В минулому я знав це місто завдяки двом речам – вантажівка КрАЗ та футбольній команді Кремінь. Команда була далеко не найсильнішою, але шість років грала у Вищій лізі українського футболу. А от КрАЗ – крутяк, в дитинстві я захоплювався цим велетнем, військовим, із великими колесами. А більше нічого про Кременчук не знав. Пізніше я дізнався, що це велике місто, хоч і не обласний центр – тут за двісті тисяч населення і тут ціла купа великих заводів і фабрик. А ще я пригадав Ільфа і Петрова, які зробили Кременчук, містом дитинства Остапа Бендера.
Тарас Шевченко колись записав у своїх нотатках, після відвідин Кременчука, народну пісню:
Пливе щука з Кременчука,
Пливе собі стиха,
Хто не знає закохання,
Той не знає лиха.
Там більше куплетів, але одного достатньо, щоб зрозуміти – в Кременчуці багато риби, бо тут Дніпро. Чи багато саме щук – не знаю, але пісенній героїні пам’ятник поставили. Вище міста на Дніпрі стоїть гребля Кременчуцького водосховища, а в самому місті – унікальний, двохярусний, автомобільно-залізничний міст. Його збудували у 1870 році за унікальним проектом відомого інженера Аманда Струве. Німці, під час відступу, підірвали міст, але в повоєнний час він був відновлений на старих кам’яних опорах. Цей міст нині вважають однією із головних пам’яток Кременчука. Його називають Крюківським, адже він з’єднував два міста – Кременчук та Крюків. Нині воно одне.
Палац культури імені Котлова – український модерн
Крюків раніше називався Куруків, потім, у 18 столітті – Круків, а у 19 ст. Воно стало Крюковим – це вже росіяни у змінили назву, на більш милозвучну для їхнього вуха. У 1625 році тут, біля цього населеного пункту, було укладено Куруківський договір, хоча саме поселення вперше зустрічається у письмових документах під 1646 роком.
У 1817 році Круків приєднали до Кременчука, він перетворився на правобережну частину міста, але розвивався досить автономно – тут проводились власні бащари й жило багато купців. Частина купецьких будинків збереглися до нашого часу. А головною пам’яткою Крюкова є клуб імені Котлова – найбільша будівля, зведена в стилі українського модерну. Його збудували для вагоноремонтних майстерень у 1927-1927 рр. Проект розробив архітектор Федір Мазуленко.
Місто Кременчук вперше згадується під 1550 роком, як переправа на Дніпрі – Керменчик. Назва має тюркське походження і означає – мала фортеця. Хоча офіційно, заснування Кременчука, датується 1571 роком, коли поляки, під керівництвом Йоахима Бельського, заклали тут фортецю, яка мала перепиняти шлях козакам на Запорізьку Січ.
У 1635 році план Кременчуцької фортеці накреслив Боплан, а у 1638 році її захопило повстанське військо Якова Остряниці та Дмитра Гуні.
Колишній костьол (нині Миколаївська церква)
У 1649 році Кременчук став центром сотні Чигиринського полку, а у 1661 році – центром власного полку. Але у 1663 році місто взяли штурмом війська Івана Брюховецького, і воно занепало.
1774 року було створено Новоросійську губернію. Кременчук став її центром і почав розвиватись як промислове місто. Тут створили ливарний, збройовий, селітровий заводи, корабельну верф та кілька фабрик.
Наприкінці 18 століття Кременчук став центром повіту в Полтавській губернії. Він продовжував розвиватись і був головним осередком промисловості і торгівлі у губернії. В місті зволились муровані вулиці і храми, але більшу частину забудови було зруйноване у 1941 році, під час масованих бомбардувань міста. Хоча і нині, старовинних будівель у місті вистачає – колишні училища і гімназії, розкішні будинки купців а головною пам’яткою міста є Будинок для спостереження за рухом суден по Дніпру, збудований у 1787 році.
Особисто мені дуже подобається колишній костьол, зведений у 1910 році у стилі неоготики. Нині в будівлі Миколаївська церква ПЦУ.
Купецький будинок у Крюкові
До пам’яток архітектури місцевого значення у Кременчуці відноситься немало будинків, зведених у 50-ті роки минулого століття. Це дійсно гарні будівлі – еталони радянської архітектури.
Текст та фото Романа Маленкова.
