Що подивитись у Болгарії? Море, скажете ви. Так, Болгарія – це виключно море, для переважної більшості туристів. Але значно цікавіші у Болгарії гори, один із найцікавіших куточків яких – північний-захід, економічно найслабше розвинутий регіон країни – області Відіна, Враци та Монтани, із головною туристичною зіркою – Белоградчиком. Цей регіон має потенціал стати потужним конкурентом турецької Каппадокії, але поки він не становить конкурентної загрози, навіть для болгарських курортів. Однією із головних причин цього парадоксу є тотальний дефіцит інформації – навіть у болгарському інтернеті небагато ресурсів, які містять гарні світлини казкових ландшафтів Белоградчицьких скель та цікавинок довкола них: печер, фортець, каньйонів та монастирів.
Нинішній Белоградчик – місто із п’ятьма тисячами мешканців, розташоване у Відінській області. На відміну від багатьох міст регіону, Белоградчик не виглядає тотальним породженням «совка» – багато приватного сектору під черепицею, вузькі, досить затишні, часто вкриті бруківкою, вулички, які то котяться донизу, то летять стрімко вгору, трохи будиночків османського типу й усі дороги ведуть до фортеці могутньої гірської твердині, яка існувала, ще у римські часи.
Фортеця Белоградчик
Римляни звели перші мури на Белоградчиських скелях – самі скелі виконували оборонну функцію, добудовувати довелося небагато – мури звели лише на північному заході та південному сході. На думку більшості дослідників, тривалий час фортеця виконувала виключно спостережну функцію, і лише у 14 столітті цар Іван Срацимир добудувавши башти й нові потужні мури, перетворив фортифікації Белоградчика на одну із найпотужніших фортець Болгарії (зовсім не рядової, в ті часи, держави).
Наприкінці 14 століття Болгарію завоювали турки. У 1396 році була захоплена і майже зруйнована фортеця у Белоградчику. Але османи відразу відбудували її та значно розширили. Останній раз добудова фортеці відбулась вже у 19 столітті – це було пов’язано із революційними заворушеннями в регіоні.
У 1850 році в Белоградчику вибухнуло повстання, яке приборкав гарнізон фортеці. В бойових діях фортеця приймала участь востаннє у 1885 році, в період сербсько-болгарської війни.
Як і більшість турецьких фортифікацій, фортеця у Белоградчику зводилася європейськими архітекторами – французькими та італійськими. За тривалий час розбудови її площа сягнула 10210 квадратних метрів (сучасна площа). Найменша, але найстаріша ділянка займає верхівку скель, нижче, із окремими брамами, розкинулись ще дві частини. Висота стін сягає 12 метрів, а товщина більше 2 метрів.
Вночі фортеця, як і навколишні скелі, підсвічується. Неймовірне видовище.
Головна окраса Белоградчицького регіону – утворені із пісковику та конгломерату скелі. Незвичайна форма скель інколи просто вражає, як і їх колір, який коливається від червоного до жовтого. Висота скель сягає 200 метрів, площа, на якій вони розкидані – 50 квадратних кілометрів, а довжина скельних масивів 30 кілометрів. Тут є де погуляти. Сотні оглядових майданчиків дозволяють розгледіти казкові пейзажі, та зробити нереальної краси світлини.
Загалом Белоградчиські скелі поділяються на п’ять груп. Центральна група найвідоміша, саме в її межах лежить фортеця. Ці скелі простяглися на південь від міста. Друга група тягнеться на захід, третя – розташована за 4 км на схід від Белоградчика. Четверта група лежить між селами Боровіца і Фалковець, а п’ята між селами Гюргіч і Белотинці.
Уперше ми побували в Белоградчику в дощ і туман. Боялися, що нічого не побачимо, але, на щастя, наші очікування не справдилися – скелі Белоградчика – наскільки величне видовище, що навіть у туман і дощ вони просто казкові.
Текст та фото Романа Маленкова
