100 років самотності
(суб’єктивні нотатки до виходу фотоальбома “Земські школи Опанаса Сластіона”)
Стиль модерн здатен причарувати і закохати з першого погляду. Ми із колегами пересвідчилися в цьому у 2000-му році від Різдва Христового, коли наш погляд зупинився на щойно виданій, зовні непоказній книжці Віктора Чепелика — “Український архітектурний модерн (УАМ)”. Тема була буцімто знайомою, автор — ні. Буцімто — бо виявилося, що наша обізнаність із брюссельським ар-нуво, віденською сецесією та барселонським модернізмом тільки підкреслює катастрофічну лакуну у власній освіті.
Вже спочилий на той час професор Чепелик вразив — і не так архітектурними відкриттями, як світоглядово. Його глибока, тужлива, непідробна любов до українського модерну як найвищої точки українського мистецтва владно кликала до виявлення загублених національних скарбів. Здивувало одне — чому книга ілюстрована переважно графічними малюнками автора і містить так мало світлин? Та коли ми удалися до пошуків тематичних матеріалів, особливо фотографічних, були знову вражені, на цей раз прикро: їх практично не було у вільному доступі! (наголошуємо, що події відбувалися до настання віртуальної ери). Чомусь і у підрадянській, і у незалежній Україні тиражувалися лише кілька впізнавано-звичних зразків стилю, як-от будинок Полтавського земства, Георгіївська церква на полі Берестецької битви і миргородська водолікарня (причому остання переважно на етикетках для мінералки); та й ті подавалися здебільшого як історико-архітектурні курйози. А між тим світ давно і стало шаленів від національних різновидів модерну. Ми знали про це достеменно, бо не раз бачили шереги відповідних шикарних альбомів у багатьох закордонних книгарнях — від Бразилії до Росії.
Так і відкрилася чергова сторінка давньої приказки: як УАМ не йшов до нас, ми самі пішли до нього. Певна річ, кінцевою метою такого походу мав стати розкішний і вичерпний фотоальбом.
Наші експедиції від Львова до Харкова були хаотичними, проте плідними, особливо після появи цифрової фототехніки. Паралельно укладався каталог пам’яток українського модерну. На 2007 рік він включав кількасот церков, шкіл, клубів, лікарень і просто гарних будинків, серед яких лише одиниці були внесені у місцеві реєстри пам’яток. Окрім книги Віктора Чепелика, процесу каталогізації і систематизації найбільше прислужився енциклопедичний довідник “Полтавщина” 1991 року. Там і знайшовся непевний і неповний, але інтригуючий список земських шкіл колишнього Лохвицького повіту Полтавської губернії, споруджених у національному стилі протягом 1910 — 1916 років за проектами земських техніків і Опанаса Сластіона — видатного зодчого, художника, педагога і теоретика УАМу.
Відсутність точних даних про кількість Сластіонових шкіл (в різних джерелах цифри різнилися в рази — від 30 до 140) додала нашим мандрам здорового авантюризму і навіть азарту. Тож від 2008-го по 2016-й рік на просторах Лохвицького, Чорнухинського, Лубенського (Полтавщина), Варвинського (Чернігівщина) і Роменського (Сумщина) районів ми віднайшли 54 модернові школи. Разом із тим в різних регіонах України ми натрапили на десятки інших шкіл, збудованих протягом 1910-х — 1930-х рр. в наслідування “лохвицьких” проектів, але із яскравими і неповторними особливостями.
Під час пошуків надійшов і зробив спробу проминути непоміченим Україною 100-літній ювілей земських шкіл Опанаса Сластіона. Певна річ, ми не могли цього допустити. Отак і виникла ідея створення вузькотематичного “шкільного” фотоальбому. В остаточному вигляді він умістив коротку розвідку про історію спорудження земських шкіл Лохвицького повіту і два ілюстровані розділи з відомостями про 65 пам’яток. Видання стало можливим завдяки безкорисливій допомозі друзів із Національного центру “Мала академія наук України”, рекламної агенції “Ясно” і редакції журналу “Міжнародний туризм”.
Вже під час підготовки, альбом із вузькотематичного перетворився на концептуальний. Адже тепер не із книг і статей, а на власні очі ми запевнилися в тому, що після Сластіонового втручання у сільську забудову “писанка” українського села заграла принципово новими барвами. Приєднавшися до барокових церков, хаток під стріхами та криниць-журавлів, земські школи Сластіона напрочуд вдало доповнили той неповторний силует Батьківщини, який, власне, і став для народу символом усього найдорожчого та найріднішого…
…Ми подорожували від села до села, і посеред класичних полтавських краєвидів очі із захватом подибували ці споруди, лише зрідка доглянуті та сповнені дитячим галасом. Усі як одна виразні і високохудожні, прикрашені вибагливим цегляним орнаментом, трапецієвими вікнами та дверима і, де-не-де, — дивовижними башточками із високими залізними шпилями. На превеликий жаль, більшість із тих вежок у запалі боротьби із націоналізмом розібрали ще у радянські часи…
Та що кивати на УРСР — вже у ХХІ столітті у стані руйнації опинилися десятки шкіл Сластіона. У 2011 році з лиця вільної України повністю зникли дві чудові пам’ятки, в тому числі найкращий зразок всієї лохвицької серії — школа у селі Западинці, яка була спалена місцевими вандалами. Дуже прикро (але й показово), що таку епохальну втрату не помітили ані фахові “культурні” відомства, ані “культурна” громадськість України. Реабілітувати себе означені спільноти зможуть тільки точним відтворенням чудової пам’ятки — звісно, не у скомпрометованих Западинцях, а, приміром, у котромусь музеї просто неба. Хоча, якщо чесно, у подібний розвиток подій віриться слабо…
За сто років десятки, сотні тисяч дітей випурхнули у немилосердний світ із Сластіонових шкіл, де самі стіни навчали юних українців не зрікатися на життєвих дорогах свого роду-племені, не втрачати любові до рідної землі, мови, культури. Донедавана жодна із цих стін не мала будь-якої охоронної таблички. Лише у 2016 році зусиллями наших послідовників, ентузіастів із ФБ-спільноти “Школи Лохвицького земства”,19 шкіл отримали статус пам’яток місцевого значення. Можливо, такий статус хоча б трохи уповільнить руйнацію дивовижних творінь Опанаса Сластіона. А може, й ні. Бо зараз школи часто вмирають разом із селами, колись велелюдними, а нині не здатними заповнити й одного маленького класу. Чи не тому так сумовито дивиться на своїх нащадків сам Сластіон із надмогильного каменя на миргородському Троїцькому цвинтарі?
Чи ж він колись утішиться? Бог знає. Та надія є: де-не-де у покинутих земських школах вже відкрито сільські культурні центри, церкви і навіть монастирі.
З деякими матеріалами із фотоальбома “Земські школи Опанаса Сластіона” (Протоієрей Андрій Власенко. К.: Інститут обдарованої дитини, 2016. — 152 с., 351 іл.) можна познайомитися на сайті “Сад українського модерну”
Автор: Протоієрей Андрій Власенко
