Від Путивля до кордону із Росією 27 кілометрів. Це місто можна вважати етнічною російською територією, адже більшу частину своєї післямонгольської історії воно належало Московії та Росії. Хоча ні, брешу – останні майже сто років Путивль у складі України. Відібравши в нас величезні етнічні території, РФ трошки віддала своїх – мабуть, просто випадково, бо ніхто ніколи не чув, щоб Росія хоч клаптик своєї землі віддала, вона швидше чужу забере… Так от у 1730-ті роки, коли будувався шедевр українського бароко – церква Миколи (Ніколи) Козацького, її фундатори-козаки (їх називали незрозумілим екзонімом «черкаси») у Путивлі вважалися іноземними втікачами. Але їх мабуть було немало, адже храм звели нівроку великий, як для бідних переселенців.
Навіть якби нині у Путивлі нічого більше не було крім церкви Миколи Козацького, туристам все рівно варто було б сюди їхати, адже храм – неабияка національна пам’ятка. Його зводили типовим для козаків тридільним храмом, але, зважаючи на більшу суворість клімату, порівняно із Наддніпрянщиною, просторове вирішення будівлі стало російським – два яруси: теплий (нижній) і холодний (верхній), причому нижній ярус не у цоколі, що типово для європейського бароко, а у першому поверсі. Висота бані теж видається нетиповою для звичайної козацької церкви і пояснюється двохярусністю споруди (другий ярус не повинен був впиратись у стелю, тому восьмигранний верх, який звужувався догори, створював ілюзію неабиякої висоти). Щось подібне ми можемо спостерігати у Сумах, у Воскресенській церкві. Своїм головним верхом церква Миколи Козацького нагадує буддійські пагоди.
Чотириярусну дзвіницю прибудували до основного об’єму храму у 1770 році. Я б її відніс до перехідної ланки від пізнього бароко до раннього класицизму.
У 19 столітті, щоб стерти пам’ять про козацьке походження церкви, її почали називати храмом Ніколи Камєнного – у Путивлі тоді було три храми, присвячені Святому Миколаю, але кам’яний лише один, от і вирішили виділити. Пізніше почали називати храмом Ніколи Велікорєцкого (на честь ікони, яка явилась на річці Великій). В 90-ті роки минулого століття первісну назву повернули.
Більшість православних храмів називають за їх центральними престолами, але церква Миколи у Путивлі названа за приділом – теплим нижнім ярусом, тоді як головний верхній ярус освячений на честь Введення у храм Богородиці. Справа в тому, що переважна більшість богослужінь відбувалась у нижньому приділі, а верхній використовувався лише влітку, та й то на свята, тому й нарекли храм не Введенським, а Миколаївським.
З усіх храмів Путивля церкві Миколи Козацького пощастило найбільше – її не зруйнували (як це сталося із більшістю путивльських церков) і закрили найпізніше, у 1937-му році. А за словами місцевих мешканців, у післявоєнний період храм вже працював, тому можливо його відкрили німці під час окупації.
Нині церква Миколи Козацького перебуває у гарному стані й приписана до Молченського монастиря.
Текст та фото Романа Маленкова
Використано: Чурочкин А.А., прот. Путивльская земля в Х – начале ХХ века. – Сумы: ЧКП «Эллада S», 2011.
