ширину та висоту. Нині 70 метрів печерного комплексу розчищено – туди пускають паломників і туристів, і таких розмірів печер немає ні в київських, ні в чернігівських печерних монастирях.
У 1988 році руїни Софронієвої пустині набули статусу пам’ятки архітектури, а у 2001-му монастир знову відкрили. Почалися реставраційні роботи, яким і нині немає кінця і краю. В найкращому стані перебуває головна пам’ятка монастиря – чудом збережена Покровська надбрамна церква (1757 р.). Яким стилем охрестили стиль храму його творці – хтозна. Але нині чітко видно, що це справжнісіньке українське бароко.
Головним храмом є колишній лікарняний корпус обителі (будівля зведена у 1911 році у стилі цегляного модерну) – колись в ньому містилася дрібна лікарняна церква Святого Іллі, тепер вся будівля – церква. Загалом типова для періоду лікарня, яких зводили багацько в імперії. Перебуваючи на території, насиченій значними архітектурними витворами, нічого особливого вона, мабуть, не представляла, але зараз це найбільша споруда монастиря, тому й виконує функції головного храму. Її вкрили банями і хрестами та освятили.
Ще одна цікава будівля – трапезна палата, зведена на зламі 17 і 18 століть. Колись це було європейське бароко, зараз – важко сказати, але ефектна штука, усім туристам подобається. Її були пореставрували, але не користувались, і будівля знову занепала. Дуже жаль виконаної роботи – з таким успіхом трапезна може знову перетворитись на руїну. Поряд розташований залитий вже у 21 столітті фундамент собору Різдва Богородиці. На відбудову головного храму, зведеного у 1839 році, коштів виділили мало – вистачило лише на фундамент.
Є в монастирі господарські будівлі – якісь колишні гаражі. Є й пасіка. Над входом у печери збудована каплиця.
На відміну від багатьох монастирів московської патріархії, туристів у обителі приймають досить приязно. Ми майже нічого не знали про печери, але нам запропонували їх відвідати. Провели, показали.
Із монастирських пагорбів відкривається прекрасний краєвид долини річки Сейм. На горизонті Росія, і як добре, що така перлина, місце Сили, розташована в Україні. Приїжджайте – Софронієва пустинь вразить і вас так, як вона нас вразила.
Текст та фото Олега Години та Романа Маленкова.
БАЖАЄТЕ ВІДВІДАТИ СОФРОНІЄВУ ПУСТИНЬ? ОСЬ ПРОГРАМА ТУРУ
Більше фото дивіться у галереї “Сумщина. Софронієва пустинь”
